Незважаючи на те, що останнім часом як у нашій державі, так і за кордоном проблеми соціального захисту безробітних стали об'єктом уваги фахівців соціальних питань різних галузевих наук, доводиться констатувати, що на сьогодні відсутній системний правовий аналіз цієї сфери. Все ще не відпрацьованими залишаються науково-методологічні підходи до проблеми соціального захисту відповідної категорії осіб, потребують вдосконалення механізми, принципи та форми всієї системи соціального забезпечення безробітних та членів їхніх сімей, які б відповідали ринковим відносинам та інтеграції України у світову економіку. Серйозним недоліком системи соціального захисту безробітних є надмірна кількість та неузгодженість законодавчої бази.
Положення Закону України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р. № 803 [9], здебільшого спрямовані на соціальну підтримку безробітних. Водночас перехід України до етапу стабілізації та початку економічного зростання, рівноправне існування різних форм власності, свобода підприємництва, вільний вибір зайнятості, лібералізація цін, регулювання оплати праці через тарифні угоди та колективно-договірну діяльність створили принципово нову соціально-економічну ситуацію і потребують вироблення адекватної політики зайнятості та своєчасних і дієвих напрямів її реалізації, які були б зафіксовані в новій редакції Закону України “Про зайнятість населення”, зокрема:
- стратегічні завдання інтеграції України до ЄС потребують урахування в новій редакції Закону міжнародних норм і стандартів та досвіду розвинених країн, приведення понятійного апарату, який застосовується у сфері зайнятості, у відповідність до методології Міжнародної організації праці;
- напрями державної політики у сфері зайнятості та захисту громадян від безробіття повинні базуватися на тезі, що ефективна, перспективна стратегія зайнятості населення може бути реалізована, якщо пріоритети зайнятості міститимуться у складі найвищих пріоритетів соціально-економічної політики України. Згідно з цим підходом, основою реалізації політики зайнятості та захисту громадян від безробіття на етапі стабілізації економіки та економічного зростання мають бути такі головні напрями:
· розробка та проведення збалансованої фінансово-кредитної, інвестиційної, податкової та соціально-демографічної політики, спрямованої на раціональне розміщення продуктивних сил;
· економічна експертиза державних економічних програм і держзамовлень, інвестиційних проектів щодо їх впливу на стан ринку праці;
· передбачення цільових показників використання трудових ресурсів в офіційних прогнозах, бюджетних проектах і програмах дій Кабінету Міністрів України;
· розробка на основі прогнозів соціально-економічного розвитку Генеральної схеми розвитку робочих місць;
· пріоритетне фінансування за рахунок Держаного бюджету і позабюджетних коштів соціальних та економічних програм у регіонах із високим рівнем безробіття;
· орієнтація системи професійної освіти і підготовка кадрів відповідно до потреби ринку праці та перспектив його розвитку з урахуванням інвестиційної політики;
· розробка і реалізація державної та регіональної програм зайнятості населення, спеціальних програм щодо стабілізації зайнятості населення з фінансовим забезпеченням у регіонах із кризовою ситуацією на ринку праці та в малих містах із моно галузевою (моно виробничою) структурою зайнятості, цільових програм сприяння зайнятості громадян, нездатних на рівних умовах конкурувати на ринку праці;
· проведення наукових досліджень у сфері зайнятості населення та ринку праці, прогнозування змін якості та розподілу робочої сили у зв’язку із структурною перебудовою економіки.
- у новій редакції Закону потрібно уточнити категоріальний апарат, зокрема, законодавчу інтерпретацію зайнятості населення шляхом розгляду таких понять, як повна та неповна зайнятість, зокрема, застосування гнучких форм зайнятості, а також розширити державні гарантії, які мають передбачати не лише вільний вибір діяльності, а й вибір роботи з різними формами зайнятості;
- головним завданням державної політики зайнятості кожної країни є зменшення рівня безробіття. Зокрема, в боротьбі з безробіттям у розвинутих країнах застосовуються моделі, спрямовані на збільшення видатків на заходи, які проводяться безпосередньо на ринку праці, – функціонування державної служби зайнятості, надання матеріальної допомоги особам, які втратили роботу, діяльність системи професійної підготовки безробітних та організація громадських робіт. Проте цей напрям не дає бажаних результатів у зменшенні рівня безробіття, бо надзвичайно “щедра” допомога сприяє його збільшенню, перепідготовка ж безробітних через короткі строки навчання не може значно підвищити конкурентоспроможність безробітного, а громадські роботи не є засобом зменшення безробіття;
- потребує удосконалення за законодавчого закріплення визначення поняття “підходяща робота” для безробітних громадян, яке подане в даному Законі.
Практика внесення змін до цього визначення широко поширилася в країнах Західної Європи. Ці зміни переважно стосуються зменшення розміру заробітної плати на новій, яку законодавець називає “підходящою”, роботі порівняно з попередньою. Наприклад, у швейцарському законі робота вважається такою, яка підходить, якщо заробітна плата становить 70% від попереднього заробітку безробітного. І навіть якщо величина цього показника дещо нижча, безробітний зобов’язаний працевлаштуватися на цю роботу. Решту 30% доплачує служба зайнятості [2. Цей підхід у визначенні терміна “підходяща робота”, на нашу думку, слід застосувати у новій редакції Закону “Про зайнятість населення”, а сам термін замінити на “відповідна робота”. Це є актуальним для зменшення рівня безробіття у депресивних регіонах та територіях пріоритетного розвитку.
По-шосте, на ринку праці України, поряд із державною службою зайнятості, здійснюють діяльність щодо допомоги у працевлаштуванні громадян інші різні служби. Серед них – молодіжні центри праці та різні типи недержавних агентств зайнятості. І якщо молодіжні центри праці сприяють працевлаштуванню молодих громадян у віці від 16 до 28 років, у тому числі тимчасовому працевлаштуванню учнів, студентів, аспірантів у поза навчальний час, то сферу діяльності недержавних агентств зайнятості чітко не визначено. У зв’язку з відсутністю в Україні належної правової бази, яка б чітко визначала сфери діяльності та відповідальності недержавних агентств зайнятості і встановлювала необхідний контроль за їх діяльністю, непоодинокі випадки зловживання у цій сфері. Для виправлення цієї ситуації насамперед необхідно вдосконалити чинне законодавство. Зокрема, на наш погляд, слід ввести до нової редакції закону окрему статтю, яка б визначала порядок діяльності недержавних агентств зайнятості, перелік послуг, які вони можуть надавати, форми їх взаємодії з органами державної служби зайнятості та контролю за їх діяльністю і відповідальність за порушення положень законодавства про зайнятість населення. Для всіх служб, які здійснюють послуги у працевлаштуванні громадян і без яких неможливе функціонування ринку праці України, державна служба зайнятості повинна бути координаційним центром, що теж має бути закріплено згаданим законом. Таким чином, урахування зазначених пропозицій у новій редакції Закону “Про зайнятість населення” дасть змогу удосконалити законодавчу базу України у сфері праці та соціального захисту, наблизити її до європейських стандартів та вимог Міжнародної організації праці.
Органічним недоліком чинного законодавства про зайнятість є відсутність стратегічного уявлення про цілі політики зайнятості в умовах побудови в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки. Стратегічним завданням більшості міжнародних документів за тематикою зайнятості є забезпечення права на працю. У ст. 23 Загальної декларації прав людини (ООН, 1948 р.) сказано: “Кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття”. Формулювання Конвенції № 122 МОП – “сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості” – являє собою сучасний варіант розкриття поняття “право на працю” [5].
Таким чином, реформування правового статусу Державної служби зайнятості передбачає створення нормативно-правової бази, що дозволить даному органу виконавчої влади реалізовувати перспективні аспекти політики зайнятості держави, а саме:
- створення сприятливих умов, у тому числі механізмів заохочення підприємців, для збільшення кількості нових робочих місць, розвитку сфери докладання праці, забезпечення продуктивної, вільно обраної діяльності;
- здійснення ефективної галузевої та регіональної політики зайнятості шляхом швидкого реагування на зміни, що відбуваються на ринку праці, і впровадження на територіальному та базовому рівнях конкретних заходів селективної підтримки окремих підприємств і запобігання формуванню регіональних осередків довготривалого безробіття;
- надання керованого характеру та забезпечення диференційованого підходу до вивільнення кадрів, забезпечення попереджувальної роботи з працівниками, яким загрожує вивільнення внаслідок реструктуризації підприємств, здійснення приватизації та роздержавлення, санації державних підприємств, банкрутства, ліквідації підприємств;
- відродження мотивації до праці, стимулюючої, регулюючої та відтворювальної функцій заробітної плати, забезпечення регулювання доходів населення;
- створення нормативно-правового та інструктивно-методичного забезпечення соціально-трудових відносин;
- створення умов для найширшого залучення безробітних, незайнятих громадян і вивільнюваних працівників до оплачуваних громадських робіт і тимчасової зайнятості;