Слово реєстрація походить від латинського слова regesta — «список», що в пізно латинський період трансформувалось в registratio — «списувати, або заносити в список» [12, с. 423]. Реєстрація означає запис фактів з метою обліку і надання цим фактам законності. Ю. М. Козлов визначає реєстрацію, як акт офіційного визнання законності відповідних дій і правових актів, які здійснюються державними або уповноваженими державою органами [10, с. 402]. Що стосується реєстрації речових прав на нерухоме майно, то її можна визначити як юридичну процедуру, що передбачає низку заходів, у результаті яких здійснюється документальне підтвердження відомостей про нерухомий об’єкт привласнення, визначаються його фізичні характеристики і вартість, встановлюється правовий статус. У результаті цієї юридичної процедури об’єкт нерухомості наділяється унікальними ідентифікаційними властивостями — єдиними на всій території України.
Одним із видів адміністративного процесу є реєстраційне провадження, що охоплює широке коло суспільних відносин, учасниками яких, з одного боку, є органи виконавчої влади та їх посадові особи, а з іншого — фізичні або юридичні особи. У колі цих відносин і вибудовується система нормативно-правових актів, що деталізують реєстраційні процедурні відносини. Часто в теорії адміністративного права поняття державної реєстрації розглядається досить вузько. Ю. М. Козлов розуміє під державною реєстрацією акт офіційного визнання законності відповідних дій і правових актів, завдання виконання якого переважно покладається на органи юстиції та внутрішніх справ [10, с. 402]; С. В. Лихачов вважає, що реєстраційна діяльність — це передбачений законом порядок дій, що здійснюються реєстраційним органом з метою фіксації юридичних фактів, що відображають виникнення, зміну або припинення статусу суб’єкта підприємницької діяльності [8, с. 49]. Зазначений дослідник вважає таке формулювання цілком прийнятним для загального тлумачення реєстрації як такої та зазначає, що метою реєстрації є узаконення певного виду діяльності того чи іншого суб’єкта [9, с. 82].
Погляд С. В. Лихачова на реєстраційну діяльність з площини підприємницького права наклав «майновий» відбиток на всі його наступні міркування з приводу юридичної природи та змісту реєстраційної діяльності [8 с. 49].
Російський адміністративіст А. Б. Агапов вбачає основну мету державної реєстрації у наділенні заявника повноваженнями юридичної особи або власника [1, с. 91 — 92].
Таким чином, зміст реєстрації зводиться до надання певним суб’єктам статусу юридичної особи. Дисертантом категорично заперечується таке вузьке тлумачення реєстрації. Оскільки відповідно до чинного українського законодавства державній реєстрації підлягають нормативні акти та різні види діяльності, і при цьому об’єкт реєстрації може не набувати правосуб’єктності.
Дисертантом лише частково поділяється погляд А. Б. Агапова щодо суто заявочного характеру здійснення реєстраційних дій уповноваженими органами. Це пояснюється тим, що ініціатива в державній реєстрації далеко не завжди належить суб’єктам, відносно яких офіційно закріплюється певний статус, юридичний факт або суб’єктивне право. У ряді випадків єдиним суб’єктом реєстраційної ініціативи виступає держава. На думку Р. С. Алімова, для сучасного стану правової регламентації легалізаційних процедур характерною є зміна підходів у правовій регламентації від застосування заявочного принципу до інших форм: від простої фіксації управлінськими структурами певних правових станів та можливостей діяльності до активного впливу на них з боку органів державної виконавчої влади [11, c. 38]. Д. М. Овсянко зазначає: «Реєстраційне провадження становить собою діяльність Міністерства юстиції і його територіальних підрозділів по державній реєстрації нормативних актів органів виконавчої влади, статутів суспільних та релігійних організацій, реєстрації юридичних осіб та прав на нерухомість» [17, с. 167]. Таке категоричне твердження про виключну компетенцію органів юстиції базується на встановлених російським законодавцем реєстраційних правовідносинах та погляді на ці право відносини, знову ж таки, з площини підприємницького права.
В Україні здійснення реєстраційних процедур покладається на різні, окрім Міністерства юстиції, державні органи (Міністерство транспорту та зв’язку, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство освіти та науки, Держкомзем тощо).
Критикує погляд Д. М. Овсянка на сутність поняття державної реєстрації О. В. Кузьменко [1, с.90], пояснюючи таке розуміння опонентом реєстраційних процедур невдалим калькуванням положень ст. 1 Положення про Міністерство юстиції Російської Федерації (затвердженого Указом Президента Російської Федерації від 13 жовтня 2004 р. № 1313 [3]), відповідно до яких Мін’юст Росії є федеральним органом виконавчої влади, який здійснює функції розроблення, реалізації та нормативно-правової регламентації державної політики у сфері реєстрації прав на нерухоме майно і операцій з ним, реєстрації громадських об’єднань, релігійних організацій тощо [2].
Стосовно реєстраційного провадження О. В. Кузьменко стверджує, що не варто ігнорувати існування окремих його видів, які пов’язуються з наділенням об’єкта реєстрації спеціальними обов’язками або ж взагалі не мають безпосереднього відношення до встановлення як прав, так і обов’язків. До перших слід віднести реєстрацію в органах внутрішніх справ осіб звільнених з місць позбавлення волі. Прикладом других може служити провадження з державної реєстрації нормативно-правових актів [8, с. 90].
Своє розуміння реєстрації подає І. М. Лазарєв, який обумовлює державну реєстрацію як акт офіційного визнання законності існування певних матеріальних об’єктів та юридичних фактів [8, c. 137].
Якщо керуватись такою позицією, — виникає питання: в чому полягає офіційне визнання законності таких юридичних фактів, як народження чи смерть особи? Навряд чи при державній реєстрації названих подій можна вести мову про офіційне визнання їхньої законності як неухильне дотримання і виконання вимог юридичних норм. Факт народження та факт смерті завжди залишається фактом, незалежно від того, визнаний він державою законним чи ні [1, с. 91]. Найбільшу допомогу у встановленні реальних меж реєстраційної системи та, відповідно, реєстраційних проваджень може надати безпосереднє вивчення чинного законодавства України.
Однак реєстрація — це дія чи навіть сукупність дій уповноваженої державою посадової особи, тому що вона є результатом її (посадової особи) волевиявлення. Сукупність цих дій породжує юридичний наслідок — цивільні права та обов’язки учасників майнових правовідносин у частині реєстрованого речового права. Таке формулювання підкріплює думку Н. І. Хімічової стосовно теоретичного тлумачення юридичних понять «дія» та «факт» [18, с. 75].
З огляду на мету та результати здійснення проваджень можна ідентифікувати наступні реєстраційні провадження:
— реєстрація нормативно-правових актів державних органів виконавчої влади;
— реєстрація юридичних осіб;
— реєстрація політичних партій;
— реєстрація громадських організацій;
— реєстрація релігійних організацій;
— реєстрація актів цивільного стану;
— реєстрація транспортних засобів;
— реєстрація прав на нерухоме майно;
— реєстрація обмежень прав на нерухоме майно.
Однак цей перелік є далеко не повним і подається автором дослідження лише як приклад великого розмаїття державних реєстраційних проваджень.
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (далі — державна реєстрація прав) — офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно, а також встановлення обмеження прав власника щодо використання нерухомості, та припинення цих обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (ч. 2 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень») [13]. Причому, це визнання має силу не лише на території держави, але визнається також міжнародним правом.
Удосконалення діяльності державних органів, у тому числі органів, що здійснюють державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, і їх взаємодії з особами, заінтересованими в такій реєстрації, обумовило застосування в право обороті спеціального запису (запису в державний реєстр) як координаційного заходу, метою якого був би захист майнового права особи.Зазначене дозволяє погодитись з А. Р. Кірсановим та А. Ю. Якимовим, які пропонують під юридичним процесом розуміти зміст юридичної діяльності (сукупності юридичних дій), під юридичною процедурою — модель такої діяльності (процесуальну форму), а під юридичним провадженням — різновид юридичної процедури, яка визначає високий ступінь правової регламентації [7].З`ясуванню ознак і видів юридичної діяльності, як відомо, присвячено багато наукових праць. Не здійснюючи детальний аналіз численних загальнотеоретичних публікацій, назвемо лише ті ознаки юридичної діяльності в адміністративних справах про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, які є загальновизнаними і застосовуються до інших видів адміністративної діяльності:— юридична діяльність — це діяльність уповноважених на це законом осіб (органів та посадових осіб) державної влади. Так, Ю. Ф. Чуфаревський підкреслює: «Держава володіє монополією на неї» [9, с. 190]. Іншими словами, це офіційна (публічна) діяльність. Вона не може здійснюватись фізичними особами чи їх об’єднаннями на свій розсуд;
— юридична діяльність — це не будь-яка діяльність, а виключно правова, як за змістом, так і за формою. Дана діяльність характеризується передусім юридичною природою, що проявляється, головним чином, у результатах цієї діяльності;