КУРСОВА РОБОТА З
Конституційного права зарубіжних країн
«Поняття громадянства в зарубіжних країнах»
Зміст
Вступ
Розділ І. Правова держАва: поняття, ознаки, ідеї виникнення
Розділ ІІ. Зміст і способи визначення правового становища особистості
ІІ.1 Конституційні гарантії прав і свобод громадянина в світі
ІІ.2 Поняття інституту громадянства
ІІ.3 Набуття громадянства в зарубіжних країнах
ІІ.4 Способи припинення громадянства
Розділ ІІІ. Безгромадянство і багатогромадянство
Розділ ІV. Права і свободи іноземців
Висновок
Список використаної літератури
ВСТУП
Права людини можна розглядати як основу конституціоналізму. Головний сенс створення конституцій полягає у забезпеченні свободи і безпеки людини, насамперед, від свавілля державної влади. Тільки вільна людина – виробник, необхідний був суспільству, яке переходило від аграрного ладу до індустріального, або, якщо користуватися термінологією Карла Маркса, від феодалізму до капіталізму.
Ідея про те, що люди від народження вільні і рівноправні, що їм в силу народження належить ряд невідчужуваних (природних) прав, лягла в основу перших конституційних актів, які приймалися в ході Англійської, Американської, Французької революцій XVII-XVIII століть. У подальшому жодна держава, що претендувала на те, щоб вважатися демократичною, не могла не записати у своїй Конституції певний перелік прав людини. Тим самим права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набували юридичну форму і ставали найважливішим інститутом конституційного права. Згодом вони стали і інститутом міжнародного права.
У нашій літературі часто, маючи на увазі права людини, пишуть про права особистості. Слово «особистість» вживають при цьому в якості синоніма таких понять, як «людина» або «індивід». Таке слововживання, суворо кажучи (а юристи завжди повинні виражатися суворо, тобто точно), неправильно. Особистість і людина (індивід) - не одне і те ж. Соціальні науки розуміють під терміном (не просто словом) «особистість» такої людини, яка здатна усвідомлювати наслідки своєї поведінки і відповідати за нього, тобто, висловлюючись юридичною мовою, дієздатний. Очевидно, що не кожна людина є особистістю в цьому сенсі, хоча, зрозуміло, повної аналогії між якістю особистості і дієздатністю немає: вони збігаються лише в більшій частині. Права людини визнаються за кожною людською істотою незалежно від того, є воно особистістю чи ні.
Індустріальний лад характеризується дуалізмом громадянського і політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, але як член політичного, тобто державно організованого, суспільства він рівноправний лише з тими, хто, як і він, належить до цієї держави; у нього більше прав і обов'язків у своїй країні, ніж у тих, хто до цієї держави не належить. Хоча і на зорі конституціоналізму були ідеологи, що заперечували необхідність розрізнення двох груп прав, але конституційні документи того часу відмінність таку зазвичай проводили, і надалі вона утвердилася.
Втім, Конституції соціалістичних держав, починаючи зі сталінської Конституції СРСР 1936 року, проголошувані права вважали і вважають переважно правами громадянина (в окремих випадках - трудящого), наданими державою, хоча доктрина в більшості з них приблизно з 60-х років і стала на іншу позицію.
Взагалі-то дуалізм громадянського і політичного суспільства розумівся звичайно ширше, не зводився до викладеного вище. Мова йде про те, що громадянське суспільство самодостатнє, воно саме регулює свої внутрішні відносини, а держава необхідна йому лише для підтримки правопорядку і захисту від зовнішньої агресії. К. Хессе вважає, що в сучасній демократичній і соціальній державі передумови такого дуалізму відпали [35]. Однак з точки зору розрізнення прав людини і прав громадянина зазначений дуалізм зберігається, хоча, скажімо, інтеграція європейських держав у рамках Європейського союзу поклала початок його поступового зникнення.
У будь-якому випадку слід підкреслити, що права і свободи людини належать кожному індивіду, а права і свободи громадянина - тільки тим особам, які перебувають у громадянстві даної держави. Права і свободи громадянина не треба змішувати і з громадянськими правами і свободами, які, як правило, належать кожній людині.
Як характерний приклад підходу до прав людини як до природних і невідчужуваних можна процитувати діючу понині французьку Декларацію прав людини і громадянина 1789 року:
«1. Люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах. Громадські відмінності можуть ґрунтуватися лише на міркуваннях загальної користі.
2. Мета кожного державного союзу становить забезпечення природних і невід'ємних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека й спротив гнобленню. ...
4. Свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому. Таким чином, здійснення природних прав кожної людини зустрічає лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж самими правами. Межі ці можуть бути визначені тільки законом ».
Примітно, що Конституція Франції 1791 року, знову перерахувавши і уточнивши особисті права людини, зазначила: «Законодавча влада не може видавати закони, що перешкоджають здійсненню природних і громадянських прав, перерахованих в цьому розділі і забезпечених Конституцією, або порушують ці права, а так як свобода полягає в тому, щоб робити все, що не завдає шкоди правам інших або громадській безпеки, то закон може встановити покарання за вчинення діянь, які, порушуючи громадську безпеку або права інших громадян, шкідливі для суспільства ». Іншими словами, в цій нормі була точно обмежена влада законодавця; проводилося розмежування між правами і свободами людини і громадянина і правами держави щодо регулювання правового становища індивіда.
У багатьох Конституціях відмінність між правами людини і правами громадянина проводиться в самих формулюваннях відповідних статей. Для позначення суб'єкта прав людини зазвичай вживаються формули «кожен», «все», «кожна людина», «ніхто», «жодна людина» або безособові формули типу «визнається право», «гарантується свобода» і т.п. (Мається на увазі, що це відноситься до кожної людини). Стосовно ж до прав громадянина в статтях Конституцій прямо вказується: «громадяни мають право», «громадянин може» тощо. Іноді замість вживання слова «громадяни», «громадянин» вказується на приналежність до нації, наприклад «всі німці», «кожен іспанець». Слід мати на увазі, що в західних країнах термін «нація» означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський субстрат держави. Звідси відомий термін «Об'єднані Нації», під якими розуміються держави. Іспанська нація згідно конституційного права Іспанії охоплює, отже, не тільки етнічних іспанців, але і всіх інших іспанських громадян, незалежно від раси та національності. В Основному законі для Федеративної Республіки Німеччини 1949 року про це прямо сказано в ч. 1 ст. 116: «Німцем в рамках змісту цього Основного закону є, якщо інше не встановлено законом, кожен, хто володіє німецьким громадянством, або хто знайшов притулок на території Німецької імперії за станом її на 31 грудня 1937 р. в якості біженця або переміщеної особи німецького походження або його чоловіка або нащадка ».
Наведемо приклади конституційних формулювань, що розрізняють права людини і права громадянина. Так, в Іспанській Конституції 1978 року сказано: «Всі мають право на життя і на фізичну і моральну цілісність і ні в якому разі не можуть піддаватися тортурам або негуманним, принизливим покаранням» (ст. 15, речення перше); «Ніхто не буде зобов'язаний заявляти про свою ідеологію, релігію або віросповідання» (ст. 16, ч. 2); «Кожен затриманий повинен бути негайно і в зрозумілій йому формі поінформований про його права і підстави його затримання ... » (ст. 17, ч. 3 речення перше); «Гарантується право на честь, особисту і сімейну таємницю і добре ім'я » (ст. 18, ч. 1). Всі ці формули визначають права людини. Але ось у ст. 19 формула інша: «Іспанці мають право вільно обирати своє місце проживання і пересуватися по національній території» (речення перше). Очевидно, що в цьому випадку мова йде про права громадян Іспанії.
Особливість Конституції Японії 1946 року полягає в тому, що права громадянина вона формулює як права народу. Наприклад, «народ володіє невід'ємним правом обирати державних посадових осіб і звільняти їх з посади» (ст. 15, частина перша).
Слід зазначити, що співвідношення між правами людини і правами громадянина навіть у демократичних державах різний і інколи залежить від суб'єктивного вибору укладачів тієї чи іншої Конституції. Одне і те ж право у одній Конституції може бути сформульовано як право людини, а в іншій - як право громадянина, хоча є такі права, до характеристики яких всі демократичні Конституції підходять однаково. Наприклад, права, зазначені у наведених вище ст. 15-18 Іспанської Конституції, практично скрізь визначаються як права людини. Що ж стосується права, передбаченого ст. 19 то, наприклад, ст. 5, ч. 4, речення перше, Конституції Греції 1975 року встановлює: «Забороняються будь-які заходи адміністративного характеру щодо особи, що ведуть до обмеження вільного пересування та вільного вибору місця проживання в країні ...», тобто на відміну від іспанського грецький законодавець сформулював дане право як право людини.
Розділ І. Правова держАва: поняття, ознаки, ідеї виникнення
Salus populi suprema lex [1]. Цицерон
Держава у своїй діяльності пов'язана й обмежена правом стоїть під правом, а не поза і над ним. Гессен
Правова держава - це така держава, в якій створюються умови для найбільш повного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також для найбільш послідовного скріплення за допомогою права політичної влади з метою недопущення зловживань.