Вступ
Актуальність теми обумовлена юридичними чинниками, основними з яких є ст. 19 Конституції України, яка є вагомою перепоною для визначення об’єкта цивільних прав. За цією статтею державні органи та їх посадові особи у своїй діяльності повинні притримуватися тільки вимог закону. Відповідно відпадає можливість вільно визначати об’єкти цивільних прав за участі держави, Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та створених ними юридичних осіб. З огляду на вимоги ст. 13 ЦК України не може застосовуватися розсуд сторін стосовно об’єктів цивільних прав в тому разі коли вони можуть загрожувати життю та здоров’ю людей, довкіллю, культурній спадщині, з наміром завдати шкоди іншій особі, моральним засадам суспільства іншим охоронюваним законом правам та інтересам. Визначеність вимог до об’єкту права законом, таким чином, сприяє охороні прав учасників цивільних правовідносин, єдності правозастосування та здійсненню правосуддя.
З часів римського приватного права до категорій «об'єктів цивільного права» визнавались речі, хоча визнавались і права на речі та деякі особисті немайнові блага й інтереси особи.
Цивільний кодекс України, до об’єктів цивільних прав відносить речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформацію, а також інші матеріальні те нематеріальні блага. Це перелік основних об’єктів цивільних прав, який можна вважати невичерпним, оскільки в нормі вживаються терміни «інше майно» та «результати інтелектуальної діяльності»
З кодифікаційними роботами та вдосконаленням актів цивільного законодавства виникла потреба побудови чіткої логічно виваженої та внутрішньо узгодженої системи об’єктів цивільних прав. Та, що відображена у ст. 177 ЦК України спричиняє справедливі нарікання за відсутність системності та пересікання однозначних чи однопорядкових правових категорій, відсутність подальшого наступництва у спеціальних нормах. Проблема полягає у тому, яку теоретичну основу потрібно взяти вихідною для розширення інституту за назвою «Об’єкти цивільних прав» у майбутньому. Слід зауважити що в доктрині цивільного права України на фундаментальному рівні цією проблемою, на відміну від таких цивілістів РФ, як О.С. Йоффе, А.М. Магазінер, В.И. Сенчіщев, В.А. Лапач, Е.А. Суханов, досліджень не проводилось. Потреба в тому відчувається і ведуться спроби розробки теоретичної основи для окремих об’єктів цивільного права: цінних паперів, об’єктів права інтелектуальної власності, інформації А.Г. Дідук «Правовий режим конфіденційної інформації: цивільно-правовий аспект», послуг Р.В. Мавліханова, Є.Ю. Рижкова «Визначення послуги як об’єкта цивільних прав», прав вимог тощо. Ведуться пошуки щодо з’ясування природи «ідеального об’єкта» цивільних прав. Проте чим більше поглиблення у доктрину об’єктів на спеціальному рівні тим гостріше відчувається потреба інтегрованого підходу до Розділу ІІІ Книги 1 ЦК України. Зрозуміло що в його межах можуть бути окремі підходи до вказаних вище та інших об’єктів цивільних прав.
До тепер цивільний кодекс України лише перераховує різні об’єкти цивільного права без її чіткої систематизації: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформацію, а також інші матеріальні те нематеріальні блага.
Ідеальним результатом магістерської роботи на нашу думку має стати така систематизація об’єктів:
- «типові об’єкти»: речі; особисті немайнові права; послуги; інше майно;
- «нетипові»: результати інтелектуальної, творчої діяльності; інформація; право вимог; документи, тварини, особисті немайнові блага.
Запропонована систематизація базується на тому, що основними характеристиками типових об’єктів є: обороноздатність; належить суб’єкту правовідносин. У «нетипових», одним із елементів: обмежена оборотоздатність. Це є вагомою причиною запропонованої систематизації об’єктів.
Наведене вище обставинами зумовлюється вибір теми дослідження, її актуальність і науково-практичне значення.
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є з’ясування теоретичних аспектів та практичної реалізації головних положень цивільно-правового інституту «об’єкт цивільних прав» з наступною розробкою науково обґрунтованих пропозицій щодо удосконалення цивільного законодавства України.
Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:
- з'ясувати юридичну природу інституту «об’єкт цивільного права»;
- проаналізувати історичні аспекти становлення інституту «об’єкт цивільного права» з часів римського приватного права;
- проаналізувати систематизацію об’єктів цивільного права у чинному законодавстві України, запропонувати власну систематизацію;
- визначити дефініції традиційного та особливого об’єктів цивільного права;
Об’єктом дослідження відповідно до сформульованої теми та завдань дослідження є цивільно-правові відносини, що виникають стосовно визначення об’єкта цивільних прав.
Предметом дослідження є цивільне законодавство України, УРСР, римське приватне право, що врегульовує питання стосовно «об’єктів цивільних прав».
Методи дослідження. Інститут «об’єкт цивільних прав» досліджується в роботі з урахуванням його історичного розвитку, починаючи з аналізу передумов його виникнення в римському приватному праві, подальшому правовому оформлені у цивільному праві України.
Аналіз відповідного законодавства України був проведений за допомогою загальнонаукових методів: системного, аналітичного, догматичного, та спеціально-юридичних методів: порівняльно-правового, історико-правового, формально-логічного та інших засобів наукового пізнання.
1. Проблематика та методологія дослідження
1.1 Історичні аспекти виникнення інституту «об’єкт цивільного права»
З часів римського приватного права існує «речево-правова» теорія об’єкта за якої основним його об’єктом визнавались речі. В той же час визнавались права на речі та деякі особисті немайнові блага. Речі визначались об’єктом абсолютних прав або відносних у тім числі зобов’язальних прав. Права учасників приватноправових відносин в римському праві були розвинуті стосовно речей і будувались за аналогією з правами на річ.
Римські юристи не розробили визначення поняття речей. Вони широко користувалися цією категорією, ретельно регламентували правовий статус речей, їх види, однак поняття не залишили. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому римському цивільному праві, і в присвяченій цій проблемі древнеримській юриспруденції. Багата казуїстика римських юристів стосовно речей дає можливість сформулювати загальне уявлення про речі, із яких римляни виходили фактично.
Річ – визначена частина природи, яка представляє собою деяку цінність для власника. Ця частина природи може бути ізольована від іншої природи (наприклад, тварина, раб, дім), а може бути і не відокремлена від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення і те, жива це природа чи нежива (наприклад, тварина і дім). З точки зору римського цивільного права речами визнавалось все, що оточує людину, могло бути об’єктом речового права і заключала в собі визначену цінність. Однак ці ознаки є зовсім не обов’язкові для визнання того чи іншого об’єкта річчю. Так, розвинуте римське цивільне право знало так названі безтілесні речі, тобто речі, які матеріального субстрату не мали. Речами цивільного права визнавалось те, що створено самою природою, як і те, що створене трудом людини. Однак поняття товару і речі за правовим змістом не співпадають. Товаром може бути об’єкт, який в момент продажу в природі ще не існує (наприклад, майбутній врожай, річ, яка тільки буде виготовлена), а річчю признається тільки те, що вже є. існує в даний момент.
Матеріальний світ, що нас оточує, складається з певних речей. Їх настільки багато, що встановити критерії для їх розмежування дуже важко. З цивільно-правової точки зору речі діляться на ряд визначених груп. Ділення речей на групи обумовило їх різний правовий режим, який має важливе значення. Деякі види речей залишилися сугубо римськими, деякі групи надовго пережили римське право.
1. Найважливішим і суто римським розмежуванням речей на окремі види було їх поділ на манціпниє і неманціпниє (res mancipi et res nés mancipi), що в якійсь мірі відповідає сучасним із основних засобів виробництва і предметів споживання. Поділ обумовлено цінністю речей у господарському обороті. До манціпних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути – найбільш важливі та цінні речі в господарстві, по суті, це дійсно група основних засобів виробництва. З урахуванням їх особливої важливості для господарства і цінності при укладанні угод для них був встановлений спеціальний, більш ускладнений порядок відчуження. Він полягав у тому, що для здійснення, наприклад, купівлі-продажу запрошувалися не менш 5–7 свідків і вагар з терезами. Передача права власності на ці речі продавцем покупцеві відбувалася у присутності свідків з виконанням ряду ритуальних дій в урочистій обстановці. У ті далекі часи купівля-продаж таких важливих речей відбувалася рідко і виконання урочистих обрядів анітрохи не утруднювало оборот. Виконання цих ритуальних дій отримало назву манціпація (mancipatio). Речі, при відчуженні яких вимагалося виконати манципації, стали називати манціпнимі, а всі інші входили до групи неманціпних речей. Для їх відчуження виконання манципації не вимагалося.
Найважливіше правове значення цього поділу полягало в наступному. Якщо при відчуженні манціпних речей (наприклад, землі) обряд манципації не виконувався, право власності до набувача не переходило (зі всіма витікаючими з цього наслідками), тобто. покупець землі, незважаючи на сплату ціни та отримання її у фактичне володіння та користування, власником землі не ставав. Формалізм переважав над сутністю, що часто призводило до зловживання з боку продавця, який формально залишався власником землі і міг витребувати її назад від покупця. Республіканські суди задовольняли такі позови.