Демократичні Конституції незрідка спеціально передбачають заборону висилки з країни як своїх громадян (експатріація), так і іноземців, що законно знаходяться в країні. Так само, зазвичай, забороняється видача (екстрадиція) іноземним державам своїх громадян і іноземців, за винятком випадків, передбачених міжнародними договорами. Наприклад, Конституція Республіки Словенія 1991 року в ст. 47 встановлює: «Громадянин Словенії не може бути виданий іноземній державі. Іноземець може бути виданий лише у випадках, передбачених міжнародними договорами, що зобов'язали Словенію». Схожі норми містяться в ст. 19 Румунської Конституції, яка в той же час в ч. 3 наказує, що про висилку або видачу постановляє суд. Мексиканська ж Конституція і в цьому питанні займає досить жорстку позицію: «...Федеральная виконавча влада має виняткове право без запобігання і без попереднього судового розгляду вислати за межі національної території будь-якого іноземця, чиє перебування в країні є небажаним» (ст. 33, частина перша). Заслуговує на увагу в даному зв'язку регулювання, що міститься в ч. 3 ст. 13 Іспанської Конституції: «Екстрадиція буде проводитися лише у виконання договору або закону, зважаючи на принцип взаємності. Не підлягають екстрадиції особи, що скоїли політичні злочини, при тому що акти тероризму такими не вважаються».
Висновок
Правова економіка і громадянське суспільство - перехід від розподільного суспільства до ринкового - це глибинні, сутнісні передумови формування правової держави.
Сучасна правова держава - це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи, участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або через представників). Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинуте громадянське суспільство. У правовій державі забезпечується можливість у рамках закону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє відображення, зокрема у формуванні та функціонуванні політичних партій, суспільних об'єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.
Ідея про те, що люди від народження вільні і рівноправні, що їм в силу народження належить ряд невідчужуваних (природних) прав, лягла в основу перших конституційних актів, які приймалися в ході Англійської, Американської, Французької революцій XVII-XVIII століть. У подальшому жодна держава, що претендувала на те, щоб вважатися демократичною, не могла не записати у своїй Конституції певний перелік прав людини. Тим самим права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набували юридичну форму і ставали найважливішим інститутом конституційного права. Згодом вони стали і інститутом міжнародного права.
Конституція є основним джерелом державного права країни. Вона закріплює в законодавчому порядку результат визначеного суспільного розвитку.
За змістом Конституція - основний закон країни, що закріплює суспільний і державний устрій, організацію, взаємовідносини і повноваження вищих органів державної влади, основи організації державного керування і судової системи, основні принципи виборчого права і правове положення громадян.
Конституційні гарантії прав особистості дійсні тоді, коли вони закріплені не тільки (і не стільки) в тексті Основного Закону, скільки в розгорнутій системі усталених процедурних правил, які на практиці реалізують життєвість цих конституційних гарантій.
У багатьох Конституціях відмінність між правами людини і правами громадянина проводиться в самих формулюваннях відповідних статей. Для позначення суб'єкта прав людини зазвичай вживаються формули «кожен», «все», «кожна людина», «ніхто», «жодна людина» або безособові формули типу «визнається право», «гарантується свобода» і т.п. (Мається на увазі, що це відноситься до кожної людини). Стосовно ж до прав громадянина в статтях Конституцій прямо вказується: «громадяни мають право», «громадянин може» тощо. Іноді замість вживання слова «громадяни», «громадянин» вказується на приналежність до нації, наприклад «всі німці», «кожен іспанець». Слід мати на увазі, що в західних країнах термін «нація» означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський субстрат держави. Звідси відомий термін «Об'єднані Нації», під якими розуміються держави.
Об'єм прав і свобод, якими людина може користуватися в конкретній державі, а також об'єм що покладаються на нього цією державою обов'язків знаходяться в прямій залежності від наявності або відсутності у нього громадянства даної держави. Громадянство – це стійкий правовий зв'язок людини зі своєю державою, що обумовлює взаємні права і обов'язки громадян і держави у випадках, вказаних в законі. Громадянин знаходиться під суверенітетом держави, і остання може вимагати від нього виконання обов'язків, навіть якщо він перебуває за кордоном. Держава зі свого боку повинна захищати громадян на своїй території і надавати їм заступництво, коли вони знаходяться за її межами.
У конституційній державі інститут громадянства, що замінив колишнє підданство, став одним з проявів принципу рівноправ'я всіх членів суспільства.
Громадянство, будучи основою правового положення людини в державі, одночасно є об'єктом одного з найважливіших його прав. Саме володіння громадянством надає людині можливість повною мірою реалізовувати свої всілякі права і свободи, включаючи участь в управлінні, і в той же час вабить виконання повною мірою обов'язків по відношенню до держави, включаючи його захист.
Головним і об'єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація (від латинського слова «філіус» - син), або набуття громадянства за народженням. Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами — «права крові» і «права грунту». Іншим способом набуття громадянства є натуралізація, або набуття громадянства за волевиявленням особи. Водночас натуралізація — це процедура, яка здійснюється компетентним органом від імені держави і виявляється в наданні громадянства цієї держави особі на її прохання або за її згодою. Менш поширеним способами набуття громадянства є оптація (вибір громадянства тієї чи іншої країни у зв'язку з переходом частини території від однієї держави до іншої або проголошенням частини території колишньої держави новою незалежною державою, коли особа може залишити колишнє громадянство або вибрати нове); трансферт (перехід території супроводжується зміною громадянства без права вибору, що буває рідко, але мало місце в деяких державах після другої світової війни); реєстрація (вона передбачає спрощений порядок набуття громадянства, якщо батьки цієї особи були або є громадянами країни); відновлення громадянства (для колишніх громадян цієї держави). Ці способи також представляють собою індивідуальні (наприклад, оптація) або колективні (трансферт) різновиди натуралізації. Громадянство дітей при зміні громадянства батьків змінюється в залежності від віку дітей.
В зарубіжних країнах існують наступні способи припинення громадянства: вихід із громадянства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства. Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. Законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастіше умовою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій державі. Однією з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства — денатуралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Можливiсть денацiоналiзацiї пов'язується з державним суверенiтетом. Зокрема, згiдно зi ст. 89 Кодексу законiв про громадянство Францiї, особа може бути позбавлена французького громадянства у разi засудження її за злочини проти безпеки держави, за ухилення вiд обов'язкiв, встановлених законом про вiйськову повиннiсть, за дiї на користь iншої держави, що завдають шкоди iнтересам Францiї, та в деяких iнших випадках. Тим самим має мiсце сполучення кримiнально-правової i конституцiйно-правової вiдповiдальностi. Проте законодавство переважної бiльшостi країн не припускає денацiоналiзацiю, пов'язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невiдчужуваних, природних прав людини.
Правове становище особи залежить насамперед від його статусу: громадянин, іноземець (громадянин іншої держави), особа без громадянства, особа з множинним (окремий випадок - з подвійним) громадянством. Особливий статус можуть мати також біженці (не громадяни держави їх перебування), вимушені переселенці (громадяни), переміщені особи та ін. Частково їх положення регулюється міжнародним правом, а в основному - внутрішнім законодавством окремо взятої країни.
Найбільш широкими правами (включаючи політичні, в тому числі виборчі, право на об'єднання в політичні партії, право на доступ до державної служби) користуються громадяни цієї держави, вони ж несуть і найбільші обов'язки (включаючи військову службу там, де існує загальний військовий обов'язок, наприклад у Німеччині, Ізраїлі чи Китаї). Іноземці, як правило, не володіють багатьма політичними правами, хоча в окремих країнах, наприклад у Німеччині, вони беруть участь у виборах органів місцевого самоврядування, а в державах Латинської Америки на основі взаємності - і у виборах до парламенту. Вони володіють правом власності, можуть отримувати, в тому числі безкоштовно, муніципальне житло, мають право на працю, але їх доступ до деяких видів робіт обмежений: у ряді країн іноземці не можуть бути капітанами кораблів морського судноплавства, командирами екіпажів повітряних суден, працювати на радіо, телеграфі, телебаченні і т.д. З іншого боку, вони не зобов'язані служити в армії країни перебування, не платять податки (особливо якщо між державами, такими, як, наприклад, США і Росія, є угоди про виключення подвійного оподаткування), у багатьох країнах не мають права набувати землю у власність. Іноземці мають паспорт (посвідчення особи) своєї держави, а в країні перебування їм видається інший документ - вид на проживання (іноді, наприклад для іноземних студентів, просто робиться відмітка в національному паспорті). Сказане відноситься до «рядових» іноземців. На дипломатичних представників, на персонал місій поширюється дія особливих правил відповідно до міжнародного права та угод, укладених між державами.