План
Вступ
1. Поняття принципів цивільного процессуального права
2. Поняття принципу диспозитивності і його значення
3. Зв'язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
Філософські категорії загального і окремого (одиничного), співвідношення між ними є методологічною основою розкриття поняття «принципи права», їх ролі у забезпеченні єдиного, цілісного підходу до регулювання суспільних відносин.
Поняття принципу права насамперед пов'язане з його оцінкою як загального положення. В юридичній літературі загальновизнано, що принципи права — це основні, вихідні положення, які визначають загальну спрямованість права і найбільш суттєві риси його змісту.
Говорячи про принцип права як загальне положення, треба мати на увазі діалектичний зв'язок між загальним і окремим. Якщо йдеться про правові принципи, то окремим є відповідні галузі права, правові інститути, правові норми. Усі правові принципи (загальні, галузеві), як справедливо підкреслювали Р. Лівшиц і В. Нікітінський, не існують поза конкретними правовими нормами; у правовому принципі закладене те загальне, то дістає реальний вияв у численних особливостях окремих норм.
Диспозитивність(походить від лат. dispono — розпоряджаюся) - це нормативно-керівна засада цивільного процесуального права, яка закріплює вільне, на свій розсуд здійснення і розпорядження юридичне заінтересованими особами матеріальними правами щодо предмета спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, що спрямовані на розвиток, зміну або припинення розгляду цивільної справи в суді в межах, дозволених законом і в установленому процесуальному порядку.
Принцип диспозитивності є основоположним в системі принципів цивільного процесуального права, його зміст полягає у наданні сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно здійснювати і розпоряджатись матеріальними правами щодо предмета спору та процесуальними засобами їх захисту.
1. Поняття принципів цивільного процесуального права
Для розгляду даного питання доцільно б було розглянути спочатку поняття принципів права.
Поняття принципу права насамперед пов'язане з його оцінкою як загального положення. В юридичній літературі загальновизнано, що принципи права - це основні, вихідні положення, які визначають загальну спрямованість права і найбільш суттєві риси його змісту.
Говорячи про принцип права як загальне положення, треба мати на увазі діалектичний зв'язок між загальним і окремим. Якщо йдеться про правові принципи, то окремим є відповідні галузі права, правові інститути, правові норми. Це дає підстави зробити висновок, що правильною і методологічно обґрунтованою є позиція авторів, які вважають, що ті основи, які ще не закріплені у правових нормах, не можуть бути віднесені до правових принципів. Вони є лише ідеями правосвідомості, науковими висновками, а не принципами права. Усі правові принципи (загальні, галузеві), як справедливо підкреслювали Р. Лівшиц і В. Нікітінський, не існують поза конкретними правовими нормами; у правовому принципі закладене те загальне, що дістає реальний вияв у численних особливостях окремих норм.
Наступним важливим методологічним положенням є розуміння загального і окремого як існуючих реальностей. На це необхідно звернути особливу увагу, оскільки у деяких працях дослідників правових проблем загальне в одних випадках трактується як розумова абстракція, а в інших - як об'єктивно існуюча закономірність. Тим часом абстрактні поняття, уявлення не існують самі по собі. В їх основі завжди лежать реальні явища природи, суспільства.
На це звертається увага у філософській літературі. Так, відомий вчений В. Тугаринов, наприклад, зазначав, що загальне настільки ж реальне й об'єктивне, як і окреме, і що класифікація загального лише як розумової абстракції є виразом номіналізму. З таких же позицій виступають і представники правової науки. Так, на думку С.Алексєєва, з урахуванням своєрідності права як особливої об'єктивної реальності повинне бути вирішене і питання про його принципи; останні, як і саме право, існують реально і об'єктивно; виступаючи як явища ідеологічного порядку, вони водночас існують у самому праві. [7; с. 43]
Таким чином, якщо мати на увазі не погляди, ідеї і уявлення про те, якими повинні бути правові принципи, а ті принципи права, які об'єктивно існують у конкретних правових нормах (як бік, елемент норми), то треба визнати, що їх безпосереднім джерелом є норми права.
Необхідно мати на увазі, що процес пізнання і наступного формування принципів права починається вже на стадії пізнання сутності окремо взятої правової норми. Відомо, що кожна гака норма входить до системи правових норм, які у своїй сукупності складають ту чи іншу галузь права і якщо, наприклад, для цивільного права одним з провідних принципів є рівність сторін, а для цивільного процесу - незалежність суддів і підкорення їх лише закону, то ці принципи в процесі правотворчості мають «пронизувати» всі (або більшість) норми даної галузі, тим самим реально існуючи як суттєвий бік (елемент) кожної окремо взятої норми.
Звідси випливає дуже важливий висновок, згідно з яким принципи права не тільки визначають зміст конкретних правових норм, а й, будучи їх складовими, безпосередньо регулюють суспільні відносини.
До речі, на визнанні цього положення засновані:
1) можливість використання у правозастосовній діяльності аналогії права (в окремих галузях);
2) виникнення цивільних і деяких інших правовідносин з таких вольових актів громадян і організацій, які законом не передбачені, але підпадають під дію загальних принципів цивільного законодавства.
У чисто теоретичному плані виникає питання: чи мають принципи права ознаки нормативності? Вважаємо, що має рацію А.Міцкевич, коли зазначає, що оскільки ці принципи проявляють свою дію на суспільні відносини неодноразово, не вичерпуються разовим використанням, стосуються персонально невизначеного кола осіб, вони мають усі ознаки нормативності.
Принципи права, що виражають загальні засади правового регулювання, не можна розглядати у відриві від системи правових норм, які безпосередньо регулюють ті чи інші конкретні відносини. Так само не існують самостійно, в ізольованому вигляді, у відриві від конкретних правових норм поняття угоди, зобов'язання, договору купівлі-продажу. Як і будь-яке поняття, вони являють собою результат узагальнення маси одиничних угод, зобов'язань, договорів, причому таких, які реально існують в житті. Правильною є думка Б. Українцева про те, що узагальнення - це встановлення того загального, що має місце в інших численних аналогічних випадках. [7; с. 43] За допомогою зазначених понять наука цивільного права формулює загальні, суттєві ознаки угоди або договору, абстрагуючись від випадкових або нетипових моментів.
Однак оскільки будь-яке загальне існує лише в окремому, через окреме, суттєві ознаки угоди, зобов'язання або договору ми можемо знайти у кожному окремому випадку виникнення цивільних зобов'язальних правовідносин. Отже, коли ми стверджуємо, що загальні правові положення (поняття) мають загальнообов'язковий характер і є керівництвом при застосуванні правових норм, це справедливо остільки, оскільки головне призначення таких загальних положень (від норми права до правового принципу) - здійснювати безпосередній вплив на конкретні життєві відносини, вносячи в них елемент однаковості.
Враховуючи сказане, видається дуже спірною думка про можливість поділу правових принципів на принципи-норми і принципи, що формулюються з правових норм. Якщо врахувати, що не всі принципи, які «пронизують» право, сформульовані у вигляді принципів-норм, то такий поділ уявляється правомірним. Однак автори такої концепції (Р. Лівшиц і В.Нікітінський) в основу розмежування згаданих принципів поклали інші критерії. На їхню думку, принципи, які виводяться з правових норм, прямо не закріплені у конкретних нормах, відбивають тенденції, напрями правового регулювання в тій чи іншій галузі права. [7; с. 44]
З нашої точки зору, не можуть існувати правові принципи, які, з одного боку, виводилися б з правових норм, а з другого - у цих нормах не закріплювались би. Крім того, навряд чи можна уявити собі таку ситуацію, за якої принцип права, що має своє «буття» лише в окремих нормах (тільки через них), був би позбавлений якості конкретного правового припису Конкретність останнього уявляється очевидною, якщо не забувати, що принцип права (як загальне) не існує сам по собі, а лише в діалектичному поєднанні з тим одиничним правилом поведінки, разом з яким він складає окреме, тобто норму права. Таким чином, роль і значення принципів права, що виражають тенденції і напрями правового регулювання, можуть бути правильно розкриті лише у нерозривному зв'язку з конкретними правовими нормами.
Термін «принцип» в перекладі з латинського означає «основа, начало». У принципах в концентрованому вигляді закріплені основні засади функціонування права та здійснення судочинства.
Стосовно принципів цивільного процесуального права в юридичній літературі існує два основних підходи: одні автори вважають принципами основні ідеї, теоретичні положення, уявлення про суд та правосуддя. Точка зору інших авторів полягає в тому, що принципами цивільного процесуального права є лише ті положення, які закріплені правовими нормами (Конституцією України, Цивільним процесуальним кодексом, Законом України «Про судоустрій» та іншими законодавчими актами). Останній підхід є більш слушним, зважаючи на те, що принципи цивільного процесуального права набувають обов'язкової сили лише після закріплення в нормах закону, залишаючись до цього елементами правової ідеології, правосвідомості, науковими висновками.