Таким чином, принцип диспозитивності постає в зовсім іншому вигляді, ніж його описували раніше. Вказана його різноманітність ще більше підкреслює необхідність наукового дослідження змісту та особливості дії і реалізації цього принципу, а також його взаємодію з принципами змагальності і рівноправності у судовому процесі України.
Стаття 11 ЦПК закріплює головні ознаки основного принципу цивільного судочинства - принципу диспозитивності, який визначає механізм виникнення, розвитку і закінчення цивільної справи. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право судового захисту його прав, свобод і інтересів. Можливість здійснення кожною особою права на судовий захист залежить, перш за все, від самої заінтересованої особи (ст. З ЦПК). Можливість вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами фактично і є принципом диспозитивності, оскільки частина 2 коментованої статті зазначає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд. Однак справа інколи може бути порушена не тільки заінтересованою особою, але і певними органами та особами, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси ( ст. З цього Кодексу). Це не слід вважати обмеженням диспозитивності, оскільки ЦПК передбачає для заінтересованої особи можливість впливати на рух справи.
3. Зв'язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права
Зміни та доповнення до Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), внесені законодавцем останніми роками, торкнулися найважливіших положень цивільного судочинства: засад змагальності, диспозитивності, законності, об'єктивної істини; повноважень суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій тощо. Ці зміни, а особливо ті, які стосуються ролі суду в доказуванні та встановленні обставин цивільних справ, є настільки істотними, що вимагають коригування правосвідомості суддів, їх відходу від багатьох стереотипів, зумовлених тривалим застосуванням чинних раніше цивільних процедур, та напрацьованих у зв'язку із цим штампів, набуття нового досвіду.
Багато суддів ще не усвідомлюють, що зараз суд не зобов'язаний «вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи», а виходячи із конституційної засади змагальності повинен створювати необхідні умови для такого дослідження обставин справи. Відповідно до внесених до ЦПК змін і доповнень обов'язок доказування фактичних обставин, що мають значення для справи, повною мірою покладається на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, а суд може за їх клопотаннями сприяти у витребуванні доказів у разі виникнення труднощів у цьому. [11; с. 20]
У змагальному процесі (ст. 15 ЦПК) суд перестав виконувати, як було раніше, роль слідчого в цивільних справах, самостійно й ініціативно збирати докази, а стає дійсно судом, який організовує процес і керує ним, забезпечуючи сторонам та іншим особам, котрі беруть участь у справі, рівні можливості щодо надання ними доказів, участі в їх дослідженні та реалізації інших прав.
В названому процесі суд значно більшою мірою вирішує питання права — як матеріального, так і процесуального:
1) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки;
2) попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій (наприклад, відмова від позову або його визнання, визнання факту встановленим, затвердження мирової угоди сторін тощо);
3) за клопотаннями осіб, що беруть участь у справі, сприяє здійсненню їхніх прав (витребування доказів, які особа не в змозі надати самостійно, тощо);
4) на основі аналізу норм матеріального права визначає обставини, що мають значення для справи та підлягають доказуванню, ставить їх на обговорення, у тому числі й у випадках, коли сторони на них не посилаються;
5) вказує сторонам на обставини, котрі за законом вони зобов'язані доказати, і встановлює строк для надання ними доказів; 6) забезпечує в ході розгляду справи здійснення особами, які беруть участь у справі, їхніх прав (на заявлення клопотань, давання пояснень, виступи в дебатах тощо), а також дослідження у встановленому ЦПК порядку наявних у справі доказів, вирішує питання про їх належність і допустимість. [11; с. 21]
Щодо нових повноважень суду слід зауважити, що певною мірою він виконував їх і раніше, проте вони не мали самостійного значення, оскільки діяла процедура, за якою незалежно від позиції сторін суд був зобов'язаний збирати докази. За таких умов втрачали будь-який сенс і значення, наприклад, розподіл судом тягаря доказування між сторонами, роз'яснення їхнього обов'язку надавати докази, встановлення строків для їх надання тощо. Сторони могли не звертати уваги на ці дії суду, не побоюватись ніяких наслідків — суд був зобов'язаним (під страхом скасування рішення) замість них відшукати та витребувати необхідні докази.
Ухил у напрямі вирішення судом у змагальному процесі питань матеріального та процесуального права зовсім не означає, що зменшується його роль у вирішенні питань щодо фактів (встановлення обставин цивільних справ). Як і раніше, зазначені питання належать до прерогативи суду і мають певні особливості.
Встановлення обставин цивільних справ у змагальному процесі стає результатом: самостійної (чи за сприяння суду) діяльності осіб, які беруть участь у справі, з надання доказів (без ініціативи самого суду щодо їх витребування) ; дослідження цих доказів судом із наданням названим особам права брати участь у такому дослідженні, при цьому суд вправі досліджувати докази й за відсутності вказаних осіб, якщо вони не скористалися зазначеним правом (ст. 172 ЦПК); оцінки судом за правилами ст. 62 ЦПК лише доказів, наданих йому цими особами (самостійно чи за їх клопотаннями за допомогою суду).
Для успішного виконання нової ролі в організації змагального процесу закон наділив суд рядом процесуальних засобів — суд має право: розглянути справу за наявності в ній достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін, якщо обидві сторони або відповідач не з'явилися в судове засідання (частини 3 і 5 ст. 172 ЦПК); залишити заяву без розгляду, якщо в судове засідання не з'явився позивач (ч. 4 ст. 172 ЦПК).
Цивільне судочинство з урахуванням нового змісту таких засад, як змагальність і диспозитивність, характеризується тим, що сторони, які беруть участь у справі і на яких законом покладено обов'язок доказувати обставини, що мають значення для її розгляду, самостійно вирішують, брати їм участь у процесі та надавати докази чи ні. Якщо вони відмовляються від участі в розгляді справи (не з'являються до суду й не дають доручення на ведення справи представнику, не надають доказів), це може мати для них негативні наслідки: постановлене рішення ґрунтуватиметься лише на тих доказах, які були надані суду. [11; с. 22]
У випадках, коли суд розглянув справу за відсутності сторони, котра не з'явилась у судове засідання і не надала доказів на підтвердження тих обставин, на які вона посилалась як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд за власною ініціативою їх витребувати не вправі, виникає питання: чи можливий у такому разі «всебічний, повний і об'єктивний розгляд справи», як це передбачено положеннями ст. 62 ЦПК?
Можливості суду щодо встановлення об'єктивної істини і за чинним раніше законодавством були досить умовними. Нині, з огляду на особливості змагального процесу, за умови, що предметом дослідження й оцінювання судом є лише докази, надані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, самостійно, а також за сприяння суду, твердження про те, що суд встановлює у справі об'єктивну істину, є досить сумнівним.
Із розширенням дії засад змагальності та диспозитивності в цивільному судочинстві значно зросла роль таких стадій процесу, як порушення справи в суді й підготовка її до судового розгляду. Особливість цих стадій полягає в тому, що саме в них закладаються основи для швидкого і правильного розгляду та вирішення справ, тобто вони є своєрідним фундаментом для майбутньої «побудови» справи, вінцем чого є ухвалення законного й обґрунтованого рішення. «Економія» на зазначених стадіях призводить до значно більших витрат на стадії судового розгляду і до порушення прав осіб, які беруть участь у справі.
З огляду на важливість зазначених стадій підготовка справи до судового розгляду має провадитися з точним додержанням вимог, передбачених гл. 18 ЦПК («Підготовка справ до судового розгляду»).
Провадження в цивільній справі, як відомо, може бути порушено лише за заявою певної особи (статті 4 і 5 ЦПК). У цивільному процесі, що базується на засадах змагальності й диспозитивності (у результаті внесених до процесуального законодавства змін), особливого значення набуває зміст позовної заяви (скарги, заяви), на підставі якої порушується справа, оскільки саме цим змістом визначаються: дії судді при вирішенні питань про прийняття заяви до провадження суду і підготовці справи до судового розгляду, а суду — при розгляді останньої по суті або питань про її підвідомчість і підсудність, про визначення обставин, які мають значення для її вирішення, про залучення в процес інших осіб, дослідження доказів тощо; позиція відповідача, котрий, як і позивач, має право на судовий захист, а для реалізації цього права повинен бути обізнаним із тим, які вимоги до нього заявлені, з яких підстав і якими доказами підтверджуються.