Німеччина.Поряд із США значних результатів з урегулювання лобізму досягли у ФРН. На думку К. Вяткіна, у цій країні сьогодні „створено досить щільну й досить налагоджену систему великих і малих організацій, які охоплюють значну частину населення та представляють ті чи інші його інтереси перед державою» [11, с. 179].
Серед них промислові союзи й торговельні палати, об’єднання осіб найманої праці та роботодавців, асоціації сільських виробників і міст, благодійні фонди, жіночі „ферейни» тощо. При великій кількості лобістських структур німці намагаються, в повсякденному політичному житті не вживати терміни „лобі», „лобісти», „лобізм». В політичній та правовій практиці ФРН звичайно використовується термін „групи інтересів».
У ФРН відсутній єдиний закон про лобізм, але прийняті положення «Про реєстрацію союзів та їхніх представників при Бундестазі», відомчі норми, що регламентують відносини органів законодавчої та виконавчої влади з лобі-агентами, „Кодекс поведінки члена Бундестагу», «Єдине положення про федеральні міністерства» й інші правові акти дозволяють скласти загальну картину правового регулювання лобізму в країні. Незважаючи на те, що лобізм тут більшою мірою регулюється опосередковано, це не означає – не належним чином або неефективно.
Правову основу для лобізму слід шукати в Конституції ФРН, де сказано, що „все німці мають право створювати об’єднання й товариства» (ст. 9 п. 1), а партії (згідно з п.1 ст. 21) „сприяють політичному волевиявленню народу» [9, с. 113].
Норми німецької Конституції, таким чином, тільки опосередковано вказують на законність існування лобізму. Більш детально зрозуміти форми прояву в Німеччині дозволяють інші нормативні акти.
Найбільш важливим серед них можна вважати «Єдине положення про федеральні міністерства». Відповідно до цього документа, міністерства мають право залучати до роботи над законопроектами позавідомчих експертів, консультантів інших представників зацікавлених професійних кіл. «Положення» наділяє керівництво міністерства правом організовувати за потребою на тимчасовій і постійній основі різні дорадчі органи для вирішення своїх внутрішніх задач у процесі підготовки законопроектів.
Важливим інструментом регулювання діяльності груп інтересів у ФРН є також різні відомчі положення з правом залучення представників союзів до розробки чи законів засідання комітетів і комісій. До таких нормативних актів відноситься Регламент діяльності німецького бундестагу.
Регламент діяльності бундестагу передбачає у ст. 73, що парламентські комітети з метою одержання інформації мають можливість провести суспільні слухання за участю компетентних осіб представників груп інтересів. Державним органам для одержання об’єктивної інформації важливо залучити до обговорення максимальну кількість зацікавлених сторін. Проте перевагу одержують зареєстровані організації, тому що першим документом, до якого звертається чиновник, підбираючи учасників засідання, є реєстраційний список. Значення участі у слуханнях для багатьох груп інтересів полягає не тільки у факті впливу на прийняті рішення, але й у визнанні їхніх цілей і діяльності.
Найбільш цікавим і незвичайним у „німецькому варіанті» регулювання лобізму є законодавче закріплення такого поняття, як внутрішній лобіст (Inside-Lobby). Внутрішній лобіст, по суті, це депутат бундестагу, що відбиває (причому може робити це відкрито) інтереси тієї чи іншої групи.
Бундестаг не випадково почав вирішувати проблему лобізму з регламентації діяльності депутатів. Зрозуміло, що можливостей у депутата більше, ніж у професійних лобістів, і оскільки їм надане право законно одержувати додаткову винагороду, то існує небезпека його вільної чи невільної діяльності на користь вузькоспрямованих інтересів, що може перешкодити повноцінному виконанню покладених на нього функцій. Щоб уникнути цього, п. 8 Кодексу поведінки члена бундестагу пропонує депутату, „який професійно або за винагороду займається проблемами, що виносяться на обговорення комітету, як його члену перед початком слухань оголосити про свою зацікавленість, якщо вона поки не є відомою» [1, с. 114]. При цьому права депутата на голосування й виступи у випадку такого оголошення не обмежуються. Крім того, парламент зобов’язав кожного депутата, що має побічний заробіток, вносити у довідник бундестагу дані про те, де й ким він працює і хто є його роботодавцем.
„Зовнішній» же лобізм, відповідно до законодавчих актів ФРН, – це „традиційні» лобістські сили. Це різні зацікавлені групи, що працюють поза стінами парламенту, але які зосереджують свої зусилля на органах влади (союзи, рухи, корпорації, громадські групи і т.д.).
З метою врегулювати «зовнішній» лобізм у 1972 р. було прийнято Положення про реєстрацію представників груп інтересів при бундестазі. Метою положення були: інституціоналізація контактів груп інтересів з органами влади та їхня відкритість. „Положення» передбачає обов’язкову публікацію в спеціальному виданні так званого «лобістського списку» – переліку різних союзів, об’єднань та їхніх персональних представників, що бажають одержати офіційний доступ до парламенту й федерального уряду. Німецьке положення про реєстрацію лобістів істотно відрізняється від федерального Закону про регулювання лобізму США. Американський закон діє однаково як для юридичних, так і для фізичних осіб, а німецький закон стосується тільки юридичних осіб. Крім цього, в німецькому законі не потрібно вказувати грошові кошти, що одержуються та витрачаються з лобістською метою. Законодавець вважав, що при вільній реєстрації довіряти цим даним немає підстав, а проконтролювати їх дуже складно. До того ж успіх лобіста не залежить прямо від величини витрат.
Уявляється, „німецький» варіант регулювання лобізму трохи односторонньо спрямований, тому що реєстрації не підлягають не тільки фізичні особи, як уже зазначалося, але й регіональні організації, окремі фірми. Це означає, що корпоративні інтереси, економічна, фінансова зацікавленість у чому-небудь, що багато в чому складає основу лобізму, залишається поза контролем, поза будь-яким регулюванням, що змушує фінансових магнатів, шукати свої шляхи впливу на органи влади.
По-друге, дуже важко визначити межу, що відокремлює дозволене від недозволеного в діях політичного діяча. Це пояснюється тим, що найчастіше при проведенні відкритих слухань у парламентських комітетах усі принципові питання вже вирішені [8, с. 182].
По-третє, активна участь союзів у сучасному законодавчому процесі обмежена картелем деяких дуже великих об’єднань, таких як Німецькі профспілки, Федеральний союз німецької промисловості, Федеральний союз роботодавців, у той час як інші організовані інтереси, як і неорганізовані, також мало представлені в процесі прийняття рішень. Тобто основним мінусом німецької практики регулювання лобізму можна віднести свавілля німецьких чиновників при визначенні груп, які беруть участь у розробці законопроектів у міністерствах, і відсутність повної на стадії обговорення законопроектів у державних органах влади.
Незважаючи на ряд серйозних упущень у практиці регулювання лобізму, Німеччина досягла основної, уявляється, мети, а саме:
1) створюється „противага» дикому, неврегульованому лобізму, оскільки саме визнання й розуміння сутності лобістських сил й усвідомлення наявності „внутрішніх» лобістів у самому парламенті (заперечувати це було б нерозумно, оскільки навіть ідеальний парламент не може залишити депутатів цілком байдужими до суспільних процесів) дає можливість досягати бажаного результату, за визначеними „правилами гри»;
2) виробляються свого роду стимули для лобістів діяти за законом, тому що так набагато легше домогтися бажаного, ніж використовувати сумнівні методи впливу на депутатів і витрачати значну грошову суму.
Отже, слід підкреслити, що в цілому Німеччина веде розумну політику у цьому напрямку, що вносить стабільність у політичну систему країни й дозволяє органам влади найбільш повно враховувати різнобічні інтереси й стримувати прояви нецивілізованого лобізму.
Аналіз закордонної законодавчої основи регулювання лобізму свідчить, що в різних країнах ця проблема розв’язується по-різному, але мета, яку ставлять перед собою держави з приводу упорядкування лобістської діяльності, є однаковою. Перш за все, держави прагнуть знизити рівень криміналізації процесу взаємодії представників різних груп інтересів із представниками влади й забезпечення гласності та відкритості прийняття найважливіших державних рішень.
В цілому, „в закордонних країнах лобізм більш-менш однотипний, механізми забезпечення прийняття рішень відомі й прості, тому що відпрацьовувалися століттями. Розбіжність головним чином полягає у тому, наскільки гласно здійснюється лобіювання, наскільки підконтрольне воно закону й демократичним інститутам, наскільки різноманітні суб’єкти й канали тиску і впливу» [2, с. 119].Тим часом, як свідчить світовий досвід, знайти всеосяжне та справедливе рішення питання про те, як контролювати лобістську діяльність, не накладаючи у той же час зайвих обмежень на громадське суспільство, не просто.
Беручи до уваги й реалізовуючи досвід інших країн, сьогодні необхідно уникати бездумного, механічного копіювання „чужих» норм. Відомий соціолог АлексТоквиль, що вивчає систему функціонування демократичних інститутів у США, зазначав: „Звернувши наші погляди на Америку, не станемо, однак, рабськи копіювати ті інститути, які вони створили для себе, намагатимемось краще зрозуміти, що нам підходить, не стільки запозичаючи приклади, скільки набираючись розуму, і вже якщо позичатимемо, то самі принципи, а не приватні приклади їхніх законів» [1, с. 36].