Відповідно до чинного раніше законодавства зміст позовної заяви такого значення не мав, оскільки суд був зобов'язаний за власною ініціативою збирати докази незалежно від посилання на них у позовній заяві, пропонувати позивачеві змінити або доповнити підстави позову тощо.
Із внесенням змін до процесуального законодавства становище істотним чином змінилося: на сьогодні повноваження суду обмежені позицією сторін, які одержали можливість повною мірою самостійно розпоряджатися своїми правами і набули обов'язку доказувати в суді свої вимоги та заперечення. Тепер лише від позивача залежить, до кого і з яких підстав заявляти вимогу, а від відповідача — визнавати її повністю або частково чи заперечувати проти позову.
Виходячи з наведеного у позовній заяві особливе значення мають вказівки на те:
—до кого заявлений позов, тобто хто є відповідачем (п. 2 ст. 137 ЦПК);
—що саме вимагає позивач від відповідача, тобто що є предметом позову (п. З ст. 137 ЦПК);
—обставини, на яких ґрунтується вимога, тобто підстави позову (п. 4 ст. 137 ЦПК);
—докази, якими підтверджуються підстави позову (п. 5 ст. 137 ЦПК).
При заявлені позову не вимагається надання доказів (наприклад, розписок тощо), проте перерахування їх у позовній заяві є обов'язковим (п. 5 ст. 137 ЦПК). Надання доказів здійснюється на подальших стадіях процесу. У зв'язку з цим не можна погодитися з практикою деяких судів, коли судді залишають заяву без розгляду з мотивів ненадання доказів, а не відсутності вказівки на них.
Підстави позову в певних випадках мають вирішальне значення. Для однієї і тієї ж вимоги (предмет позову) можуть бути абсолютно різні підстави, котрі визначають зовсім інші напрями руху справи. Наприклад, вимога про стягнення з відповідача грошової суми може бути обґрунтована найрізноманітнішими обставинами: договором позики або оренди, спричиненням майнової чи моральної шкоди тощо.
У випадку, коли позовну заяву подано на захист прав та свобод іншої особи і таке право заявнику надано законом (ст. 121 ЦПК), у заяві має бути вказана ця ш особа; якщо ж заяву подано на захист інтересів держави, то повинно бути зазначено, який орган держави представляє ці інтереси. Додержання такої вимоги має важливе значення, оскільки на підставі положень ст. 104 ЦПК особа, в інтересах якої розпочато справу, повідомляється судом про це і може взяти участь у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву, з усіма належними їй правами, у тому числі правом відмовитися від позову. Незазначення таких даних або нечіткий їх виклад у заяві не лише ускладнюють рух справи в потрібному напрямі, а й спричинюють істотне порушення прав відповідача, позбавляючи його можливості вибору відповідного способу захисту.
Позовна заява, що не відповідає вимогам, установленим статтями 137, 138 ЦПК, має бути залишена суддею без руху. Ухвала про це як така, що перешкоджає подальшому провадженню справи, може бути оскаржена в апеляційному порядку (п. 1 ст. 291 ЦПК).
Відповідно до ст. 103 ЦПК позивач вправі протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову. Процесуальним законодавством не встановлено, в якій формі це може бути реалізовано, тому на практиці допускається як письмова форма, так і усна (у вигляді заяви в судовому засіданні, котра фіксується в протоколі). Проте якщо позивач змінює і предмет, і підставу позову, це потрібно розцінювати як звернення з новим позовом (останній може бути додатковим до первісного або прийнятим замість нього), який повинен бути оформлений лише письмово з додержанням усіх установлених ЦПК вимог щодо позовної заяви. [11; с. 23]
З урахуванням нових підходів до цивільного судочинства зміну підстав або предмета позову, а також збільшення позовних вимог необхідно, на нашу думку, фіксувати у письмовій формі. Письмову заяву про зміну підстав або предмета позову, збільшення позовних вимог слід розглядати як складову позовної заяви з усіма правовими наслідками вчинення зазначених дій: копія заяви має бути вручена відповідачу та іншим особам, які беруть участь у справі; в разі необхідності зазначеним особам повинен бути наданий строк для підготовки заперечень.
Впровадження в цивільне судочинство засад змагальності й диспозитивності зумовлює суворе додержання порядку дослідження доказів у судовому засіданні, забезпечення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, права ставити запитання про обставини, які мають значення для справи, висловлювати свої судження щодо кожного із досліджуваних доказів.
Дослідження письмових доказів, наприклад, не може обмежуватися лише оголошенням їх змісту: вони, як передбачено ст. 186 ЦПК, мають пред'являтися для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам і свідкам. Суд повинен пропонувати зазначеним особам подати пояснення щодо змісту письмових доказів (чи підтверджують вони відомості, зазначені у письмових доказах, із чим і з яких причин не погоджуються тощо). Це стосується й дослідження речових доказів, висновків експертів, органів державного управління (статті 188, 190, 191 ЦПК). Процес дослідження обов'язково має бути детально зафіксований у протоколі судового засідання.
Завдяки неухильному додержанню правил дослідження доказів створюються необхідні умови для проведення змагального процесу: сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, забезпечується можливість повною мірою реалізувати належні їм права та виконати їх обов'язки, а суду — дізнатися про причетність сторін до обставин, що підлягають доказуванню, точно визначити предмет спору, ефективно керувати процесом доказування і досягнути процесуальної економії.
Практика свідчить, що ці вимоги додержуються судами далеко не завжди, хоч їх виконання може значно підвищити ефективність судочинства.
Внесені до ЦПК зміни та доповнення зумовили виникнення ряду проблем при вирішенні питань щодо призначення експертиз, дослідження й оцінювання судом їх висновків.
Висновок експерта відповідно до ст. 60 ЦПК хоча й не є обов'язковим для суду, проте має істотні особливості порівняно з іншими доказами. По-перше, за своєю природою він не може бути замінений іншими засобами доказування (поясненнями сторін, показаннями свідків, письмовими і речовими доказами), якщо для з'ясування обставин, що мають значення для справи, вимагаються спеціальні знання в галузі «науки, мистецтва, техніки або ремесла» (ст. 57 ЦПК).- По-друге, він не може, як інші докази, надаватися сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, оскільки згідно із законом єдиною підставою для проведення експертизи є відповідна ухвала суду, прийнята в установленому порядку (статті 57, 61, 143 ЦПК).
Необов'язковість висновку експерта для суду зовсім не означає, що останній може встановити обставини, які мають значення для справи і з'ясування яких вимагає спеціальних знань, без висновку експерта (наприклад, визнати, що особа в момент укладення угоди перебувала в такому стані, коли не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними, виходячи лише з її пояснень, без висновку судово-психіатричної експертизи). Навпаки, це означає, що суд оцінює висновок експерта за загальними правилами оцінки доказів (ст. 62 ЦПК): може не погодитися з висновком (наприклад, визнавши, що його обґрунтовано недостовірними або неповними даними) і призначити додаткову або повторну експертизу; за наявності кількох висновків експертів, що містять протилежні висновки, вправі обґрунтувати своє рішення змістом одного з них, відхиливши інші.
Відповідно до вимог цивільного процесуального права суддя порядком забезпечення доказів та під час підготовки справи або суд під час її розгляду може призначити експертизу (статті 57, 143 ЦПК). За змістом ст. 57 ЦПК призначення експертизи можливе за ініціативою як суду, так і сторони (сторін). [13; с. 26]
Право суду на призначення експертизи реалізується таким чином:
— якщо для з'ясування обставин, що мають значення для справи, вимагаються спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, а особи, які беруть участь у справі, не заявляють клопотань про призначення експертизи, суд ставить таке питання на обговорення (це стосується і тих випадків, коли суд вбачає необхідність призначення додаткової або повторної експертизи);
- якщо особи, що беруть участь у справі, заперечують проти призначення експертизи, суд призначає її за власною ініціативою, формулює питання, з яких вимагається висновок експертизи, та оголошує ухвалу, якою оформлюється зазначена процесуальна дія;
Згідно принципу диспозитивності сторони та інші особи, які беруть участь у справі (наприклад, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору), у будь-якому виді провадження і на будь-якій стадії проваджень мають можливість розпоряджатися своїми процесуальними правами, серед яких особливо важливими є такі їх права, що впливають на рух та закінчення справи (відмова позивача від позову, визнання відповідачем позову, закінчення справи мировою угодою).
Принцип диспозитивності визначає також виникнення, розвиток і припинення апеляційного, касаційного та інших видів провадження у цивільному судочинстві.
Висновок
При розгляді і вирішенні цивільних справ я вважаю суд не може ні в одній справі минути принципів цивільного процесу. Ці принципи закріплені в Конституції України, Закону України «Про судоустрій», ЦПК та і інших нормативно – правових актах.
Отже, принципи цивільного процесуального права - це основні ідеї, уявлення про суд та правосуддя, які закріплені Конституцією та нормами цивільного процесуального права, мають загальне значення для всього цивільного процесу, виділяють його типові риси, визначають характер процесуального права, порядок його здійснення та перспективи подальшого розвитку.