- органи виконавчої влади, а також їх посадові особи в межах своєї компетенції щодо конкретної сфери управлінської діяльності або окремих державних службовців;
- органи виконавчої влади певної галузі та органи виконавчої влади, а також їх посадові особи, які наділені правом здійснювати надвідомчий (функціональний) державний контроль за певним видом діяльності у різних сферах державного управління (фінансовий, податковий, санітарний тощо) щодо конкретного виду управлінської діяльності;
- органи місцевого самоврядування;
- правоохоронні органи;
- громадські організації (об’єднання), засоби масової інформації;
- громадяни.
До напрямків контролю за корупцією ми відносимо:
1) перевірку документів від кандидата на посаду державного службовця, уповноваженого на виконання функцій держави;
2) спостереження за поведінкою, службовими контактами державних службовців тощо;
3) періодичне вивчення документів щодо діяльності державного службовця за певний період часу;
4) визначення кола посадових осіб та громадян, з якими державний службовець з корисливих спонукань контактує в процесі роботи, встановлення осіб, з якими такі контакти здійснюються систематично;
5) визначення управлінських процедур, під час яких найчастіше здійснюються корупційні правопорушення;
6) виявлення та перевірку фактів, які свідчать про скоєння особою корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією.
Здійснюючи контроль за корупцією за одним або декількома напрямками, його суб’єкти, залежно від обсягу наданої їм компетенції:
- виявляють та припиняють корупційні діяння;
- провадять адміністративне чи кримінальне провадження у справах про корупційні діяння;
- виявляють причини та умови скоєння корупційних діянь;
- притягують винних до відповідальності;
- відшкодовують шкоду, яку спричинено корупційним діянням фізичним чи юридичним особам, державі;
- розробляють та вносять пропозицій щодо усунення правових норм, організаційних та матеріально-технічних умов, які сприяють вчиненню корупційних діянь.
Завершуючи аналіз контролю за корупцією, пропонуємо під ним розуміти комплекс здійснюваних суб’єктами державного та громадського контролю правових, організаційних, інформаційних та інших заходів із перевірки неухильного дотримання антикорупційного законодавства особами, які законодавчо визначені як суб’єкти корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією.
Суб’єктом нагляду за дотриманням антикорупційного законодавства є органи прокуратури (ст. 17 Закону України „Про боротьбу з корупцією”) [5]. Як вірно наголошує Ю.П. Битяк, „головне, чим відрізняється контроль від нагляду, – це те, що контролюючий орган має право втручатися в оперативну діяльність підконтрольного об’єкта (іноді підміняючи собою керівний орган цього об’єкта) й самостійно притягувати правопорушників до юридичної відповідальності, в той час як прокуратуру позбавлено таких можливостей” [14, С. 244]. Відповідно до Закону України „Про прокуратуру”, [11] вона, здійснюючи нагляд, тільки ставить питання про усунення виявлених нею порушень законодавства. Прокурор приносить протест, вносить припис або подання про усунення порушень закону або виносить постанову про дисциплінарне провадження, провадження в справі про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо винних осіб, але самостійно ніяких конкретних дій щодо припинення протиправної ситуації не здійснює.
Одним із засобів протидії корупції є звернення громадян, особливість яких полягає у тому, що ініціаторами перевірок виступають не державні органи (їх посадові особи), а громадяни. Звертаючись до компетентних органів із заявами та скаргами, вони сигналізують про виявлені ними порушення законності й дисципліни, тим самим дозволяючи повноважним органам розібратися в суті справи, притягнути, якщо на це є підстави, до відповідальності винних.
До засобів протидії корупції ми відносимо встановлення державою відповідальності за корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, що передбачено Розділом ІІІ Закону України „Про боротьбу з корупцією” [5]. У ст. 3 цього ж Закону передбачено, що суб’єктикорупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією несуть адміністративну відповідальність на підставі цього Закону. Питання про кримінальну, цивільно-правову та матеріальну відповідальність за корупційні діяння та правопорушення, пов’язані з корупцією, вирішуються відповідно до вимог чинного законодавства. Частиною 2 ст. 3 Закону України „Про боротьбу з корупцією” передбачено дисциплінарну відповідальність за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією.
Подібне розуміння сутності та видів відповідальності за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, характерне і для Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 року №367, в якій зазначено, що у правовому відношенні корупція становить сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних діянь, інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов’язаних із вчиненням цих діянь [8]. У Розділі IV цієї ж Концепції передбачені заходи із вдосконалення законодавства про відповідальність за корупційні діяння, з якими у цілому варто погодитись.
Заходи щодо удосконалення відповідальності за корупційні правопорушення, передбачені у Концепції подолання корупції в Україні „На шляху до доброчесності”, затвердженій Указом Президента України від 11 вересня 2006 року №742, до яких віднесені:
1) врахування міжнародних стандартів у сфері відповідальності за корупційні діяння та інші, пов’язані з корупцією, правопорушення, зокрема в частині визначення поняття корупції, чіткого розмежування кримінальної, адміністративної, дисциплінарної, цивільно-правової відповідальності за корупційні правопорушення, розширення кола суб’єктів корупції, запровадження відповідальності юридичних осіб;
2) надання системності та завершеності, концептуальної обґрунтованості антикорупційному законодавству, що виключить наявність у ньому прогалин і колізій;
3) усунення недоліків у процедурі притягнення до відповідальності за корупційні діяння, зокрема дисбалансу можливостей щодо доказування у справах про корупційні правопорушення між органами досудового слідства та особами, які підозрюються в корупції;
4) наявність єдиної системи ведення міжвідомчої статистики щодо діяльності судових та правоохоронних органів у сфері протидії корупції;
5) поділ корупційних діянь за ступенем суспільної небезпеки [10].
Важливим елементом державно-правового механізму протидії корупції є її напрями. Відразу ж зазначимо, що вони отримали законодавче визначення. Так, в Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 року №367, зазначено, що діяльність щодо боротьби з корупцією має здійснюватись у таких напрямах:
- запобігання соціальним передумовам корупції та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню корупційних діянь;
- удосконалення законодавства про відповідальність за корупційні правопорушення;
- контроль та нагляд за виконанням законодавства у сфері боротьби з корупцією;
- активізація діяльності державних органів щодо виявлення, розслідування, розгляду фактів корупційних діянь, притягнення винних у їх вчиненні до відповідальності [8].
М.І. Мельник, основними напрямами протидії корупції називає:
1) запобігання корупції;
2) виявлення, розслідування, розгляд фактів корупційних діянь, забезпечення передбаченої законом відповідальності за корупційні правопорушення у всіх випадках їх вчинення;
3) вдосконалення антикорупційного законодавства;
4) поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь [2, с. 236-237].
Як бачимо, наведене вище законодавче та наукове визначення напрямів протидії корупції у цілому збігаються. Але, на нашу думку, важливим є передбачення і такого напряму, як організаційне забезпечення протидії корупції, який ми пропонуємо розглядати як окремий елемент державно-правового механізму протидії корупції.
Організаційне забезпечення протидії корупції, з одного боку, є надзвичайно важливим, з іншого, – надзвичайно розгалуженим, оскільки передбачає заходи управлінського, кадрового, матеріально-технічного, фінансового, інформаційного та науково-методичного характеру, у зв’язку з чим, можна зробити висновок про його систему. Як у чинному законодавстві, так і у науковій літературі такі заходи не визначаються взагалі або визначаються однин або декількома з них (не більше трьох). Наприклад, у Законі України „Про боротьбу з корупцією” заходи із організаційного забезпечення протидії корупції невизначені [5]. У Законі України „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” регламентовані інформаційне, фінансове, матеріально-технічне та науково-дослідне забезпечення боротьби з організованою злочинністю [3], однією із форм якої є корупція. В Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 року №367, система забезпечення боротьби з корупцією визначена як сукупність кадрово-професійного, інформаційно-аналітичного, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення [8]. У Національній програмі боротьби з корупцією, затвердженій Указом Президента України від 10 квітня 1997 р. №319, йдеться лише про інформаційно-аналітичне забезпечення боротьби з корупцією та пов’язаною з нею злочинністю [9].