Правові відносини мають матеріальний, вольовий і юридичний зміст. Матеріальне, чи фактичне, складають ті суспільні відносини, що опосередковуються правом; вольове - державна воля, втілена в правовій нормі й у правовідносинах, що виникають на її основі, а також вольові акти учасників правовідносин; юридичний зміст утворюють суб'єктивні права та обов'язки сторін (суб'єктів) правовідносини [2].
Як зазначає професор Молдован В.В., юридичний зміст правовідносин визначає, як правовідносини повинні відбуватися, а фактичний показує як вони відбулись у реальній дійсності [1].
Суб'єктивне право визначається в правовій науці як гарантовані законом вид і міра можливого чи дозволеного поводження особи. А юридичний обов'язок - як вид і міра належного чи необхідного поводження. В основі суб'єктивного права лежить юридично забезпечена можливість; в основі обов'язку - юридично закріплена необхідність. Носій можливості називається уповноваженим, носій обов'язку – правозобов‘язаним. Перший може робити відомі дії; другий зобов'язаний їхній виконувати.
Зміст адміністративного суб'єктивного права включає такі можливості:
а) діяти відповідно до своїх повноважень;
б) вимагати певних дій від зобов'язаної сторони;
в) впливати на об'єкт управління;
г) використовувати форми й методи контролю, заохочення та примусу [3].
Також суб’єктивні права можна розглядати як міру дозволеної поведінки управомоченого з метою задоволення його інтересів, яка забезпечена юридичними обов’язками інших осіб. Сутність поняття “міра”, яке вжите щодо суб’єктивних прав означає, що закріплені за особою юридичні можливості не є безмежними, але чітко визначені за змістом, у цих межах особа може будувати свою поведінку. Надана управомоченому міра дозволеної поведінки забезпечується державою та досягається, з точки зору права, покладанням юридичних обов’язків на інших осіб. Невиконання цих обов’язків і є підставою для застосування заходів державного примусу, зокрема, юридичної відповідальності [7].
Статтею 19 Закону України “Про зайнятість населення” [9] та п.8 Положення про Державну службу зайнятості, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. N 47 [3] визначені основні права ДСЗУ.
Першу групу суб’єктивних прав складає право вимагати, яке за своїм юридичним значенням означає право на чужі дії і є своєрідним допоміжним засобом: призначене забезпечити виконання або дотримання юридичного обов’язку іншою особою (особами). Основними різновидами права на позитивні дії визначають право на фактичне володіння соціальними благами та їх використання, а також правоутворюючі повноваження, які випливають з адміністративної правосуб’єктності. До права на фактичне володіння соціальними благами належать, насамперед, права, які входять до складу найважливіших соціально значущих суб’єктивних прав: конституційних, невід’ємних від особистості. Правоутворюючі повноваження – право на власні дії управомоченого, забезпечують задоволення інтересу управомоченого без будь-якого сприяння з боку зобов’язаних осіб. Правоутворюючі повноваження реалізуються в однобічних активних діях особи, які призводять до виникнення певних юридичних наслідків [6].
До цієї групи прав можна віднести право:
- одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, адміністративні дані по наявність вакантних робочих місць, у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;
- вносити пропозиції до місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад про зупинення на строк до 6 місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їх наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних цією відстрочкою, у порядку, визначеному законодавством України;
- відвідувати підприємства, установи і організації для контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення і вирішення питань, пов'язаних із соціальним захистом громадян;
- одержувати від громадянина довідку про стан здоров'я, якщо це потрібно при направленні на підготовку і перепідготовку для оволодіння відповідною професією (спеціальністю);
- припиняти дію наказів, інструкцій та інших рішень підприємств, установ та організацій усіх форм власності, що суперечать законодавству про зайнятість населення. У необхідних випадках вносити до вищестоящих органів пропозиції про їх скасування.
Наступна група – праводомагання. Праводомагання виражається у можливості привести в дію апарат державного примусу проти зобов’язаної особи. Це право виникає у правовідносинах не з самого початку формування, а включається у випадку наявності додаткових чинників (невиконання обов’язків) до складу суб’єктивного права для забезпечення правового впливу на порушника юридичного обов’язку. Таким чином, праводомагання є тією ланкою, яка зв’язує регулятивні і охоронні правовідносини [6].
Державний прумус в правах ДСЗУ виражається у праві:
- стягувати з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, суми прихованих або занижених обов'язкових зборів та недоїмок до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;
- припиняти або скасовувати виплату допомоги по безробіттю;
- вносити в установленому порядку пропозиції про притягнення до відповідальності службових осіб, винних у порушенні законодавства про зайнятість населення;
- стягувати відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" штрафи з підприємств, установ та організацій усіх форм власності у разі:
відмови у прийнятті на роботу громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у межах установленої броні;
використання праці іноземців або осіб без громадянства без дозволу державної служби зайнятості;
посередництво у працевлаштуванні за кордоном без ліцензії, виданої Державним центром зайнятості Мінпраці;
неподання або порушення строків подання державній службі зайнятості письмового повідомлення про наступне вивільнення працівників, як це передбачено пунктом 5 статті 20 Закону України "Про зайнятість населення";
- стягувати з підприємств, установ та організацій суми витрат, пов'язаних із працевлаштуванням, професійною підготовкою, перепідготовкою, виплатою допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю у разі відмови у прийнятті на роботу спеціалістів, які раніше були ними заявлені.
Остання група прав – право на позитивні дії означає можливість особи самій вчиняти юридично значимі дії. Як зазначає Скакун О.Ф. це право необхідно поєднати із правом вимагати від інших осіб утримання від певних дій і, таким чином, воно пов’язується із юридичними обов’язками [5].
Право на позитивні дії в діяльності ДСЗУ виражається в, тому що її надано право:
- розробляти і вносити на розгляд місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад пропозиції про встановлення для підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, та направляти таких громадян для їх працевлаштування;
- направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки, а інвалідів, крім того, - відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у них кваліфікації і знань та з урахуванням їх побажань;
- направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські роботи;
- укладати за дорученням підприємств, установ і організацій всіх форм власності договори з громадянами при їх працевлаштуванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також подавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та праці за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;
- розпоряджатися в установленому законодавством порядку коштами Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;
- оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також установлювати їм на період навчання матеріальної допомоги у розмірах, передбачених законодавством України про зайнятість населення;
- в установленому законодавством порядку подавати громадянам допомогу по безробіттю та матеріальну допомогу по безробіттю, припиняти і відкладати їх виплати;
- компенсувати до 50 процентів витрат підприємствам, установам і організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, за умови їх працевлаштування;
- укладати договори з професійно-технічними, іншими навчальними закладами, зокрема вузами, на професійну підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку громадян, які зареєстровані у службі зайнятості і потребують одержання нової професії (спеціальності) або підвищення кваліфікації, та оплачувати вартість їх професійного навчання, підвищення кваліфікації та перенавчання;