Інститут власного громадянства є ознакою суверенітету будь-якої держави. У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. в Розділі І сказано – народ України як громадяни Республіки всіх національностей. Цю норму підтверджено Конституцією України, преамбула якої містить визначення Українського народу як громадян усіх національностей. Розділ ІV Декларації про державний суверенітет України та, пізніше, – ст. 24 Конституції України визначає, що усі рівні перед законом незалежно від походження, соціального і майнового статусу, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання. Отже, громадянство є об’єднуючим чинником, чинником, який стабілізує політичну обстановку.
Свого часу Українська РСР не мала власного закону про громадянство. Конституція УРСР 1978 року не передбачала норм, якими були б установлені підстави набуття і втрати громадянства УРСР. У ст. 31 Конституції УРСР проголошувалося, що «відповідно до встановленого в СРСР єдиного союзного громадянства кожний громадянин Української РСР є громадянином СРСР. Підстави і порядок набуття і втрати радянського громадянства визначаються Законом про громадянство СРСР» [7]. Окремі питання вирішувались Указом Президії Верховної Ради Української РСР «Про порядок прийняття до громадянства Української РСР» від 4 вересня 1981 р., проте порядок прийняття до громадянства Української РСР громадян СРСР, які прибули з інших республік, цей Указ не врегульовував. На сьогодні законодавство, яке регулює питання набуття і втрати громадянства України є достатньо розвиненим. Воно включає Конституцію України, нову редакцію Закону України «Про громадянство України», підзаконні акти, міжнародні нормативні документи, ратифіковані у порядку, передбаченому чинним законодавством [2, с. 70–71].
Загальна концепція українського громадянства ґрунтується на тому, що громадянство України – це правовий зв'язок між фізичною особою й Україною, що знаходить свій прояв у їх взаємних правах та обов'язках. Громадянство – це не просто статус людини в державі, а публічне суб’єктивне право людини: держава зобов’язана визнавати це право й утримуватися від дій, які перешкоджали б реалізації цього права. Громадянин України – це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України (ст.1 Закону України «Про громадянство України»).
У Розділі ІІ Конституції України визначаються права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Норми Основного Закону Української держави викладено в абстрактний спосіб. Виходячи із зазначеного вище, положення Конституції України щодо прав, свобод та обов’язків мають бути конкретизовані чинним законодавством стосовно не лише громадянина, а й іноземця, особи без громадянства, біженця.
Вчені-представники науки конституційного права відзначають центральне місце інституту прав і свобод у праві, цей інститут називають серцевиною конституційного ладу (М.В. Баглай) [8, с. 155].
Окремо від поняття «свобода» визначається поняття «права человека» у підготовленому О.Ф. Скакун, Д.О. Бондаренко у Юридичному науково-практичному словнику-довідникові (2007 рік). Вказується, що права людини – природні або встановлені державною владою соціально обумовлені, юридично гарантовані правові можливості людини володіти та користуватись відповідними благами [15, с. 250]. Раніше, в енциклопедичному курсі з теорії держави і права О.Ф. Скакун визначила поняття основних прав людини як правових можливостей (міри свободи) особи, здатних забезпечити її розвиток у конкретно-історичних умовах, що закріплені як міжнародні стандарти, загальні і рівні для всіх людей і гарантовані законами держави як невідчужувані. Серед ознак прав людини виділяють їх загальний і рівний характер для усіх людей, гарантування державою, що зазначалося й у підручнику із загальної теорії держави і права, підготовленим за редакцією М.В. Цвіка, але стосовно не лише прав, але й свобод людини і громадянина. Іншими ознаками прав людини О.Ф. Скакун називає: соціальний та правовий характер прав, зумовленість біосоціальною сутністю людини, невідчужуваний характер, спрямованість на задоволення основних потреб, без яких людина не спроможна нормально існувати і розвиватися (достатній життєвий рівень для людини та її сім’ї; достатнє харчування, одяг і житло; постійне поліпшення умов життя; справедливі і сприятливі умови праці, винагорода за працю; право на пенсію та ін.) [8, с. 214–215].
У наведених вище визначеннях змісту категорії «права людини», наданих О.Ф. Скакун, була зроблена спроба поєднати два основних підходи до проблеми генезису прав людини: природно-правовий і позитивістський (патерналістський), оскільки сутність природних прав (можливостей) пов’язується із їх соціальною реалізацією та гарантуванням державою, поряд із можливостями, наданими правом.
На думку П.М. Рабіновича, права людини – це насамперед її можливості існувати і розвиватись як особистість. Ці можливості є неодмінною, закономірною «належністю» кожної людської істоти. Їх виникнення датується моментом народження людини і не потребує «дозволу» чи схвалення. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей, адже інакше вона не зможе формувати, виявляти себе сама як людина, як особистість, незалежно від місця, часу й умов існування. Із цього боку права людини є невідчужуваними, тобто невід’ємними від людини. Ці можливості людини (особливо їх здійснення) залежать від можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічного, соціального та культурного розвитку. У цьому плані права людини – явище насамперед загальносуспільне: вони зростають із самого суспільства, зумовлюються біосоціальною сутністю людини [4, с. 113–114].
Генезис правової доктрини щодо сутності прав людини навів М.І. Козюбра. Він зазначав, що протистояння позитивістського підходу та природно-правової концепції прав людини обчислювалося тисячоліттями, і в сучасному світі зберігається, відтворюючись у конституціях сучасних держав. Аналізуючи зв'язок тенденцій соціально-економічного, політичного розвитку держави України та сприйняття правовою думкою концепцій прав людини, вчений відмічав різновекторність і суперечливість, непослідовність у підходах до трактування природи прав людини, що проявилося, зокрема, у ставленні до природи соціально-економічних прав [11, с. 12, 17].
Крім сприйняття прав, свобод як можливостей, існує й інша думка – про права як про вимоги. Аргументуючи цю точку зору, зазначається, що вимагання – це розвинений тип діяльності, визначений нормами. Мати право – це мати вимогу, спрямовану проти когось, визнання якої як юридично чинної забезпечує певна сукупність панівних норм чи моральних принципів. А мати вимогу – це мати аргумент, який заслуговує на розгляд, тобто мати причини або підстави, які дають індивіду змогу здійснювати дієве й декларативне вимагання [12, с. 43] .
Не вдаючись до аналізу сутності категорії «права» з позицій філософії права, оскільки його здійснення виходить за межі предмета наукового пошуку, необхідно, однак окреслити, хоча б у загальних рисах, межі цієї категорії на підставі узагальнень змісту вищезазначених визначень. Слід також зазначити, що у наведених вище визначеннях, тлумаченнях, розуміннях категорії «права» відображені ті, які є панівними серед учених.
Отже, права можна визначити як правові можливості, відповідні тенденціям розвитку суспільства, що надає і гарантує держава особі для її розвитку, спираючись на її невід’ємні властивості.
Стосовно сутності категорії «свобода» щодо фізичної особи – людини і громадянина слід зазначити таке.
У Філософському енциклопедичному словнику, підготовленому за редакцією О.О. Івіна, свобода визначена як поняття, що має багато значень, крайніми з яких є такі: 1) свобода як можливість індивіда самому визначати свої життєві цілі та нести особисту відповідальність за результати своєї діяльності, 2) свобода як можливість діяти у напрямку і з метою, встановленими колективом, суспільством. Перший полюс названий індивідуалістичною свободою, а другий – колективістичною. Між цими полюсами розташовані проміжні варіанти розуміння свободи [13, с. 752].
Отже, свобода, як і права, визначена через можливості. При цьому такі можливості стосуються індивідів, але у напрямку, визначеному суспільством. Якщо порівняти визначення поняття «права» із філософським тлумаченням категорії «свобода», можна зазначити про їх збіг за сутністю. Різниця полягає у тому, що філософське розуміння свободи оминає правову складову цієї категорії. Це обумовлено тим, що філософія є особливою формою суспільної свідомості і пізнання миру, яка виробляє систему знань про фундаментальні принципи й основи людського буття, про найбільш загальні сутнісні характеристики людського відношення до природи, суспільства та духовного життя у всіх їх основних проявах [1, с. 90]. Юриспруденція – знання права. У науковому аспекті він близький до терміна «правознавство». Правознавство – галузь знань про закономірності розвитку держави і права. До основних функцій правознавства належать: а) констатуюча – виявлення і фіксація наявних державно-правових явищ; б) інтерпретаційна – пояснення сутності державно-правових явищ, причин їх виникнення і зміни; в) евристична – виявлення невідомих раніше державно-правових закономірностей; г) прогностична – формулювання гіпотез, прогнозів розвитку державно-правових явищ; д) методологічна – використання дослідницьких інструментів правознавства для нарощування нових знань як в юриспруденції, так і в інших науках; е) прикладна – формулювання рекомендацій, пропозицій щодо вдосконалення тих чи інших правових інститутів; ж) ідеологічно-виховна – вплив на формування політико-правової свідомості й культури громадян [2, с. 694, 982].
Точку зору про співвідношення між правами та свободами обґрунтовував російський вчений – теоретик права О.Ф. Черданцев. Вчений виокремлював чотири змістовні відмінності: