Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок про те, що законність – це принцип, обов’язкова вимога, метод, режим і стан неухильного дотримання, виконання і застосування законів та заснованих на них інших правових актів усіма учасниками суспільних відносин у всіх сферах суспільного життя. Закріплену законодавством вимогу дотримуватися правових приписів, яка звернена до усіх суб’єктів суспільних відносин, необхідно вважати принципом. Прояв законності у конкретній поведінці (діяльності суб’єктів) стає методом і станом їх діяльності. Елементом режиму суспільної діяльності законність буде тоді, коли більшість учасників суспільних відносин дотримують, виконують і правильно застосовують правові приписи.
На сьогодні громадянин для захисту своїх прав (для поновлення режиму законності у правовідносинах з державними органами) може використати кілька гарантій забезпечення законності, звернутися по допомогу до різних органів держави: адміністративних, судових, органів прокуратури тощо.
Гарантія (від франц. garantie, garantin) – забезпечувати, охороняти. В більш вузькому значенні розуміють правові гарантії, як правові засоби реалізації і захисту громадянами своїх прав і свобод. Проблема гарантій, а в більшості своїй, це проблема наявності ефективного механізму захисту прав громадян та юридичних осіб в процесі застосування до них заходів адміністративного примусу, в тому числі і адміністративних стягнень. Вона активізується в світлі стрімкого розвитку законодавства, яким передбачається все більше складів адміністративних проступків, за які особу може бути притягнено до адміністративної відповідальності. Не заперечуючи важливість та певну обумовленість цього процесу потребами суспільного розвитку та видозміненням економічних процесів, зазначимо, що процес має бути включений в систему важелів та противаг. Оскільки нічим не стримувані, навіть законодавчо регламентовані повноваження та функції органів управління, мають тенденцію з часом підміняти інтереси публічні своїми власними.
Правові гарантії, на нашу думку, складаються з декількох складових елементів. По-перше, – це чітко сформульовані положення законів, яким регулюється питання застосування адміністративних стягнень; усунення протиріч між правовими нормами, порушення чи недотримання яких ініціює застосування карних адміністративних санкцій (стягнень). Треба сказати, що врахувавши практичний досвід подвійності нормативного регулювання та можливості множинного трактування тієї чи іншої правової норми, законодавець спробував в певній мірі забезпечити права фізичних та юридичних осіб, які є учасниками податкових відносин. Важливим є нововведення, яким передбачено, що у випадку якщо норма закону або іншого нормативно-правового акту, виданого на підставі закону, або якщо норми різних нормативно-правових актів допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов’язків платника податку чи органів державної податкової служби, в наслідок чого є підстави для прийняття різних рішень (як на користь платника податків, так і на користь податкового органу), рішення в межах апеляційного узгодження приймається на користь платника податку [5, С.4].
Другим важливим елементом є дотримання принципів притягнення до адміністративної відповідальності та принципів адміністративного провадження.
Третім елементом виступає державний контроль. Під поняттям “державний контроль” розуміють функцію, яку держава здійснює з метою перевірки дотримання і виконання поставлених завдань, прийнятих рішень і їх правомірності. Зміст державного контролю включає спостереження, аналіз і перевірку діяльності відповідних органів та їх посадових осіб щодо виконання поставлених перед ними завдань, дотримання установлених державою правил, норм і стандартів [15]. Водночас виконання функції контролю має реалізовуватися за допомогою певного механізму.
Цей механізм має включати:
1) наявність правомочного органу, якій наділений повноваженнями щодо контролю та перевірки прийнятих рішень та дотримання всіх процесуальних норм при його прийнятті;
2) чітко визначений порядок звернення до такого органу;
3) законодавча регламентація діяльності органу, та правомочності його рішень.
Якщо розмежувати види контролю щодо рішень та постанов, винесених в справах про адміністративні правопорушення, за суб’єктом звернення, то можна виділити:
а) контроль, що здійснюється уповноваженим органом з ініціативи фізичної чи юридичної особи;
б) контроль, що здійснюється з ініціативи державних органів, наприклад прокуратури або Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Так, згідно ст. 290 КпАП передбачено, що постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути опротестовано прокурором. Причому, опротестування зупиняє виконання постанови про накладення адміністративного стягнення до розгляду скарги. Державна митна служба України також у порядку контролю має право перевіряти додержання службовими особами митних органів законності при провадженні в справах про порушення митних правил.
З іншого боку, в залежності від того, до якої гілки влади відноситься орган, уповноважений на проведення контролю можна говорити про:
1) адміністративний контроль, що проводиться органами виконавчої влади як за скаргами фізичних і юридичних осіб, так і ініційований повноважним органом;
2) судовий контроль;
3) парламентський контроль, в особі спеціально уповноваженого з прав людини – омбудсмена.
Щодо адміністративного контролю, то відповідно усталеній правовій традиції, повноваженнями щодо перевірки законності прийнятого органами виконавчої влади рішення, дотримання процесуальних та матеріальних норм права при застосуванні до правопорушника адміністративних стягнень, наділені вищестоящі (мається на увазі структурно підпорядковані) органи. Так, ст. 288 КпАП передбачає, що постанова про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржена вищестоящому органу (посадовій особі) або до районного (міського) суду.
Зовнішній контроль щодо правомірності діяльності органів виконавчої влади здійснює також суддівська гілка влади. Відповідно ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а юрисдикція судів поширюються на усі правовідносини, що виникають у державі. Стаття 55 Конституції України гарантує кожному громадянинові право на оскарження в суд дій чи бездіяльності органів виконавчої влади або ж неправомірні рішення посадових осіб [1].
Роль суду у при забезпеченні законності є досить важливою і багатоаспектною. Це полягає в тому, що суд не лише здійснює контроль, але й вирішує цілий ряд питань виконавчого провадження. Так, за ч. 1 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Отже, навіть не зазначення ролі суду як контролюючого органу в ст. 8 Закону “Про Державну виконавчу службу” не може вплинути на загальну концепцію правової системи, в якій чітко визначене місце суду як контролюючого органу. Юристи звертають значну увагу на особливості судового контролю за діяльністю органів державної влади, особливо за діяльністю органів державного управління, а судовий нагляд за законністю адміністративної діяльності розглядається як вид державного контролю. Безумовно, мається на увазі зовсім інший державний контроль, ніж той, про який йшлося раніше. Специфіка судового контролю полягає в тому, що він здійснюється лише при розгляді конкретної справи судом і лише у випадку звернення особи за захистом. Суд при цьому перевіряє законність рішень, дій, або бездіяльності державних виконавців, а не питання доцільності їх дій, і не має таких повноважень реагування на порушення законності як інші контролюючі органи.
На сучасному етапі суспільні відносини в сфері судового контролю за дотриманням прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади регулюються нормами Конституції України, нормами прямої дії, нормами Цивільного процесуального кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, щодо рішень винесених уповноваженим органами до юридичних осіб та суб’єктів підприємницької діяльності.
Норми та правила встановлені процесуальними кодексами мають певні відмінності, які впливають як на саме процесуальне провадження, так і на статус особи. Проведений порівняльний аналіз процесуальних правових норм дозволяє говорити про наявність наступних характерних відмінностей:
По-перше, за формою звернення. Відповідно до правових норм, що містяться в главі 31-А Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК), в порядку цивільного судочинства розглядаються скарги на рішення дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності, тобто формою звернення є скарга. Натомість, формою судового процесу відповідно до ст. 4-1 Господарського процесуального кодексу України (ГПК), оскільки господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження.По-друге, за суб’єктом звернення.
Якщо суб’єктом звернення до міського (районного) суду є громадянин, про що свідчить навіть назва глави 31-А “Скарги громадян на рішення дії та бездіяльність державних органів...” та відповідний зміст інших статей ЦПК, то суб’єктом звернення до господарського суду відповідного рівня є юридичні особи тощо. Згідно ст. 1 ГПК підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.Дещо відмінні і строки, передбачені для звернення. Статтею 248-5 ЦПК передбачено, декілька видів строків для подання скарги, а саме: а) у двомісячний строк, що обчислюється з дня коли громадянин дізнався або повинен був дізнатися про порушення його прав і свобод; б) у місячний строк з дня одержання громадянином письмової відповіді про відмову у задоволенні скарги; або в) з дня закінчення місячного строку після подання скарги, якщо громадянином не було отримано на неї письмової відповіді. Що ж стосується позовного провадження, порушуваного в господарських судах, то воно відбувається в межах загальних строків позовної давності, передбачених ст. 71 Цивільного кодексу України [3]. Одним з видів державного контролю в сфері правомірності рішень, що приймаються органами виконавчої влади є парламентський контроль. Проголошення Конституцією України прав і свобод громадян найвищою соціальною цінністю вимагає від законодавчого органу не тільки прийняття відповідних законів, а також проведення контролю виконання та дотримання цих законів усіма органами виконавчої влади. На наш погляд, заслуговує на особливу увагу посада Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, оскільки це питання є взагалі не досить висвітленим в аспекті правових гарантій при застосуванні адміністративних стягнень. Особливий характер мети, задач, способів та методів здійснення Уповноваженим його функцій затруднює визначення його галузевої належності. З одного боку, безсумнівним є зв’язок цього інституту з конституційним правом, оскільки діяльність Уповноваженого з забезпечення гарантій прав і свобод людини і громадянина дозволяє віднести цей інститут до частини державного (конституційного права), а саме до конституційних основ правового статусу особи. З іншого, діяльність уповноваженого реалізується може реалізуватися передусім в сфері нагляду за органами виконавчої влади, де найчастіше порушуються права громадян. Стаття 2 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23.12.1997 визначає сферу застосування закону – це відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина лише між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами.Конституцією України вперше було запроваджено цю посаду, хоча вона існує в багатьох країнах. Для нашої держави ця посада та мета її введення є досить новими. Тож, враховуючи, дослідження в нашій роботі основних гарантій щодо застосування адміністративних стягнень, вважаємо за доцільне більш детально зупинитись а особливостях цього інституту.Якщо звернутися до досвіду інших країн існування відповідного інституту передбачено і в Іспанії – Народний захисник, і в Франції – медіатор, і в Росії – уповноважений по правах людини [1]. Не залежно від того як іменується ця посада (омбудсмен, народний захисник чи інше) його метою є охорона прав і свобод людини і громадянина, виконання функцій парламентського контролю за відповідними діями державних органів та посадових осіб.