Незважаючи на те, що норми цього нормативного акта міжнародного права мають декларативний характер і не передбачено механізмів забезпечення виконання встановлених норм, Загальна декларація відіграла важливу роль і продовжує визначати напрями, найголовніші критерії (стандарти) з прав людини для їх досягнення у всіх країнах світу.
Продовженням встановлення загальновизнаних стандартів з прав людини стало прийняття Генеральною Асамблею ООН 16 грудня 1966 року ще двох актів: Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також факультативного протоколу до останнього.
Усі ці документи визнані і ратифіковані Україною.
Загальну декларацію прав людини і вказані міжнародні пакти разом з Факультативним протоколом у дипломатичній роботі і літературі об'єднують під єдиною назвою «Міжнародний білль прав людини», або «Міжнародна хартія прав людини».
Поряд з цими найважливішими нормативними актами Генеральною Асамблеєю ООН та іншими її органами й організаціями прийняті інші міжнародні документи з прав людини (конвенції, угоди, рекомендації тощо), більшість з яких визнана Україною. Ці документи (залежно від змісту) можна об'єднати у кілька груп:
- найголовніші природні та інші права і свободи людини;
- права народів, окремих груп населення та запобігання дискримінації: Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам; Конвенція про права дитини 1989 р.; Конвенція про право народів на мир 1984 р.; Декларація про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1967 та інші;
- вимоги щодо запобігання злочинам проти людства, рабства, торгівлі людьми та їх експлуатації: Конвенція про запобігання злочинам геноциду і відповідальність за нього 1948 р.; Конвенція про примусову працю тощо;
- права людини у сфері правосуддя та захисту від зловживань з боку державних органів та їх посадових осіб: Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку 1979 р.; Декларація основних принципів правосуддя щодо жертв злочину і зловживання владою 1985 р. та інші.
Наведені найважливіші загальновизнані стандарти з прав людини обумовлюють як розвиток конституційно-правового регулювання прав і свобод людини в Україні, так і практику їх застосування та захист від порушень.
Громадянські (особисті) права і свободи людини
Ці права і свободи становлять першооснову конституційно-правового статусу людини і громадянина. Більшість із них є природними, невід'ємними правами людини і громадянина, які не можуть бути обмежені.
Особисті права і свободи людини закріплені в значній кількості статей Конституції України, які відповідають міжнародним стандартам.
До цієї групи прав і свобод відносяться: права людини на життя та його захист, на повагу до її гідності, на свободу та особисту недоторканність, на невтручання в особисте життя та таємницю листування, на недоторканність житла, на свободу думки і слова, свободу світогляду і віросповідання, свободу пересування та проживання.
1. Право на життя та його захист. Це право є найголовнішим невід'ємним правом кожної людини. Воно є першоосновою, яка дозволяє людині володіти всіма іншими правами та свободами. Це право передбачене міжнародними правовими актами з прав людини. Вперше в Україні це право знайшло своє закріплення в Конституції У країни 1996 року, ст. 27 якої передбачає, що кожна людина має невід'ємне право на життя, і ніхто не може бути свавільно його позбавлений. Конституційний обов'язок захищати життя людини покладений насамперед на державу.
У той же час кожна людина має право захищати своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.
Держава забезпечує право на життя людини різними заходами в галузі охорони здоров'я, охорони праці, пожежної та екологічної безпеки, боротьби із злочинністю.
Кримінальним кодексом України визначені злочини проти життя і здоров'я людини, за які передбачаються різні покарання, за найтяжчі з яких за вироком суду призначається позбавлення волі, а у виняткових випадках — смертна кара.
З правом на життя тісно пов'язане питання про смертну кару. У Конституції України це положення не знайшло свого відображення. У той же час низкою міжнародно-правових актів і чинним кримінальним законодавством України передбачені випадки і вимоги щодо застосування смертної кари.
Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачається позбавлення життя державою на законних підставах – за вироком суду про страту за скоєння особливо небезпечного злочину (ст. 6). Підставами позбавлення життя, що передбачені Європейською конвенцією з прав людини. є: захист будь-якої людини від незаконного насильства; здійснення правомірного арешту або запобігання втечі особи, що законно тримається під вартою; правомірне вжите право з метою придушення бунту чи заколоту (ст. 2). Смертна кара на сьогодні існує у понад ста країнах світу.
Однак у світі поширюється негативне ставлення до смертної кари і вживається заходів щодо її скасування. Рекомендації щодо відмови від застосування смертної кари у мирний час передбачені Другим Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Протоколом № 6 до Європейської конвенції з прав людини. В Україні, яка є членом Ради Європи і визнає міжнародні угоди, обговорюється можливість скасування смертної кари у мирний час. Прийнято рішення про введення мораторію на застосування смертної кари і внесення відповідних змін до законодавчих актів, насамперед до Кримінального кодексу України.
З правом на життя тісно пов’язаний захист людини від злочинів проти миру і людства, якими є війни, воєнні злочини, геноцид. Ці питання не знайшли свого відображення в Конституції України, однак, вони регулюються низкою міжнародних угод.
2. Право на повагу до гідності людини. честь і гідність людини є надзвичайно важливою складовою частиною людського життя. Повага до людини невід’ємна від неї і є її правом. Це право є загальновизнаним на міжнародному рівні і в новій Конституції вперше в Україні знайшло своє закріплення на конституційному рівні.
Загальне визнання гідності людини незалежно від її місця і ролі в державі й суспільстві передбачено в ст. 21 Конституції України, яка проголошує, що «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах».
Крім того, більш конкретно право кожного на повагу до його гідності передбачено у ст. 28 Конституції України. Встановлено два напрями конституційного захисту гідності людини. По-перше, ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Це відповідає вимогам Міжнародної конвенції проти катувань та інших видів поводження, що принижують людину (1984 р.), яка визнає злочином не лише катування, а й віддання про це наказу.
По-друге, жодна людина не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам без її вільної згоди.
На забезпечення поваги до гідності спрямовані також і деякі інші статті Конституції України (30, 32, 48). Які передбачають права на достатній життєвий рівень, заборону втручання в особисте та сімейне життя, недоторканість житла тощо.
Зрештою, на забезпечення поваги до гідності людини спрямовані також різноманітні правові засоби адміністративного, цивільного та кримінального права. Зокрема ст. ст. 7, 440, 4401 Цивільного кодексу України передбачають захист честі, гідності та ділової репутації людини, встановлюють порядок спростування неправдивих відомостей про особу та відшкодування завданої моральної і майнової шкоди.
3. Право людини на свободу та особисту недоторканність. Свобода є однією з найголовніших умов життя людини. Право людини на свободу — це фактично і є сама свобода, тобто можливість людини здійснювати будь-які правомірні дії. Право на свободу є природним правом кожної людини, яка народжується вільною і має право вільно обирати для себе засоби і характер спілкування з середовищем, що її оточує. Саме один із принципів правової держави, зафіксований ст. 19 Конституції України, передбачає запровадження таких засобів забезпечення правопорядку, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
З правом людини на свободу тісно пов'язане її право на особисту недоторканність, які закріплені в ст. 29 Конституції України. У той же час ці права людини мають свої особливості, предмет регулювання та механізм реалізації і можуть розглядатися як самостійні права людини. Право на особисту недоторканність людини поширюється насамперед на її життя, честь і гідність і відповідно пов'язане з такими ж правами людини.
Обмеження права людини на свободу й особисту недоторканність можливі лише на підставі закону і повинні здійснюватись у передбачених законодавством формах.
У Конституції України вперше передбачені вимоги щодо меж, порядку і гарантій обмеження права на свободу й особисту недоторканність (ст. 29). Зокрема передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Що стосується тимчасового затримання особи, то цей запобіжний захід може застосовуватись уповноваженими на це органами, обґрунтованість якого має бути перевірена судом протягом сімдесяти двох годин. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого, а вказаним особам невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто або за допомогою захисника.