Підґрунтя для замовчування містились у ідеологічній сфері, за якої тоталітарна держава і її органи домінують над людиною, її правами і її інтересами. У чому інтерес у громадянина, в якого пограбували квартиру: повернення майна або термінова компенсація його вартості та ще компенсація моральних збитків. І громадянину в переважній більшості випадків байдуже, на 6 місяців чи на 6 років відправляти за грати злочинця. Але державний механізм не налаштований вирішувати проблеми у такому напрямі, оскільки у мозку чиновника відповідного державного органу домінує філософія державної кари і не більше — його не виховали у навчальних закладах з позиції інтересу громадянина та дії принципу диспозитивності. Мабуть, тому не лише практики-юристи, а й переважна більшість науковців і викладачів юридичних дисциплін не хочуть зрозуміти чи проникнутись значущістю такого правового явища в США, як «кримінальний компроміс», який є проявом дії принципу диспозитивності.
При підготовці нового Кримінально-процесуального кодексу України необхідно зробити суттєву переорієнтацію на нові підходи і дивитись на кримінальний процес з точки зору інтересу перш за все людини. І тоді у цьому процесі чільне місце, як це і має бути у правовій демократичній державі, займе принцип диспозитивності. Лише тоді у гармонійній єдності існуватиме право громадянина і право «принципу офіційності» з боку державних органів щодо ініціювання кримінального провадження.
Друга складова (стадія) принципу диспозитивності - самостійний пошук і надання доказів суду щодо підтвердження вимог звернення. Хоча ця частина принципу диспозитивності і сьогодні діє в цивільному процесі, але не повною мірою. Крон зроблено в бік держави, інститути якої зобов'язані взяти активну участь у забезпеченні доказової бази сторін. Але цим ми породжуємо утриманство в поглядах людей. Навпаки, нехай самі трудяться і турбуються, а що повинна зробити держава, так це законодавчо розширити їх можливості для активної участі у зазначеному процесі і допомагати лише у виняткових випадках, коли сторона не може в силу незалежних від неї обставин отримати докази (таємний режим інформації, спеціальний дозвіл, виконання дій лише за ухвалою суду тощо). Крім того, пошук суддею доказів є підставою для думок, а внаслідок цього - й висновку про прихильність судді до однієї із сторін та його упередженість щодо результатів процесу. Яка ж тут віра в об'єктивність судочинства?
Стурбованість викликає можливість реалізації цієї стадії принципу диспозитивності у кримінальному процесі. Уст. 261 КПК України вказується, що обвинувач, підсудний, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач, треті особи та їхні представники в судовому розгляді кримінальної справи користуються рівними правами; але в чому конкретно — це можна побачити лише з подання доказів, участі у їх дослідженні та з різноманітних заяв чи клопотань щодо них.
Захист як вид процесуальної діяльності на етапі досудового слідства не мав повного права пошуку необхідних даних і лише протягом останніх років дістав можливість частково ознайомлюватися з доказами (та й то за винятком доказів, одержаних оперативним шляхом). Можливість долучити до справи докази, встановлені захистом, залишається проблематичною: це залежить від суб'єктивної позиції слідчого. Частина доказів може «випасти» із сукупності даних, що підлягають оцінці при підготовці слідством обвинувального висновку, і чекатиме своєї черги для реалізації лише на стадії судового розгляду, та й то за умови, що клопотання адвоката про залучення їх до матеріалів справи буде задоволене.
Треба пам'ятати про кардинально нові умови, за яких діють норми, що регулюють правовідносини, які виникають у сфері кримінального судочинства. Згадаємо - ст. 9 Конституції України проголосила, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Виходячи з цього, норми Європейської конвенції про права людини, яка ратифікована Верховною Радою України, є частиною нашого національного законодавства, і відповідно до положень ст. 6 цього акта кожна особа має право на активну участь у пошуках і отриманні доказів, що свідчать про її невинуватість або дають підстави для сумнівів у об'єктивності свідчень про неї, включаючи право на безпосереднє допитування свідків, які свідчать проти неї.
Без впровадження принципу диспозитивності неможливо уникнути вказаної недоречності, а це у свою чергу ставить під сумнів реалізацію в кримінальному процесі таких конституційних принципів, як рівність сторін та змагальність. Запровадження принципу диспозитивності із законодавчою фіксацією його в нормах КПК України обов'язково потягне за собою необхідність: нормативного забезпечення нових можливостей і нового статусу адвоката чи представника сторони, у тому числі щодо збору і одержання доказів; новели в законах про правоохоронні органи (міліцію, СБУ, НБР), оперативно-розшукову діяльність та ін. Але саме це вже буде проявом правової держави.
Одночасно запроваджуючи цей принцип в його вказаній стадії, ми повинні думати про адміністративне процесуальне законодавство і можливості заявника та його представників у цьому новому виді судочинства. [10; с. 78]
Третя складова (стадія) принципу диспозитивності торкається поведінкової стадії заінтересованих осіб безпосередньо у судовому процесі. Ця стадія вже сьогодні має реалізацію (хоча й потребує вдосконалення), що підтверджує наявність цього принципу не лише в цивільному, айв кримінальному процесі. Не тільки на суд покладається навантаження щодо правової оцінки сукупності фактів, а й учасники процесу також зобов'язані довести значимість своїх аргументів та мотивів з аналітичною думкою щодо регуляції сформованих правовідносин відповідними нормами права. Якщо цей обов'язок сторін приглушується при розгляді справи професійним складом суду, на якому лежить головне навантаження щодо правового аналізу, а інші учасники процесу, виходячи з цього, можуть не виявляти активності, то в зв'язку з запровадженням Конституцією України нового інституту судочинства - суду присяжних виникає якісно нове завдання сторін - і щодо висловлення переконливості своїх доказів, і щодо їхнього правового аналізу та оцінки. Поки що невідомо, якому за видом складу присяжних доведеться доводити свої погляди - чи суду присяжних французького зразка (три професійних судді і дев'ять присяжних), чи американського зразка (суд народу без професійного судді, і мабуть, зовсім без юриста). Законодавець ще не вирішив питання щодо форми суду присяжних. Зрозуміло, що ця стадія прояву принципу диспозитивності, особливо у комплексі з принципом змагальності, потребує якісно нового правового визначення і конкретизації, але важливо мати уявлення, що така стадія існує.
Четверта складова (стадія) принципу диспозитивності відображає цей принцип зі сторони, яка зовсім не була відома радянській науці, та в цьому й не було потреби в зв'язку з зовсім іншим концептуальним підходом щодо змісту судового процесу і судочинства. Особливо ця стадія була неприйнятною для кримінального процесу, де авторитарна держава апріорі ніколи не могла помилитися, а знищення нею людини піднімалося до рівня Олімпу. Саме тому, що в країнах сталої демократії держава та її інституції розглядаються у будь-якому судовому процесі як сторона рівна людині, а не домінуюча над нею, тому сторони поставлені у позицію прозорості зі всіма своїми доказами і аргументами. Більше того, для того щоб всебічно реалізувати принцип змагальності, передбачено обов'язок сторін заздалегідь до початку судового слухання надати судові, а отже - і протилежній стороні всю інформацію про докази і джерела їх надходження. Це робиться для того, щоб сторона, до якої є претензії, мала можливість належним чинним підготуватись до судового процесу, що розглядається як її справедливе природне право. Одночасно це має і практичне значення - завдяки такому підходу кожна сторона спроможна належним чином оцінити свої можливості щодо результатів судового рішення і, не доводячи до дорогого судового розгляду, ще у процесі досудової підготовки справи закінчити її мировою угодою. Дія цієї стадії принципу диспозитивності може мати місце не лише в цивільному, а й в кримінальному процесі (мирова угода між фізичними особами або кримінальний компроміс між прокурором і адвокатом з санкції судді).
Але пункт 3 Європейської конвенції про права людини вказує, що кожна людина, звинувачена у скоєнні кримінального злочину, має право:
а) бути негайно і детально поінформованою зрозумілою для нею мовою про характер і причину звинувачення проти неї;
б) мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту.
Прозорість доказової бази існує у багатьох демократичних країнах, і це не знижує ефективності роботи поліцейського, слідчого і прокурорського апаратів. [10; с. 79]
П'ята складова (стадія) принципу диспозитивності полягає у тому, що не лише сторони зобов'язані до початку суду «розкрити свої карти», а й суд має право запровадити санкції проти тих осіб, які не виконують цієї вимоги, тобто є обов'язок і кореспондуюче йому право суду застосовувати ступінь кари. Одне з можливих м'яких покарань - відкладення слухання справи для підготовки контраргументів стороною, яку було позбавлено такої можливості, з покладенням на винну сторону відшкодування судових витрат у зв'язку з відкладенням процесу. Більш тяжке покарання - повне відхилення прихованих доказів з накладенням штрафних санкцій за неповагу до правосуддя. Ця складова принципу диспозитивності має величезне не лише теоретичне, а й практичне значення для судочинства в нашій країні, особливо з врахуванням міцних традицій неповаги до суду, нехтування обов'язками і нормативними приписами в цій сфері. Останній прояв (стадія) вказаного принципу диспозитивності поки що недостатньо досліджений в теорії і практиці інших країн (ця стадія є більш притаманною французькому судовому процесу), але невеличка інформація про такі можливості суду є цікавою.