Конституція займає особливе положення в ієрархії законодавчих і адміністративних актів держави. Форми власності, що закріплюються в ній, організація, повноваження і взаємовідносини державних органів, основи правового положення особистості подають юридичний фундамент для іншого законодавства. Всі інші неконституційні акти повинні відповідати Конституції і її нормам.
Органи по перевірці відповідності Конституції і їхнє значення.
Конституційний контроль входить до числа найефективних засобів забезпечення верховенства конституційних розпоряджень, що є головним атрибутом будь-якої демократичної держави. Основне призначення конституційного контролю, насамперед, у виявленні правових актів і дій державних органів або посадових осіб, що суперечать конституційним розпорядженням, а також у вживанні заходів по усуненню виявлених відхилень. Практично конституційний контроль виник там і тоді, де і коли почали з'являтися закони, іменовані Конституціями. Як і інші закони, Конституції потребували гарантії їхнього реального виконання усіма в умовах конкретних держав. Спочатку передбачалося, що цю функцію в змозі успішно виконувати органи законодавчої влади, оскільки вони приймають Конституції і відіграють вирішальну роль у законотворчості. Передбачалося також, що в даній сфері можуть бути ефективними і зусилля виконавчих органів.
Де-не-де до конституційного контролю стали залучати суди. Прийнято вважати, що вперше це відбулося в США. Там ще в 1803 р. федеральний Верховний Суд визнав, що в нього є право повідомляти суперечними Конституції США будь-які закони, прийняті органами законодавчої влади в країні. Оголошення закону таким означало й означає в наші дні, що він не повинен застосовуватися, у першу чергу судами. Іншими словами, до контролю за дотриманням Конституції були “залучені” суди. Вони стали доповнювати те, що робилося або повинно було робитися органами законодавчої і виконавчої влади. В інших країнах відношення до такого контролю було дуже стриманим.
Лише в останні 40-45 років доцільність притягнення судової влади до здійснення конституційного контролю була визнана в багатьох країнах. Це відбувалося в міру того, як долався острах заподіяння збитку авторитету законодавчих і виконавчих органів тим, що їхні дії виявляться під судовим контролем. Звичайно, у процесі впровадження здійснюваного судами конституційного контролю було знайдено чимало оригінальних рішень, що відображали специфіку відповідних країн і рівень культури, що там сформувався. Проявилося це як у неоднаковому наповненні змісту поняття “конституційний контроль”, так і в найменуванні останніх. Наприклад, у Франції дана функція покладена на орган, іменований Конституційною Радою, в Австрії, Італії і Німеччини - на спеціально створені конституційні суди, у Бельгії - на Арбітражний Суд. У більшості країн, де конституційний контроль є прерогативою судової влади, цією справою займаються вищі інстанції загальних судів, звичайно верховні суди.
Конституційні гарантії прав особистості дійсні тоді, коли вони закріплені не тільки (і не стільки) в тексті Основного Закону, скільки в розгорнутій системі усталених процедурних правил, які на практиці реалізують життєвість цих конституційних гарантій. Римське право, що заклало класичні правові засади громадянського суспільства, передбачало, наприклад, обмеження тривалості мови обвинувача шостою годиною, в той час як обвинуваченому і його адвокатам можна було виступати на свій захист дев'ять годин. Це правило, описане античним римським юристом Плінієм молодшим краще, ніж будь-яка загальна декларація демонструє гарантії права на захист у суді двотисячолітньої давності. Взагалі країни, що ввібрали античні або деякі релігійні традиції, мають тисячолітні основи для прав людини. Як правильно відзначав у 1869 р. відомий російський мислитель Володимир Соловйов, "християнство за багато століть до прийняття у Франції "Декларації прав і свобод громадянина" дарувало людям більшість з відомих і найбільш значущих прав і свобод". Отже, конституційне забезпечення прав людини складається з тексту самої Конституції, системи конституційно-застосовуваних нормативних актів, а також рішень судів. Конституційна декларація прав особистості була присутня практично в усіх "соціалістичних" Конституціях, але не мала в дійсності механізму, який забезпечував би реальність декларативних положень Основного Закону. Тому важливо засвоїти конституційні уроки тих країн, де конституційно-правові гарантії прав особистості реально, а не декларативно забезпечені протягом століть або, принаймні, багатьох останніх десятиліть. Відомий англійський політичний діяч XVIII століття Едмунд Берк справедливо писав: "Старі державні устрої оцінювалися за результатами діяльності. Якщо народ був щасливий, згуртований, багатий і сильний, то інше можна вважати доведеним. Ми вважаємо, що все добре, якщо хороше переважає. Результати діяльності старих держав, звичайно, були різні за ступенем доцільності; різні корективи вносилися в теорію, часом взагалі обходилися без теорії, сподіваючись на практику". Для оцінки реальності забезпечення прав людини конституційно-правова практика значно важливіше чистої конституційної теорії, закріпленої у тексті відповідного розділу Основного Закону. Як успішно діючої конституційної схеми можна визнати тільки ту, яка забезпечила своїм громадянам максимально можливий для даного періоду часу рівень розвитку прав і свобод. Так, античні Афіни або місто-держава Флоренція епохи Відродження створили для своїх громадян оптимальні для того часу умови для творчого розвитку, що вже саме по собі дозволяє дати високу оцінку їх державно-правовій структурі. Великобританія - країна неписаної Конституції - в певні століття забезпечувала своїх підданих вищими стандартами свободи і добробуту. Такий же багатовіковий приклад Швейцарії, Нідерландів чи Швеції. Масштаб системи конституційно-застосовуваних нормативних актів США можна оцінити тільки після ознайомлення з численними законодавчими актами, а також судовими рішеннями, що регламентують забезпечення прав і свобод особистості. У тексті Конституції Французької Республіки 1958 р. нічого не сказано про права особистості, а тільки підтверджена Декларація людини і громадянина 1789 р. і преамбула попередньої Конституції 1946 р. За цією скромною відсильною нормою стоять документи з найбагатшим конституційно-правовим змістом. Досить процитувати статтю 16 Декларації прав людини і громадянина 1789 р.: "Будь-яке суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено поділ влади, не конституційно". Права особистості в Конституції США гарантуються Біллем про права та іншими подальшими поправками, а не змістом базового тексту Основного Закону. Така структура нормативного регулювання прав людини нітрохи не гірше будь-якої іншої Конституції, де всі основні права і свободи прописані в тексті дуже ретельно. Державна практика Франції та США показує досить високий рівень забезпечення прав людини, що є істинним критерієм якості конституційного регулювання і забезпечується всією системою конституційно-правових нормативних актів. Конституція Італії докладно перераховує права, в тому числі й економічні, але в цілому італійський громадянин не має більшого обсягу прав, ніж американець чи француз. Конституція Японії 1947 р. наказує: "Народ безперешкодно користується всіма основними правами людини. Ці основні права людини, гарантовані народу цією Конституцією, надаються нинішньому і майбутнім поколінням в якості непорушних вічних прав". Далі в ст. 13 японської Конституції вельми вдало сформульований критерій оцінки дієздатності держави щодо дотримання конституційних гарантій: "Всі люди повинні поважатися як особистості. Їхнє право на життя, свободу і на прагнення до щастя повинно бути, оскільки це не порушує громадського добробуту, вищим предметом піклування в області законодавства та інших державних справ". Однак, як уже говорилося, навіть така деталізація конституційного тексту не забезпечує реальності наданого права. Ця реальність забезпечується іншими законодавчими актами, а також судовими органами. Якщо останні незалежні від інших органів державної влади, то перспектива судового захисту є гарантією конституційного права. Тому Конституція Японії в ст.76 особливо обумовлює: "Всі судді незалежні і діють прислуховуючись до голосу своєї совісті; вони пов'язані тільки цією Конституцією і законами". Вдале формулювання також у Конституції Франції, де в ст.66 судова влада названа "берегинею особистої свободи".
Незалежність суду і його значення для обмеження будь-якої експансії з боку, наприклад, монархічної влади відомі ще з часів Старого Завіту. Протоієрей Олександр Мень, цитуючи відомого російського філософа М. Бердяєва, який писав про те, що у Святому Письмі "є багато убивчого" для концепції самодержавної монархії, робить дуже цікавий висновок: "У теократичний правлінні, заснованому Мойсеєм, вже знаходилися зародки ... такого суспільства, яке побудоване не на свавілля монарха, а на Конституції і законі. У цьому відношенні Біблія різко протистоїть майже всьому древньому Сходу. Звичайно, цей висновок відомого релігійного діяча може видатися для багатьох несподіваним, проте багато важливих правових, в тому числі і конституційно-правові, традицій походять саме з біблійних текстів, що надає цим традиціям додатковий духовний і моральний авторитет. Головною гарантією прав і свобод людини в демократичній державі є струнка, чітко розроблена система конституційно-стосовно нормативних актів усіх рівнів. Тільки в країнах з прецедентною системою права, де суд наділений по суті правотворчими правами, можна назвати головною гарантією суд. У всіх інших країнах неповнота і суперечливість законодавства може звести нанівець будь-яку конституційну норму навіть за наявності незалежного та самостійного суду.