Головним і об'єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація (від латинського слова «філіус» - син), або набуття громадянства за народженням. Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами — «права крові» і «права ґрунту». Однак у ряді країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку філіації не має прямого відношення до моменту народження. Тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з моменту повноліття і пов'язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа лише набуває державної належності.
Історично першим був прийнятий принцип «права крові». Він становив ще принцип римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв'язку підданства. Звідси і виник принцип «права ґрунту», що домінував у Європі до кінця XVIII ст. «Право крові» знову набуло значення після його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 p. (кодексі Наполеона).
Сучасне законодавство про громадянство переважної більшості країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є «право крові», що узгоджується з елементами «права ґрунту». Так, за «правом ґрунту» визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі. «Право ґрунту» зберігає домінуюче або рівне з «правом крові» значення в латиноамериканських країнах, а також у країнах, право яких історично походить від англійської правової системи.
Якщо держава зацікавлена в швидкому зростанні свого населення, воно може ввести обидва правила повною мірою. Як приклад можна привести частину А згаданою вище ст. 30 мексиканській Конституції, згідно якої «мексиканцями по народженню є: I) діти, що народилися на території Республіки, якої б національності (тобто громадянства) не були їх батьки; II) діти, що народилися за кордоном від батьків-мексиканців, від батька-мексиканця або від матері-мексиканки; III) діти, що народилися на мексиканському військовому або торгівельному кораблі або в літаку». Найчастіше, проте, превалює один з принципів, а іншій його доповнює. Наприклад, згідно з Федеральним законом про австрійське громадянство 1965 років діти, що народилися в браку, набувають громадянства Австрії, якщо хоч би один з батьків – австрійський громадянин, а позашлюбні діти – якщо таке громадянство є в матері. Австрійськими громадянами, поки не доведене зворотне, вважаються діти, знайдені на території Республіки у віці менше шести місяців. Тут, таким чином, превалює «право крові», а «право ґрунту» доповнює його лише в одному певному випадку. Може бути також набуття дитиною громадянства батьків незалежно від місця її народження. Проблема виникає лише тоді, коли батьки дитини мають різне громадянство (наприклад, мати - італійська громадянка, батько - громадянин Франції). Це питання в більшості країн вирішується тільки на підставі письмової угоди батьків про вибір громадянства дитини. До цього він може залишатися особою без громадянства або (що частіше) може набути громадянство за місцем народження. Принцип права ґрунту застосовується до вузького кола осіб, переважно до тих, громадянство батьків яких або батьки яких невідомі, а часто до дітей громадян іншої держави, що народилися на території даної країни, якщо тільки батьки не перебували в даній країні по службі (наприклад, дипломати).
Особливості такого способу набуття громадянства, як філіація, виявляються у розв'язанні питань громадянства дітей, народжених у так званих змішаних шлюбах, тобто коли їхні батьки є громадянами різних держав. Законодавство цілого ряду розвинутих країн для таких випадків передбачає філіацію за принципом «права крові» батька (Бельгія, Греція, Іспанія, Японія тощо). Іншими словами, дитина стає громадянином держави громадянства батька. У більшості країн у цьому відношенні визнано рівність статей, і громадянство дитини встановлюється за узгодженням між батьками.
Іншим способом набуття громадянства є натуралізація, або набуття громадянства за волевиявленням особи. Водночас натуралізація — це процедура, яка здійснюється компетентним органом від імені держави і виявляється в наданні громадянства цієї держави особі на її прохання або за її згодою.
Натуралізоване громадянство, як правило, надається особі, яка не є громадянином іншої держави. В деяких країнах набуття громадянства за волевиявленням означає автоматичну втрату попереднього громадянства. У більшості ж країн втрата попереднього громадянства настає лише за рішенням компетентних органів. Надання натуралізованого громадянства звичайно здійснюється в індивідуальному порядку, хоча трапляються випадки колективної натуралізації. Останні насамперед пов'язані з оптацією громадянства. Щодо цього саму оптацію слід розглядати як різновид натуралізації.
Надання громадянства в порядку натуралізації звичайно потребує чітко вираженого (у формі відповідної заяви) волевиявлення особи, яка бажає його набути. Але за певних обставин таке волевиявлення практично відсутнє, і лише домислюється згода на натуралізоване громадянство. Це має місце при набутті натуралізованого громадянства неповнолітніми. Загальноприйнятим є принцип, за яким діти до досягнення певного віку автоматично змінюють своє громадянство разом із своїми батьками (довільна натуралізація).
Індивідуальна натуралізація практично завжди пов'язана з певними умовами, або вимогами. Ці вимоги можуть як обмежувати можливості натуралізації, так і полегшувати її. Головною умовою натуралізації є так зване укорінення. Згідно з цією умовою, особа, яка претендує на здобуття громадянства конкретної держави, повинна до подання відповідної заяви протягом певного часу проживати на її території. Встановлення відповідного строку має на меті надання іноземцеві можливості інтегруватись у нове для нього суспільне середовище і належним чином проявити себе.
Конституції і законодавство про громадянство встановлюють різні строки укорінення. Звичайним є п'ятирічний строк (в Угорщині – 3 роки, в Алжирі – 7 років), хоча в деяких країнах він сягає десяти років (Бельгія, Іспанія, в республіці Чад – 15 років). У Скандинавських країнах строк укорінення визначений у сім років. З іншого боку, в латиноамериканських країнах цей строк дорівнює двом рокам. Водночас у більшості країн припускається можливість скорочення періоду укорінення. Наприклад, в Іспанії він може бути зменшений до п'яти років і навіть до двох років для осіб, які претендують на натуралізоване громадянство і зробили «значні послуги» цій державі. У Франції п'ятирічний строк укорінення може бути скорочений до двох років для тих, хто протягом цих двох років провчився у французькому університеті або іншому вищому навчальному закладі, «зробив або може зробити важливі послуги своїми талантом або здібностями». В Норвегії припускається можливість скорочення строку укорінення для громадян інших Скандинавських держав та Фінляндії.
З юридичної точки зору, умова укорінення пов'язується з так званим доміцилієм, який у даному випадку означає факт постійного проживання особи у відповідній країні, а також намір обрати її місцем свого постійного проживання, одруження і, як наслідок, натуралізації.
Законодавство й адміністративна практика визначають також інші умови, що обмежують можливості натуралізації. Серед них слід назвати наявність певного рівня матеріального добробуту, кваліфікації та професійної підготовки, повагу до закону, відсутність заборгованості щодо сплати податків тощо. Інколи коло прав громадян, що натуралізуються, декілька вужчий, ніж в природжених. Наприклад, згідно розд. 1 ст. II Конституції США Президентом може бути вибраний лише природжений громадянин США, а для обрання до складу палат Конгресу встановлені 7- і 9-річний цензи громадянства, тобто конгресменом (членом Палати представників) або сенатором може бути вибрана особа, не менш зазначеного терміну, що полягає в громадянстві США.
Звичайною є вимога знання державної мови (досить складний іспит передбачений законодавством Латвії і Естонії, прийнятим у 90-х роках: у Латвії, наприклад, крім знання досконало латиської мови, потрібно добре знати історію країни з початку XX ст., А також мати предків, які жили в Латвії з цього ж часу); бути психічно здоровим і не мати деяких хвороб (наприклад, СНІДу); не бути зареєстрованим - зокрема, в документах Інтерполу - як терорист; не належати до партій, що виступають за насильницьку зміну конституційного ладу, і т.д. В окремих арабських країнах (Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія та ін) до громадянства можуть бути прийняті тільки мусульмани, а обличчя інших віросповідань, в тому числі подружжя, повинні для прийому до громадянства змінити свою релігію. Законодавство про громадянство окремих країн Тропічної Африки вимагає, щоб той, хто натуралізується «укорінився» у громаді, дотримувався тих звичаїв, якими керуються оточуючі. Вступ до шлюбу, як правило, не тягне автоматичного надання громадянства, хоча і полегшує його отримання. Лише в небагатьох країнах (наприклад, в Саудівській Аравії) громадянство автоматично надається жінці, котра одружилася з саудівським громадянином, але за умови, що вона мусульманка або приймає іслам. Надання права притулку особам, переслідуваним за політичними мотивами, за їх наукову, громадську, культурну діяльність, також не тягне автоматичного надання громадянства.
З іншого боку, порядок натуралізації може бути спрощений. Спрощеним є порядок реінтеграції, тобто поновлення в громадянстві. У деяких країнах полегшена процедура натуралізації встановлена для осіб корінної національності (Болгарія, Греція, Ізраїль, ФРН та інші). Майже завжди зазначена процедура вимагає прийняття присяги на вірність.