Юридична відповідальність відноситься до загальної теорії права. Цікавою є позиція деяких вчених, які зазначають, що юридична відповідальність є одним із основних засобів забезпечення правомірної поведінки та боротьби з правопорушенням, одним із специфічних видів соціальної відповідальності, який регламентований правовими нормами [2]. Існує декілька підходів щодо визначення змісту категорії юридичної відповідальності.
Сутність та ознаки юридичної відповідальності досліджували науковці з таких галузей права, як конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, кримінальне та ін. Слід звернути увагу, що визначення сутності та ознак юридичної відповідальності, які пов’язують її з негативним ставленням до протиправної поведінки та застосуванням до особи санкцій за вчинене правопорушення є найпоширенішими. Крім згаданого визначення, існує «концепція примусу», згідно якої юридична відповідальність пов’язана з протиправною поведінкою, вона не існує без правопорушення, оскільки є реакцією на протиправне діяння, тягне за собою [9].
Доволі поширеним є ставлення до юридичної відповідальності як до обов’язку суб’єкта права дати звіт у своїх діях, застосування до нього юридичних санкцій.
Як зазначає в дослідник Д. Лук’янець: юридична відповідальність – це регламентована правовими нормами реакція з боку уповноважених суб’єктів на діяння фізичних або юридичних осіб (колективних суб’єктів), що проявляються в недотриманні встановлених законом заборон, невиконанні встановлених законом обов’язків, порушенні цивільно-правових зобов’язань, нанесенні шкоди або завданні збитків і виражена в застосуванні до осіб, які вчинили такі діяння, засобів впливу, що тягнуть за собою позбавлення особистого, майнового або організаційного характеру [18].
В юридичні літературі юридичну відповідальність поділяють на види залежно від її функцій.
1. Правовідновлююча (цивільно-правова і матеріальна) – примус, як правило, не виявляється; має місце добровільне виконання правопорушником відповідальності. Державний примус застосовується у разі виникнення конфлікту між учасниками правовідносин.
2. Штрафна (каральна) (кримінально-правова, адміністративно-правова) – примус проявляється:
а) в обмеженні прав особи, яка притягається до відповідальності (позбавлення права обіймати певні посади);
б) у накладенні додаткових обов'язків обтяжуючого характеру (штраф, встановлення режиму індивідуального ліцензування тощо).
При розгляді питань юридичної відповідальності працівників ДСЗУ, потрібно врахувати, що відповідно до ст. 18 Закону України «Про зайнятість» від 1 березня 1991 р. №803-XII [9] регулювання правового становища державних службовців, які працюють у підрозділах державної служби зайнятості, здійснюється відповідно до Закону України «Про державну службу».
Інститут відповідальності державних службовців є комплексним правовим інститутом, суспільні відносини в якому регулюються нормами різних галузей права. Так, відповідно до ст. 38 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. №3723 [1] особи, винні у порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із чинним законодавством.
На думку професора Лазора О.Я. необхідною умовою настання реальної юридичної відповідальності державного службовця є наявність трьох підстав:
– фактичної (склад правопорушення),
– нормативної (норми права),
– процесуальної (акту застосування права).
Фактичною підставою юридичної відповідальності є вчинення державним службовцем конкретного правопорушення.
Нормативною підставою юридичної відповідальності державного службовця є невиконання встановленого державою обов'язку, який закріплений у диспозиції юридичної норми, наслідком чого є застосування до особи відповідних санкцій.
Процесуальною підставою є акт застосування правової норми, тобто «спосіб зовнішнього прояву формально обов'язкового правила поведінки індивідуального характеру, яке підтверджує, встановлює, змінює або скасовує юридичні права й обов'язки персоніфікованих суб'єктів у конкретній життєвій ситуації. Такий акт приймається органом до компетенції якого належить право притягнення правопорушника до відповідальності та накладення на нього стягнень за вчинення ним правопорушення (наприклад: вирок суду у кримінальній справі) [1].
Отже, розглядаючи питання юридичної відповідальності працівників ДСЗУ, необхідно зупинитись на детальному аналізі різних видів відповідальності, відповідно до Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. №3723 [8].
Особливістю юридичної відповідальності керівних працівників та спеціалістів державної служби зайнятості є те, що за порушення законодавства про зайнятість в Україні чинний Закон України «Про занятість»у статті 35 передбачає що: «Службові особи, винні у порушенні законодавства України про зайнятість населення, притягуються у встановленому порядку до відповідальності» [9].
На відміну від Закону, Положенням про державну службу зайнятості, якезатверджено Постановою Кабінету Міністрів Украни від 24 червня 1991 р. №47 [3], передбачено, що:
Державний центр зайнятості Мінпраці несе відповідальність за:
– проведення на території держави єдиної політики зайнятості;
– організаційно-методичне забезпечення діяльності місцевих ланок державної служби зайнятості;
– визначення оптимальної структури і чисельності працівників місцевих органів державної служби зайнятості, економне витрачання коштів на її утримання;
– діяльність підприємств, установ та організацій служби зайнятості та ін.
Центр зайнятості Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та Севастопольський міські центри зайнятості несуть відповідальність за:
– організацію діяльності підпорядкованих їм структур державної служби зайнятості;
– своєчасність і достовірність аналізу і прогнозу стану ринку праці, розробку територіальних програм зайнятості;
– видання спеціалізованих інформаційних бюлетенів, забезпечення районних, міськрайонних, міських і районних у місті служб зайнятості інформацією про стан ринку праці в межах регіону та ін.
Районні, міськрайонні, міські та районні в місті центри зайнятості несуть відповідальність за:
– своєчасне і якісне надання кожному громадянину, який звернувся до державної служби зайнятості, безплатних послуг по працевлаштуванню, професійній орієнтації та підготовці;
– обґрунтованість призначення і виплати допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю, надання одноразової матеріальної допомоги безробітному та членам сім'ї, які перебувають на його утриманні, матеріальної допомоги громадянам, які проходять підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості, надання безпроцентної позики безробітним для зайняття, підприємницькою діяльністю;
– збереження у таємниці соціальних даних кожного громадянина, який користується послугами державної служби зайнятості та ін.
На відміну від чинного Закону України «Про зайнятість населення» в ст. 41 проекту Закону України «Про занятість населення»передбачено, що:
1. Посадові особи органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про зайнятість, несуть відповідальність згідно із законом [4].
Оскільки діяльність ДСЗУ регулюється не тільки зазначеним нормативно-правовим актами, то буде доцільним розглянути низку законів, в яких також передбачена відповідальність, яка розповсюджується на працівників ДСЗУ.
Так, ст. 41 Модельного закону про зайнятість, який було прийнято на тринадцятому пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД (Постанова №13–6 від 3 квітня 1999 року), передбачено, що «Ответственность за нарушение законодательства о занятости населения наступает в соответствии с национальным законодательством» [10].
Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» у статті 26 зазначає, що: «Посадові особи, винні у порушенні законодавства про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії, несуть відповідальність у порядку, передбаченому законодавством» [16].
Законом України «Про соціальні послуги», передбачено: «Особи, винні у порушенні законодавства про соціальні послуги, несуть цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законами України» (ст. 20) [8].
Одним із головних принципів діяльності працівників ДСЗУ є принцип відповідальності за виконання або неналежне виконання власних посадових обов`язків. Відповідальність органів виконавчої влади, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права яких були порушені, є однією із головних принципових засад реформування організаційних структур виконавчої влади в ході адміністративної реформи.
Залежно від галузевої структури права розрізняють такі види юридичної відповідальності: конституційну, матеріальну, дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову, кримінальну [17]. Розглянемо кожен вид відповідальності окремо.
Конституційна відповідальність настає за порушення норм Конституції України. Доцент А.О. Червяцова [9] досліджуючи питання конституційно-правової відповідальності в системі видів юридичної відповідальності зазначає, що юридичною підставою конституційно-правової відповідальності є Конституція. Суб’єктами визнаються: держава, органи державної влади (посадові особи), органи місцевого самоврядування, громадські об’єднання, фізичні особи (громадяни, особи без громадянства, іноземці).
Аналіз відносин, які виникають в процесі реалізації конституційно-правових норм було здійснено в дисертаційному дослідженні Мельник О.В. [2], в якому вона стверджує, що конституційно-правова відповідальність включає як позитивну відповідальність (відповідальну поведінку, несення відповідальності перед будь-ким), так і ретроспективну (негативні наслідки як результат протиправної поведінки), при цьому дисертант зазначає, що позитивна відповідальність має домінуючий характер.