На думку професора В.С. Венедиктова, поняття правового, статусу особистості досліджується в межах філософії, соціології, теорії держави і права. У філософському розумінні статус - це соціальний, співвідносний стан (позиція) індивідуума або групи в соціальній системі, що визначається за рядом ознак, специфічних для даної системи (економічних, професійний етнічних та ін.) [7].
Професор О.Ф.Скакун визначає правовий статус особистості у системі закріплених в нормативно-правових актах і гарантованих державою прав і свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єктправа координує свою поведінку в суспільстві [8]. На її думку, структура правового статусу особистості може бути подана у вигляді наступних елементів: правосуд’відповідальність.
При висвітленні адміністративно-правового статусу органів виконавчої влади професор С.В. Ківалов проводить їх класифікацію, зазначає функції, завдання, компетенцію [9], однак не наводить підходів до визначення сутності категорії правового статусу цих органів.
Професор І.Н. Пахомов характеризує адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування, відмічає наявність власних і делегованих повноважень, а також проявлення адміністративної правосуб’єктності у тому, що відповідна рада приймає нормативні та інші акти управління у формі рішень [5].
Наявність адміністративної правоздатності державних органів, державних і недержавних організацій зазначає Ф.Фіночко. Їх адміністративна правоздатність виникає, як правило, з моменту видання акту про їх заснування, а припиняється із ліквідацією або реорганізацією [2].
Таким чином, потребує подальшого розв’язання проблема визначення змісту правового статусу державного органу. Вважаємо за доцільне зазначити, що уточнення змісту правового статусу можливе за умови проведення аналізу особливостей правовідносин у конкретній сфері, адже ці особливості визначають зміст суб’єктивних прав і юридичних обов’язків як основи правового статусу.
Професор К.С. Бєльський наголошує що, правовідносини належать до фундаментальних категорій науки адміністратищого права. Місце і значення адміністративно-правових відносин в теорії адміністративного права зумовлено також тим, що будь-яке питання з цього приводу своїми коріннями сягає сутності предмета адміністративного права [9].
Як зазначає професор В.К. Колпаков, специфічною рисою державного управління є його масштабність та універсальність. Норми адміністративного права у необхідних випадках надають державно-управлінським відносинам форму адміністративно-правових. Водночас державно-управлінські відносини є лише частиною суспільних відносин, що врегульовані нормами адміністративного права [11].
На відміну від адміністративних правовідносин у цілому обов'язковим суб'єктом державно-управлінських відносин має бути суб'єкт державного управління. Суб'єктами державного управління є насамперед органи виконавчої влади. Водночас певна частина суб'єктів державного управління такого статусу не має: наприклад, державна служба зайнятості. Проте як перші, так і другі функціонують для оперативного й безпосереднього управління господарським, соціально-культурним розвитком суспільства. Саме на них покладено обов'язок виконувати рішення, які приймаються законодавчим та іншими органами держави [6].
З наведеного можна зробити висновок, що державна служба зайнятості відноситься до органів держави, а тому є суб’єктом адміністративно-правових відносин.
На думку професора С.Г. Стеценка, для того щоб бути суб’єктом адміністративного права, особа, повинна мати адміністративну правосуб’єктність, яка складається з адміністративної правоздатності та адміністративної дієздатності [5].
Професор А.І. Берлач зазначає, що в органах державної влади адміністративна правосуб’єктність проявляється в компетенції, яка закріплена нормативними документами, тобто у сукупності їх юридично-владних повноважень (прав і обов’язків), що надаються їм для виконання завдань і функцій [2].
Цікавою є позиція вітчизняних науковців, які зазначають, що кожний орган виконавчої влади наділений певним колом повноважень – прав і бов'язків, тобто компетенцією. Вона скріплюється в нормативно-правових актах певного виду, які характеризуються як компетенційні або "статусні".
Компетенція є головною складовою змісту правового статусу кожного органу, яка доповнюється такими важливими елементами, як його завдання,функції, характер взаємозв'язків з іншими органами, місце в ієрархічній структурі органів виконавчої влади, порядок вирішення установчих і кадрових питань тощо [17].
Оскільки наявність адміністративної правосуб'єктності певним чином випереджає наявність у конкретної особи певних суб'єктивних прав і обов'язків, то важливого значення для характеристики суб'єктів адміністративного права набуває поняття адміністративно-правового статусу. Це поняття охоплює комплекс конкретно визначених суб'єктивних прав і обов'язків, які закріплені за відповідним суб'єктом нормами адміністративного права. Тобто необхідною ознакою набуття особою адміністративно-правового статусу є наявність у неї конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, які реалізуються даною особою як в адміністративних правовідносинах, так і поза ними) [6].
Важливою позицією, на яку доцільно звернути увагу, є позиція професора С.Г. Стеценка, співвідношення таких понять, як «адміністративна правосуб'єктність» і «адміністративно-правовий статус». Нерідко вони сприймаються як синоніми, складові частини одне одного, як загальне і часткове. Такі підходи не є правильними, тому що вони не базуються на позиціях загальної теорії права. Сьогоднішній стан розвитку правової науки дозволяє зазначити таке: якщо адміністративна правосуб'єктність - це здатність суб'єкта мати і реалізовувати права та виконувати обов'язки (можна сказати, що це - «право на право»), то адміністративно-правовий статус - це вже реально існуючі права та обов'язки. Виходячи з такого бачення - адміністративно-правовий статус - це сукупність прав, обов'язків та гарантій їх реалізації, закріплених у нормах адміністративного права. В основі адміністративно-правового статусу лежить адміністративна правосуб'єктність. Слід наголосити, що кожний суб'єкт адміністративного права має свій варіант притаманного йому адміністративно-правового статусу [9].
Суб’єктом правовідносин вважають правоздатний суб’єкт суспільного життя, який виступає носієм юридичних прав та обов’язків. При цьому розрізняють суб’єктів права і суб’єктів правовідносин, зазначаючи, що ці два поняття не завжди збігаються: по-перше, правовідносини - не єдина форма реалізації норм права; по-друге, малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб’єктами права, не можуть бути суб’єктами правовідносин; по-третє, конкретний громадянин завжди є суб’єктом права, але не завжди є учасником правовідносин [14].
Для суб’єктів права характерні дві основні ознаки.
По-перше, це – особа, учасник суспільних відносин (індивід, організація), яка за своїми особливостями фактично може бути носієм суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Для цього така особа повинна мати певні якості: а) зовнішня уособленість (ДСЗУ функціонує як структурний підрозділ Мінпраці України, виконуючи специфічні завдання із компетенцією, врегульованою певними нормативно-правовими актами: Законами України “Про зайнятість населення”, “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”, Положенням про Державну службу зайнятості, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991р. № 47 та іншими); б) персоніфікація - виступає у зовнішніх відносинах як єдина особа – персона (персоніфікація ДСЗУ проявляється у тому, що співробітники ДСЗУ виступають як суб’єкти правовідносин не від свого імені, а від імені держави); в) здатність виробляти та здійснювати персоніфіковану волю (так, відповідно до чинного законодавства, ДСЗУ реалізує у межах своєї компетенції державну політику щодо забезпечення зайнятості населення та соціального захисту від безробіття).
Другою ознакою є те, що особа, яка реально спроможна брати участь у правовідносинах, набула властивості суб’єкта права внаслідок юридичних норм. Інакше – юридичні норми утворюють обов’язкову основу дії особи як суб’єкта права. Наявність такої ознаки цілком притаманна ДСЗУ, основу діяльності якої складає принцип законності.
Суб’єкта правовідносин визначають як суб’єкта суспільного життя, який здатний виступати учасником правовідносин як носій юридичних прав і обов’язків. ДСЗУ має повноваження, визначені нормами чинного законодавства. Внаслідок дії норм вона виступає носієм юридичних прав та обов’язків.
Таким чином, стосовно ДСЗУ як окремого державного органу поняття суб’єкта права і суб’єкта правовідносин збігаються.
Теоретики права розрізняють три види суб’єктів права: люди, об’єднання і соціальні спільноти [7]. Змістовне наповнення кожного виду суб’єкту змінюється залежно від історичного періоду. Так, за радянських часів у науці державного права панувала думка, що суб’єктами державно-правових відносин є: держава, народ (нація), союзні та автономні республіки, органи державної влади та особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства). Разом з тим, такий погляд на коло суб’єктів державно-правових відносин був не єдиним. Плюралізм думок з цього приводу пояснювався не лише індивідуальними підходами у тлумаченні проблеми, але й особливостями розвитку державно-правового регулювання в конкретному історично визначеному періоді.
Узагальнення існуючих поглядів на класифікацію суб’єктів права дозволяє зазначити необхідність виокремлення державних органів та посадових осіб як суб’єктів права, що означає існування адміністративної правосуб’єктності державного органу, посадової особи. При цьому правосуб’єктність державного органу певною мірою відрізняється від правосуб’єктності посадової особи.