Примусові заходи виховного характеру як альтернатива покаранню можуть бути застосовані лише до неповнолітнього, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо буде встановлено, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки на момент постановлення вироку він не потребує застосування покарання (ч.1 ст.105 КК України). Аналізовані заходи повинні застосовуватися лише до осіб, виправлення яких можливе без застосування кримінального покарання. Прийнято вважати, що примусові заходи виховного характеру істотно відрізняються від покарання за суворістю, хоча і пов’язані з певними обмеженнями для неповнолітнього. Так, В.О. Навроцький підкреслює, що звільнення від кримінальної відповідальності за ст.105 КК України повинно застосовуватися тоді, коли неповнолітній, на думку суду, може бути виправлений без реального виконання покарання, але лише за умови застосування примусових заходів виховного характеру [6, с.325]. Цей криміналіст також слушно наголошує на тому, що особливості психіки неповнолітніх, зокрема схильність до сприйняття стороннього впливу, дає змогу обмежитись щодо них порівняно м’якими заходами, достатніми для забезпечення їх виправлення і перевиховання. Саме тому часто для неповнолітніх достатніми є заходи виховно-педагогічного, а не карального характеру [2, с.313]. Аналогічно вважає і А.В. Савченко [7, с.25]. Слушною є думка П.Л. Фріса про те, що можливість застосування до неповнолітніх замість покарання примусових заходів виховного характеру є спробою корекції особи неповнолітнього злочинця без застосування заходів покарання, які у більшості випадків не тільки не спроможні перевиховати підлітка, а навпаки, враховуючи психологічні вікові особливості, здатні стати для нього злочинним “університетом” [9, с.353]. Можна також погодитись із твердженням російського вченого А.Е. Якубова про те, що за своїм змістом такі заходи щодо неповнолітніх є виховними, переслідуючи мету їх виправлення шляхом переконання та доведення до них усвідомлення неприпустимості вчинення злочинів, але в той же час за характером виконання ці заходи носять примусовий характер. Цей російський вчений також слушно підкреслює, що звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру повинно проводитися таким чином, щоб у підлітка не виникло почуття безкарності за вчинений злочин [2, с.334-338]. Російський науковець В. Іванов характеризує примусові заходи виховного характеру як форму реалізації кримінальної відповідальності і одночасно альтернативу покаранню. Примусовим заходам виховного характеру притаманна виховна спрямованість, оскільки вони являють собою переважно психолого-педагогічний процес впливу на засудженого з певними елементами примусу. На його думку, ці заходи спрямовані в першу чергу на здійснення певного впливу на волю та свідомість неповнолітнього, на корегування його поглядів, звичок, на переконання в необхідності зміни способу життя, світогляду, потреб, інтересів [12, с.33-34]. Х. Текаєв підкреслює, що практика реального призначення в РФ альтернативних покаранню примусових заходів виховного характеру є мізерно малою [3].
Примусові заходи виховного характеру за своїм змістом є набагато більш м’якими та гуманними, порівняно із покаранням; крім того, вони, зрозуміло, не тягнуть судимості. Найбільш суворим із заходів, передбачених ст. 105 КК України, є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи, яке за своїм змістом (умови тримання) схоже на обмеження або навіть і позбавлення волі. До спеціальних навчально-виховних установ належать загальноосвітні школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації. Їх статус визначено Законом України від 24 січня 1995 р. “Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей” [02]. Мережа цих установ і положення про них затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 р. № 859 “Про організацію діяльності загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації” (зі змінами, внесеними постановою від 11 серпня 1995 р. № 646) [3]. Згідно із згаданим Законом, до загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації – неповнолітні старші 14 років. Визначаючи особливості застосування найбільш суворого з примусових заходів виховного характеру, Пленум Верховного Суду України підкреслює, що „до спеціальних навчально-виховних установ відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 105 КК України направляють неповнолітніх, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу та не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру” (п.9 Постанови№ 2 від 15 травня 2006 р.) [6, с. 15]. Цілком очевидно, що примусові заходи виховного характеру до неповнолітніх може застосовувати лише суд (ч.2 ст.105 КК України), хоча, як це не дивно, не всі судді знають про це. Наприклад, Вільнянський районний суд закрив кримінальну справу щодо неповнолітнього Є.Г. і передав матеріали до школи-інтернату, щоб саме цей заклад застосував до нього примусові заходи виховного характеру [7].
На жаль, точно оцінити масштаби застосування в Україні примусових заходів виховного характеру досить важко, оскільки відповідні статистичні дані враховують застосування таких заходів у порядку ст.105 КК України (при звільненні від покарання), разом із неповнолітніми, до яких ці заходи були застосовані у порядку ст. 97 КК України, тобто при звільненні від кримінальної відповідальності. Але за непрямими даними та деякими порівняннями можна зробити висновок, що у порядку ст.97 КК України такі захоли застосовуються набагато частіше. Так, за останні 5 років в Україні до 90 616 неповнолітніх були застосовані примусові заходи виховного характеру. При цьому, наприклад, у 1994 р. примусові заходи виховного характеру були застосовані до 3,6 тис. неповнолітніх, у 2004 р. – до близько 5 тис., а у 2005 р. – до 3,8 тис. неповнолітніх осіб. У першому півріччі 2006 р. кількість неповнолітніх, щодо яких справи закрито із застосуванням примусових заходів виховного характеру, зменшилася на 33,3% і становила лише 1,4 тис. осіб. У 2007 р. по всій Україні примусові заходи виховного характеру були застосовані до 2,2 тис. неповнолітніх, що на 18% менше, ніж у минулому році [3]. З вивчених нами кримінальних справ, в яких до неповнолітніх застосовувалися примусові заходи виховного характеру, у 57% суди застосували передачу під нагляд батьків. Як свідчать дані узагальнення, проведеного Верховним Судом України, на практиці суди в межах країни в цілому також найчастіше застосовують такий примусовий захід виховного характеру, як передача неповнолітнього під нагляд батьків (у 77% випадків)[4, с.18]. Інші заходи виховного характеру суди Запорізької області майже не застосовують. Однак судова практика свідчить, що такий примусовий захід виховного характеру, як передача під нагляд батьків у багатьох випадках є малоефективним, оскільки багато з таких неповнолітніх давно вийшли з-під контролю батьків або батьки негативно впливають на них чи позбавлені батьківських прав, тобто діти передані під нагляд батьків, які неспроможні виховати дитину належним чином або самі ж втягнули її у злочинну діяльність [5, с.192].
Цікаво, що за результатами опитування 60% працівників органів та установ з виконання покарання найефективнішим з примусових заходів виховного характеру вважають передачу під нагляд батьків (в тому числі половина лише цей захід і 6% – передачу під нагляд батьків разом із застереженням), 25% – обмеження дозвілля та встановлення спеціальних вимог до поведінки і лише 15 % – направлення до спеціальної навчально-виховної установи.
Ось дані про застосування примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх в Запорізькій області. У 2002 р. вони були застосовані всього до 10 осіб (0,9% від загальної кількості неповнолітніх, які вчинили злочини), у 2003 р. – до 39 осіб (3,3%), у 2004 р. – до 37 осіб (3%), у 2005 р. – до 38 осіб (3,1%), у 2006 р. – до 41 особи (5,5%). За даними узагальнення, проведеного апеляційним судом Запорізької області, протягом 2003-2004 рр. серед примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх найчастіше застосовувалися передача під нагляд батьків (86% ) і застереження (21,3% ), в той же час до спеціальної установи було направлено: у 2003 р. – 9 (3,51%), у 2004 р. – 7 (2,59%), у 2006 р. – 14 (5,74%) неповнолітніх. На практиці до неповнолітніх майже не застосовуються такі заходи, як обов’язок відшкодувати заподіяні збитки (наприклад, у 2006 р. – жодного випадку) та обмеження дозвілля (у 2006 р. – 3 випадки). Не застосовується на практиці до неповнолітніх (принаймні, в Запорізькій області) і такий своєрідний захід, як призначення громадського вихователя [20; 315].