1) носій права має можливість вибору одного з двох варіантів поведінки, однак своє право вибору він може й не реалізувати, юридично визнана свобода збільшує кількість варіантів поведінки;
2) право закріплюється в законах держави, свобода може існувати і без такого закріплення;
3) основному праву, закріпленому в конституції, відповідає позитивний, активний обов'язок держави, спрямований на створення умов для реалізації права, натомість, якщо відносини особи і держави урегульовані за допомогою категорію «свобода», то держава приймає на себе обов'язки пасивні (негативні) – не втручатися до сфери свободи, дозволеної законом, активні ж дії при цьому вчиняє сам носій свободи;
4) у випадку спорів з державними органами носій права повинен довести правомірність свого права, а при спорах, пов'язаних з реалізацією свободи, навпаки – державний орган обґрунтовує обмеження свободи рамками закону [3, с. 111–112].
Визначаючи спільне й особливе між категоріями «права» і «свободи» О.В. Анпілогов зазначав, що застосований у КАС України для позначення об'єкта захисту адміністративним судочинством термін «права» означає такі надані законом особі можливості, реалізація яких потребує сприяння з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування (він, як правило, вказує на визначені національним законодавством соціально-економічні та культурні права (права другого покоління), а термін «свобода» – можливості людини і громадянина, що можуть бути практично здійснені за відсутності втручання носіїв владних повноважень у відповідну сферу індивідуальної поведінки (цією категорією позначаються права першого покоління – громадянські свободи). Разом з тим, не можна виключати подання позову до адміністративного суду для захисту й окремих гарантованих законом свобод, які за текстом законодавства іменуються правами (наприклад, ст. 34 Конституції України визначає право кожного на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів; ст. 35 – право на свободу світогляду і віросповідання; ст. 36 – право громадян України на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації тощо). Ототожнення у ряді положень Конституції України термінів «права» і «свободи» є даниною традицій конституціоналізму, проявом поваги і використанням юридичної техніки історично перших конституційних документів, в яких не було чіткого розмежування цих понять [3, с. 20].
Отже, вчені фактично відзначали більш широкий зміст категорії «свобода», у порівнянні з категорією «права».
У цьому зв’язку слід зазначити, що, враховуючи сутнісний збіг категорій «права» та «свобода» у правовому контексті, а також у зв’язку із розвитком держави і права, зазначені категорії можна розглядати разом, без відокремлення однієї від іншої. Вони не є синонімами, оскільки категорія «право» постає вужчою за категорію «свобода», остання ж являє собою «правову» свободу, тобто правові можливості індивіда (особи) діяти так, як законом не заборонено.
Вказівка на відповідність правових можливостей індивіда (особи) тенденціям розвитку суспільства при визначенні змісту категорії «права» ґрунтується на результатах досліджень багатьох учених, які вивчали проблему генезису прав. Певні узагальнення результатів наукового пошуку було зроблено О.В. Анпілоговим у монографії «Захист прав і свобод громадянина прокурором в адміністративному судочинстві» [13]. Зокрема, ним зазначено про існування в юридичній науці концепції «трьох поколінь», яку узагальнив в 1979 р. французький правознавець Карел Васак. Історично першими державами було гарантовано громадянські та політичні права людини (liberte) – право на життя, свободу й безпеку, вільний вибір місця проживання й пересування, право на притулок від переслідування, свободу думки та її вираження, мирні збори, неприпустимість катування й інших жорстоких негуманних форм поводження, свободу від втручання в особисту кореспонденцію і таємність, право на участь в управлінні державними справами, право не бути позбавленим власності, право мати власність тощо. Це відбулося у XVIII ст. – після буржуазних революцій. Ці права та свободи є переважно «пасивними» (негативними) з позиції діяльності влади (їх реалізація виключає активне втручання у цей процес суб'єктів публічного управління, застосування ними примусових владних заходів). Отже, за суттю, права першого покоління фактично є свободами – гарантують людині захист від зловживань (неправильного застосування) публічної влади. У контексті адміністративного судочинства предметом адміністративного позову при зверненні за захистом цієї групи прав та свобод є відповідні протиправні дії, рішення (акти) органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. До другого покоління прав та свобод належить група соціально-економічних і культурних прав – право на працю та захист проти безробіття, на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, достатній рівень життя, захист результатів літературної, художньої та наукової творчості. Ці права і свободи легалізовано наприкінці XIX – на початку XX ст. в результаті боротьби робітничого класу за поліпшення свого добробуту та створення безпечних умов праці. Права та свободи другого покоління у своїй більшості мають «позитивний» характер, їх реалізація потребує сприяння з боку держави. Зокрема такими є право на соціальне та медичне забезпечення, доступ до публічної служби, охорону праці та здоров'я, відпочинок, достатній життєвий рівень, здобуття освіти тощо. Третім поколінням є група колективних (солідарних) прав і свобод людини (fraternite) – право на солідарність, політичне, економічне, національне і культурне самовизначення, соціальний та економічний розвиток, на гуманітарну допомогу, на мир, безпечне навколишнє середовище, права соціальних та професійних груп тощо. Засади цих прав закладено у міжнародних документах (Статут ООН, Загальна декларації прав людини, Декларація про надання незалежності колоніальним країнам та народам 1960 р., міжнародних пактах 1966 р.). Посилаючись на точку зору Т. Корнєєвої, пропонується виділяти й четверте покоління прав та свобод – права людини в інформаційному суспільстві (комунікаційні права). О.В. Анпілогов зазначає, що за змістом КАС України, у разі бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування чи перевищення ними наданих законом повноважень щодо управління інформаційно-комунікаційною сферою, також може становити предмет адміністративного судового процесу в Україні. Права та свободи людини й громадянина у галузі інформаційних технологій від їх порушень суб'єктами владних повноважень утворюють об'єкт забезпечення національною адміністративною юстицією. Таку думку має і О.Б. Червякова.
Ж.М. Пустовіт пропонує здійснити класифікацію конституційних прав, свобод і обов’язків за ознакою відповідності основним видам діяльності, які є в наявності в демократичному суспільстві: взаємовідносини держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров’я, індивідуальної свободи й безпеки, честі й гідності; взаємовідносини у політичній галузі; економічній, соціальній і культурній сферах. Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян, а також керуючись відомими міжнародними пактами 1966 р. і Конституцією України, виокремлено п’ять груп прав і свобод громадян: 1) основні громадянські права і свободи; 2) основні політичні права і свободи; 3) основні економічні права і свободи; 4) основні соціальні права і свободи; 5) основні культурні права і свободи .
Громадянські (особисті) права і свободи є основою правового статусу особи і до них належать права на: життя; повагу до гідності; свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла; таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; невтручання в особисте та сімейне життя; вільний вибір місця проживання; свободу думки і слова; свободу світогляду і віросповідання (ст.ст. 27–36 Конституції України). Політичні права – це права, які належать людині як члену політичного співтовариства, коли він є насамперед громадянином держави. До них належать: право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації; право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування; право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи, демонстрації; право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення (ст.ст. 36–40 Конституції України). Економічні, соціальні і культурні права – це права, пов’язані з діяльністю людини в господарській сфері, її соціальними відносинами із суспільством, державою, колективами, іншими людьми, з діяльністю у сфері культури і духовного життя. До них належать право: володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; на працю; на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; на відпочинок; на соціальний захист; на житло; на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї; на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушеннями цього права шкоди; на освіту; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.ст. 41–54 Конституції України). Усі ці права і свободи є тісно взаємопов’язаними .
Серед зазначених вище прав і свобод не всі можуть бути предметом захисту адміністративними судами, а лише ті, які є у сфері публічно-владних відносин. Із визначення сутності публічно-правових відносин, змісту категорій «права», «свободи», випливає висновок щодо критерію окреслення меж прав, свобод фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин – зазначені права, свободи мають зачіпати публічно-владну діяльність органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Вони стосуються реалізації таких прав і свобод: а) на захист, здійснюваний уповноваженими на те органами державної влади, іншими державними органами, їх посадовими особами; б) приватноправового характеру за допомогою звернення до органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування; в) у сфері безпосереднього і представницького народовладдя; г) на участь в управлінні державними або місцевими справами. До таких прав, свобод фізичної особи, які можуть бути об’єктом захисту засобами адміністративного судочинства належать основні політичні права і свободи. Стосовно інших груп прав і свобод – основних громадянських, економічних, соціальних та культурних – вони стають об’єктом захисту у випадку, коли реалізувати зазначені права і свободи неможливо без звернення до уповноважених органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб. Наприклад, реалізація права на підприємницьку діяльність передбачає звернення до органів місцевого самоврядування з питань здійснення державної реєстрації, до уповноважених державних органів – із приводу отримання дозволів на здійснення певних видів підприємницької діяльності (ліцензій, власне дозволів, погоджень, висновків тощо). Якщо у процесі звернення фізичної особи було допущене порушення її прав (безпідставно відмовлено у здійсненні державної реєстрації, порушені строки видачі дозволу тощо), суб’єкт підприємницької діяльності – фізична особа – протягом року має право звернутися з адміністративним позовом до адміністративного суду за місцем проживання.