Державна служба зайнятості - це державний орган, створений для реалізації політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки, працевлаштування та соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Її діяльність здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування [9].
Норми, якими врегульована організація діяльності ДСЗУ, в основному зобов’язальні та заборонні. Конституція України як джерело адміністративного права вказує на те, що “Органи ... виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України” (ч.2 ст.6 Конституції України), а також “Органи державної влади ..., їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України” (ч.2 ст.19 Конституції України). Зобов’язаннями (ч.2 ст.19) та заборонами (діяти тільки так як передбачено законом – ч.2 ст.6) встановлений імперативний метод правового регулювання діяльності органів виконавчої влади, у тому числі – ДСЗУ. Норми Конституції України є основою для прийняття законів та підзаконних нормативно-правових актів. [1]
Усі дії суб'єктів державного регулювання зайнятості повинні керуватися лише правовими нормами. В Україні правова основа для регулювання зайнятості правовими методами, яка почала формуватися з 1991 р., базується на прийнятих МОП міжнародних нормах праці, зайнятості і безробіття.
На першій Міжнародній конференції праці, що відбулася у м. Вашингтон з 29 жовтня 1919 по 27 січня 1920 р., розглядалися питання зайнятості. Цією конференцією було прийнято шість конвенцій, серед яких слід виділити Конвенцію № 2 про безробіття, в якій були розглянуті питання організації бірж праці, обліку робочих місць і вільної робочої сили, надання матеріальної допомоги безробітним тощо. Інші конвенції першої сесії Міжнародної конференції праці були присвячені тривалості робочого часу, праці жінок, дітей, неповнолітніх. Конвенція № 2 була доповнена Рекомендацією № 1 про безробіття. Конвенція № 2 про безробіття ратифікована постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994р. Варто зазначити, що на другій сесії Міжнародної конференції праці, яка відбулася в м. Генуя з 15 червня по 10 липня 1920 р., було прийнято конвенції № 8 про допомогу по безробіттю у разі корабельної аварії та № 9 про працевлаштування моряків. Ці конвенції були доповнені Рекомендацією № 10 про страхування по безробіттю для моряків.[51]
Тридцять першою сесією Міжнародної конференції праці 17 червня — 10 липня 1948 р. в м. Сан-Франциско була прийнята Конвенція № 88 про організацію служби зайнятості, яка була доповнена Рекомендацією № 83 під такою ж назвою [9].
Сорок восьмою сесією Міжнародної конференції праці в 1964 р. була прийнята Конвенція № 122 про політику в області зайнятості. В ст. 1 цієї Конвенції зазначалося, що з метою «ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Організації проголошує і здійснює як основну мету активну політику, що спрямована на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості». Ця політика має за мету забезпечити, щоб: а) була робота для всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає роботу; б) така робота була б можливо найбільш продуктивною; в) існувала б свобода вибору зайнятості і найширші можливості для кожного трудящого одержати підготовку і використати свої здібності для роботи, до якої він здатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного походження або соціального становища [6].
У 1979 р. була прийнята Всесвітня програма зайнятості, яка базувалась на Декларації принципів і програмі дій, що прийняті Всесвітньою конференцією з питань зайнятості в 1976 р. За наслідками Всесвітньої конференції з питань зайнятості, що відбулася у 1979 р., була прийнята резолюція про заходи щодо виконання програми зайнятості [7].
Що стосується організації діяльності ДСЗУ, то її регулюють норми Кодексу законів про працю України [3], Кодексу України про адміністративні правопорушення [4], Законів України “Про зайнятість населення” [1], “Про Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” [8], “Про державну службу” [7], Закон України „Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей” [6], Гірничого Закону України [1], та інших, а також Постанови та Розпорядження Кабінету Міністрів України, Накази Міністерства праці та соціальної політики України, постанови Правління Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття та інші.
Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. № 803 [9] має головною метою забезпечення правового регулювання зайнятості населення у всіх її аспектах, включаючи і безробіття. Відповідно до зазначеного Закону реєстрація громадян як безробітних почалася з 1 липня 1991р. Тому цю дату слід вважати офіційним визнанням фактичного існування ринку праці в Україні.
З того часу Закон України «Про зайнятість населення» коригувався та доповнювався 7 разів.
По-перше, даний Закон як один з перших ринкових законів в Україні відразу ж після оприлюднення почав діяти. Відсутність раніше в Україні ринку праці, як офіційної економічної категорії та відповідного досвіду його дії спричинила виникнення в практичному застосуванні Закону певних вад, котрі необхідно було усунути, а також здійснити в ньому деякі доповнення.
По-друге, прийняття цього Закону в числі перших об'єктивно зумовило правову неузгодженість з деякими іншими законами України, які приймалися пізніше.
По-третє, з часу прийняття даного Закону змінилися багато термінів, норм тощо. Все це необхідно привести у відповідність.
Розглядаючи проблему ефективності законодавства України про зайнятість, ми виходимо з того, що його ефективність, як і будь-якого іншого законодавства, — це його дієвість, результативність, вплив на суспільно-трудові відносини та відносини зайнятості. Практика свідчить, що цей вплив може бути позитивним, негативним, значним, незначним і т. ін.
Як зазначають науковці, законодавство (закон) вважається ефективним, коли його застосування на практиці дає результати, відповідні тій меті, яка ставилась при його підготовці, і неефективним, якщо результати протилежні. Звичайно, може бути і проміжна оцінка, коли законодавство (закон), особливо про працю, в період переходу до ринку, недостатнє або малоефективне. Таким чином, оцінка ефективності законодавства (окремого закону) залежить від зіставлення результату його застосування і мети прийняття.
Оцінюючи ефективність закону чи іншого нормативно-правового акту, треба мати на увазі, що його переваги і недоліки визначаються сукупністю об'єднаних у ньому правових норм [4].
З 1 січня 2001 р. почав діяти Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [1], який перебрав на себе деякі функції Закону «Про зайнятість населення». Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про зайнятість населення» вже розроблено відповідно до пункту 4 прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» і подано до Верховної Ради України з метою приведення діючого Закону України «Про зайнятість населення» у відповідність із Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття». Одночасно необхідно норми та терміни, які застосовуються в Законі України «Про зайнятість населення», привести у відповідність із законами України, зокрема з Кодексом законів про працю України, Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».
Прийняття і введення в дію Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про зайнятість населення» дозволить забезпечити повномасштабну реалізацію Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р. № 1533 і на цій основі — перехід до системи соціального захисту безробітних громадян, заснованої на обов'язковому соціальному страхуванні.
Варто наголосити, що в основу Закону України «Про зайнятість населення» покладені два основних міжнародних принципи зайнятості населення, які присутні і в ст. 43 Конституції України. Перший — це виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці; не дозволяється примусової праці, окрім випадків визначених законом. Другий принцип полягає у відповідальності держави за створення умов для реалізації права на працю.
Відповідно до міжнародних норм у проекті Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про зайнятість населення» пропонується визначення «безробітний» замінити на «зареєстровані безробітні», але при цьому змінити і саму ст. 2 та подати її в такій редакції: «Зареєстрованими безробітними визначаються працездатні особи працездатного віку, які не мають роботи і заробітку, не займаються іншою передбаченою законодавством діяльністю з метою отримання доходу, звернулися до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, зареєстровані в ній, готові та здатні приступити до підходящої роботи». Таке визначення безробітних значно краще кореспондується з відповідними нормами МОП.
Для управління та керівництва страхуванням на випадок безробіття, здійснення збору й акумуляції страхових внесків, контролю за виконанням коштів, забезпечення фінансування виплат та здійснення матеріального забезпечення утворюється страховий фонд, який є цільовим централізованим фондом, тобто некомерційною самоврядною організацією. Всі застраховані особи є його членами. Управління Фондом здійснюється Правлінням Фонду, сформованим на паритетній основі з представників держави, роботодавців та застрахованих осіб, а також виконавчої дирекції.