Майно. Сукупність різних речей, об'єднаних єдиним господарським призначенням або приналежністю, римські юристи розглядають як одне ціле – майно (будинки, двори, сім'ї і т.ін.).
У такому родинному, дворовому і тому подібному майні, що складається з різноманітних предметів, речі взаємопов'язані, як би доповнюють один одного і в сукупності дають бажаний ефект, якого хочуть досягти їх власники у господарській діяльності. До майна стали відносити усе належне певній особі. У преторський період до складу майна включають все залишине після вирахування боргів кредиторів. Так послідовно поняття майна стали трактувати як сукупність прав та обов'язків власника. Таким чином, майно складалося з активу і пасиву, з вимог та боргів. Тому завжди слід мати на увазі, що до його складу входять борги, а іноді вони можуть становити значну і навіть більшу його частину. Ця обставина іноді спонукає спадкоємців відмовлятися від спадщини. Точне визначення складу майна має значення також при зверненні стягнення кредиторів на майно боржника.
1.2 Теоретичні підходи до визначення дефініції «об’єкт цивільного права»
Поняття об'єкта цивільних прав є досить дискусійним питанням у цивілістиці, науковий інтерес до якого не зникає дотепер. Насамперед слід зазначити, що в теорії зустрічаються такі поняття як «об'єкт права», «об'єкт цивільно-правового регулювання», «об'єкти цивільних правовідносин», «об'єкти суб'єктивних цивільних прав».
З розвитком суспільних відносин як відносин приватних ряд об’єктів та особливості прояву прав на них препинили відповідати потребам практики. Це стимулювало наукові розвідки у іншому напрямку зокрема щодо розширення кола об’єктів цивільних прав. Як вказав О.С.Іоффе на початку ХХ ст. появилась теорія множинності правових об’єктів, авторами якої вважаються Е. Беккер, Дж. Барон. Вони як об’єкти цивільних прав розглядали різноманітні правові явища не лише зовнішнього але і внутрішнього світу людини, в тім числі й саму людину [61, c. 75].
У запропонованій на противагу їй теорії єдиного правового об’єкта (О. Вент, Р. Леонард, Е. Ружен) об’єктом цивільних прав є вже не все різноманіття підкорених людині зовнішніх проявів, а лише її визначену і єдину групу, на яку поширюється дія суб’єктивних прав. В основному теорія множинності об’єкта цивільних прав зводиться до речей та дій за чого може ще називатися комплексною.
Теорія об’єкта дії, як вважається, була розроблена Я.М. Магазінером. Вона заснована на низці силогізмів, зокрема тому, що правовідносини виникають тільки між людьми і не можуть виникати між людиною та річчю. Ці правовідносини виникають стосовно дії (бездіяльності) людини стосовно речі. Таким чином об’єктами права є не матеріальні об’єкти, а лише дії стосовно речей [69, c. 65–78]. Звідси об’єктом права є дія або бездіяльність учасника цивільних правовідносин. Все б було добре і такий підхід має право на існування якби законодавець не встановлював вимоги до об’єкта права, зокрема стандарти, технічні умови, умови цивільного обороту (ст. 178 ЦК України), наслідки приналежності об’єкта. Так стосовно майна законодавець ввів спеціальний правовий наслідок – тягар утримання майна.
Тому не дарма О.С. Іоффе вважав об’єктом цивільних прав є те, на що спрямоване чи впливає суб’єктивне цивільне право та цивільно-правовий обов’язок і загальним об’єктом визнавав фактичне цивільне правовідношення, а спеціальним чи предметом речі та продукти духовної творчості [61, c. 82]. Такий підхід, на наш погляд, є більш конструктивним і більш функціональним. Проте й він не полишений певних недоліків. Це стосується того, що безоб’єктних правовідносин не буває і кожне правовідношення навіть ідеальне повинне мати свій об’єкт. За цього законодавець у нормах права, особливо диспозиції виписує перевірене практикою ідеальне безконфліктне та бажане ставлення учасників правовідносин до об’єкта через встановлення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.
Пізніше Я.М. Магазінер запропонував розрізняти матеріальний та юридичний об’єкти цивільного право відношення: матеріальний – матеріальні об’єкти так і нематеріальні [69, c. 65]; юридичний – дії зобов’язальної особи у відносному правовідношенні чи дії всіх зобов’язальних осіб в абсолютному правовідношенні. Тим, як нам видається, було вдало задіяно всі елементи правовідношення і зв'язок між ними. Зокрема об’єкт опинився у центрі можливих чи реальних суб’єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів учасників правовідносин що надало можливість в нормах права моделювати вимоги до нього чи через властивості, як це вказано у ст. 5 Закону України «Про інформацію», чи через загальні і спеціальні ознаки охороноспроможності, як це визначено для об’єктів права інтелектуальної власності чи формалізацію за легальними та функціональними ознаками як це проводиться стосовно цінних паперів. Суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників правовідносин виникають змінюються та припиняються стосовно їх об’єкта чи об’єктів.
Тут спостерігається ототожнення термінів «об’єкт права» та «об’єкт правовідносин». У свій час Р.Й. Халфіна вказувала, що стосується застосування термінів «об'єкт права» і «об'єкт правовідношення», то тут спостерігається зворотнє положення: одне і теж поняття позначається двома термінами. Оскільки суб'єктивне право – завжди елемент правовідношення, поняття «об'єкт права» і поняття «об'єкт правовідношення» фактично збігаються [102, c. 212].
Сенчищев В.І., розглядаючи цю проблему, стверджує, що при вирішенні питання про тотожність понять «об'єкт цивільного правовідношення» і «об'єкт цивільних прав» варто виходити з того, що цивільне правовідношення (як суспільні відносини, врегульовані правом) не можемати як об'єкт свого впливу таке явище, що не є «об'єктом цивільних прав». Отже, в істотній своїй частині зміст понять «об'єкт цивільних прав» і «об'єкт цивільного правовідношення» якщо не є тотожним, то, принаймні, не повинні один одному суперечити стосовно аналізу конкретного цивільного правовідношення, оскільки «щось», що не є об'єктом цивільних прав, мабуть, не може бути об'єктом цивільного правовідношення, і навпаки [88, c. 111–112].
На наш погляд, варто погодитися з В.А. Лапачем, що мабуть, найбільше послідовно цю точку зору в даний час відстоює Є.О. Суханов[68, c. 110]. Він відзначає, що об'єктом правового регулювання може бути тільки поведінка людей (їх діяльність), а не самі по собі явища навколишньої дійсності, наприклад, речі чи результати творчої діяльності. Тому вважається, що саме поведінка і складає об'єкт цивільних правовідносин, тоді як речі, інші матеріальні і нематеріальні блага, у свою чергу, складають об'єкт (чи предмет) відповідної поведінки учасників (суб'єктів) правовідносин. На цьому ґрунтуються традиційні спроби розмежування понять «об'єкт цивільного правовідношення» і «об'єкт цивільних прав» (під яким розуміють матеріальні чи нематеріальні блага). Однак, як вважає Є.О. Суханов, такі блага стають об'єктами не тільки прав, але й обов'язків, що у сукупності саме і складають зміст правовідносин. Таким чином, категорія об'єкта цивільних прав збігається з поняттям об'єкта цивільних правовідносин (або поняття об'єкта цивільних прав варто визнати умовним і дуже неточним). У дійсності поведінку учасників правовідносин неможливо розглядати ізольовано від тих об'єктів, із приводу яких вони здійснюються, тому що така поведінка ніколи не є безпредметною і безцільною [50, c. 294–295]. Крім того поза правовідносинами категорія об’єкт права полишена практичного сенсу.
Проте теорія «об’єкта – дії» має й негативні сторони. Це стосується того, за такої конструкції у класичній структурі правовідносин (суб’єкт, об’єкт та зміст) практично об’єкт та зміст правовідносин повинен б співпадати. Іншими словами юридично значима поведінка суб’єкта, що виражається через наявні в нього суб’єктивні права та юридичні обов’язки поглинається по суті об’єктом правовідносин.
Категорія «об'єкт цивільних правовідносин» розглядається найчастіше як елемент цивільних правовідносин взагалі. У юридичній літературі переважає точка зору, що безоб'єктних правовідносин не існує [51, c. 167]. Хоча в радянській правовій літературі висловлювалися, що не всі правовідносини мають визначений об'єкт у вигляді конкретної речі, виникла категорія правовідносин, тому не пов'язаних безпосередньо з визначеним об'єктом [102, c. 215–216].
Об’єкти цивільного права характеризуються такими основними рисами:
-формалізуються цивільним законодавством в якості таких, що проявляється в конструкції глав 13–15 ЦК України. Крім того окремо об’єкти цивільних права визначені в книзі четвертій ЦКУ. Деякі з об’єктів цивільних прав, зокрема нерухомість формалізована одночасно декількома нормативними актами;
-визначаються їх конститутивні ознаки, що проявляється в визначені у цивільному праві окремих видів об’єктів цивільних прав, зокрема речей, цінних паперів та деяких нематеріальних благ;
-визначаються правові наслідки володіння такими об’єктами. Так у ст. 182 встановлено обов’язок державної реєстрації на окремі об’єкти цивільних прав. Відповідно до ч. 2 ст. 186 ЦК України приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом. До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються (ч. 2 ст. 194 ЦК України);
-встановлені гарантії для суб’єктів. Зокрема відповідно до ч. 2 ст. 182 ЦК України державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов’язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом;