Якщо погодитися із дуже обґрунтованою концепцією Л.Є. Ільїчевої, членом Національної асоціації лобістів РФ, то наріжними каменями лобізму є такі категорії, як «ідея», «інтерес», «спонукання», «усвідомлення інтересу». Інші дослідники наголошують на одному з основних понять у гуманітарних науках – інтересі [3], [1]. Роль інтересів у політиці є настільки великою, що іноді політику характеризують як «діяльність суспільних класів, партій та інших класових організацій, суспільних угруповань, що визначається їхніми інтересами і цілями» [1, с. 449]. Інтереси не ідентичні потребам, бажанням чи прагненням людини. Це «близькі і разом з тим не тотожні фундаментальні поняття» [5, с. 3]. На відміну від потреби, інтерес спрямований не стільки на предмет задоволення, скільки на ті соціально-політичні інститути, позиції, установи, норми взаємин у суспільстві, від яких залежить розподіл предметів, цінностей, благ, що забезпечують потреби. Відносна незалежність інститутів розподілу змушує носіїв інтересів здійснювати цілеспрямовані дії.
У політичних і соціологічних науках розрізняють економічні і політичні інтереси. Хоча першопричиною багатьох дій є економічний інтерес, і домогтися його задоволення часто можна лише у пов’язуванні з політичним інтересом. Деякі вчені навіть розглядають політику як різновид економічної діяльності [16, с. 83–94]. За словами Л.Є. Ільїчевої «підсумком процесу політичного самоствердження є розвиток самого суб’єкта – носія політичного інтересу» [17, с. 18]. Багато чого при реалізації лобістських прагнень залежить від того, хто є носієм інтересів і якою є ступінь їхньої спільності. Із цього погляду інтереси поділяються на індивідуальні (особисті), носієм яких є індивід, окрема особистість; соціальні, носієм яких є будь-яка група чи спільність людей; суспільні, коли їх носієм є усі сили в суспільстві.
Індивідуальні інтереси рідко мають значення для політичної системи. Звичайно, окремі особи можуть спробувати самостійно відстоювати свої інтереси на політичному рівні, але шанс бути почутим з’явиться у них тільки в тому випадку, якщо вони матимуть певні ресурси, інформацію, спеціальні знання і пільги різного типу, що в одного індивіда достатньою мірою зустрічаються вкрай рідко. Можливість бути почутим помітно зростає, якщо люди об’єднуються в групи. На думку А.В. Шапошнікова, саме приватний інтерес як наслідок протиріччя є «вихідним пунктом утворення групи інтересів» [7, с. 52], тобто, говорячи словами А. Бентлі «сам інтерес тотожний поняттю групи» [18, с. 211] (Рис. 1.1). У свою чергу, суспільні інтереси в силу їхньої «розмитості» також нездатні активно представляти себе в державних інститутах. Існують різні погляди на співвідношення приватних і загальних інтересів. Відомий філософ М. Ільїн вважає, що існує ступінь узагальненості інтересів, і, строго говорячи, у природі відсутні чисто приватні чи чисто загальні інтереси. Якщо цю теорію застосувати до лобізму, то вийде ідеальна модель загального єднання й добробуту. Говорячи словами Д. Макарова, «якщо інтереси лобістів та інтереси суспільства збігаються достатньою мірою, то цілком може статися, що в результаті лобіювання суспільний добробут зросте» [21, с. 5].
Таким чином, головним джерелом лобіювання є інтереси груп. Групова природа інтересу – це сутнісна ознака лобізму.
Оскільки, інтереси існують протягом всієї історії людства, то «у тій чи іншій формі лобізм фактично існує у будь-якому розвинутому суспільстві» і є властивим будь-якій політичній системі [2, с. 54].
Будь-яке нормальне функціонування політичної системи припускає взаємодію різних компонентів, у тому числі, у яких аж ніяк не останню роль відіграють інтереси різних груп населення, способи їхнього відображення і представництва на найвищих рівнях, а також економічна, духовна, соціальна складові суспільства. У суспільстві взаємозалежно співіснують індивіди і групи індивідів, що володіють різними інтересами, поглядами й можливостями. Комерційні структури, органи місцевого самоврядування, одержувачі бюджетних коштів, промисловці й представники релігійних конфесій, військові структури й міжнародні організації – це лише невелика частина зацікавлених осіб, що жадають відстоювання, представництва своїх інтересів на найвищому законодавчому рівні.
Держава, беручи до уваги умови функціонування і життєдіяльності різних категорій суб’єктів, в особі компетентних органів приймає ті чи інші рішення. Політичні, владні рішення усіх влаштовують рідко. Іноді вони продумані, ефективні, лояльні, надають свободу діям. Іноді ж ці рішення ущемляють ті чи інші категорії громадян. У членів суспільства багато різнополярних плинів, інтересів, і, одержавши пріоритет в одному, вони втрачають в іншому. У цьому полягає об’єктивність законів громадського життя. Але будь-яка зацікавлена хоч у чомусь група осіб, хоче бути почутою і хоче, наскільки це можливо, сама визначити свою долю. Тому зазначені суб’єкти прагнуть у будь які можливі способи зробити все, щоб: 1) держава звернула на них увагу; 2) політичні структури рахувалися з їхніми інтересами; 3) інші групи з протилежними інтересами не знайшли підтримки з боку влади. Звідси й тиск, вплив на тих, хто має владу. Це і є те, що називається «лобізмом». Хоча можна сказати й по-іншому – це відстоювання різними соціальними групами своїх інтересів на політичному рівні, просування потрібних законопроектів і стимулювання тих, хто хоче допомогти у досягненні потрібних цілей. При цьому вибираються різні засоби, форми й методи, що в першу чергу залежать від характеру політичного режиму, структури політичної системи й інших особливостей конкретного суспільства.
Виходячи зі сказаного, необхідно зазначити:
1) лобізм виникає тоді, коли з’являється необхідність кореляції групових інтересів;
2) лобізм – специфічна система функціонального представництва групових інтересів в органах державної влади. Смисл такого визначення полягає в тому, що груповий інтерес – це та вихідна категорія, відштовхуючись від якої тільки й можна серйозно говорити про лобізм як про політико-правовий інститут, аналізувати проблеми, що породжують лобізм і ті, що породжуються ним або, так чи інакше, з ним пов’язані [2, с. 52];
3) основним способом просування ведучими групами своїх інтересів (соціальних, політичних, економічних, етнічних) традиційно був лобізм.
У тій чи іншій формі лобізм існував завжди, чи, принаймні, з тих пір, як з’явилися організоване суспільство, політика і держава. Однак як самостійне суспільно-політичне і політико-правове явище він формується тільки в ході радикальних трансформацій сучасних суспільств, в умовах становлення економічного і політичного ринків. Як зазначає О. Малько, «лобізм як повноцінний інститут з’являється тоді, коли вже існує дві необхідних умови:
1) велике різноманіття інтересів у суспільстві, що виникають внаслідок його соціальної диференціації, розшарування, «спеціалізації»;
2) розширення доступу до влади на основі політичного плюралізму, що є характерним, насамперед, для демократичних режимів» [3, с. 59].
Продовжуючи й узагальнюючи цю точку зору можна зазначити: по-перше, там, де виникають ринкові відносини, суспільство неминуче починає структуруватися у бік ускладнення, перетворюючи в міру дозрівання ринкових механізмів у розвинуту систему безлічі різноманітних, добре організованих економічних та інших групових інтересів, що перебувають у складних відносинах співробітництва і суперництва, конструктивної взаємодії і твердої конкуренції. У результаті цього постійно формуються ті чи інші групові домагання, спалахують міжгрупові протиріччя й конфлікти, задовольнити або розв’язати які багато в чому може тільки держава.
Природно, кожна група зацікавлена в тому, щоб рішення було на її користь, і якщо в неї є можливості, вона докладе зусиль, щоб належним чином вплинути на відповідні органи влади; по-друге, у тих же ринкових умовах держава об’єктивно стимулює розвиток у групових інтересів потребу бути представленими у «коридорах влади». Тут ця потреба росте прямо пропорційно регламентуючій діяльності держави. Чим активніше вона бере на себе регулювання соціально-економічними процесами, тим більше залежить від її рішень благополуччя різних верств, груп і організацій і, відповідно, тим більше їхнє прагнення впливати на цю діяльність на свою користь, тобто тим більше відчувають вони потребу в лобізмі. Іншими словами «постійне коригування діяльності органів влади відповідно до динаміки змін інтересів громадського суспільства забезпечує взаємопристосування і взаємодію влади й суспільства, що є основною задачею лобізму» [7, с. 211].
Таким чином, лобізм існує об’єктивно як інститут і як процес.
Беручи до уваги зазначену особливість лобізму, органам влади різних рівнів доцільно:
1. Виробити єдину, цілісну правову політику в зазначеній галузі для того, щоб, відображаючи і захищаючи різноманітні інтереси, не догоджати лише привілейованим верствам суспільства і не втілювати в життя позиції обраних;
2. Так використовувати і систематизувати весь наявний «арсенал» правових засобів, щоб на поверхню могли вийти позитивні, а не «тіньові» складові лобізму.
Для того, щоб комплексно вивчити це явище, необхідно продовжити аналіз понятійного поля досліджуваного явища і розібратися в розхожих уживаннях цього терміна, тому що термінологічні неточності, що зустрічаються, найчастіше позначають фактично різні явища.
Розбіжність у трактуваннях лобізму пояснюється тим, що науковий процес не стоїть на місці, і часто відбувається зміна змісту наукових категорій, а іноді й відмирання терміна, заміна його більш придатним, що відповідає реаліям життя.
Одне з найбільш удалих визначень у середині XX ст. зумів дати англійський політолог С.Е. Файнер, що позначив лобізм як «будь-яку діяльність організацій, що впливає на органи державної влади з метою сприяння власним інтересам, причому ці організації, на противагу партіям, не готові самі приймати безпосередню владу в країні» [17, с. 100]. Можна сперечатися про точність цього визначення, тому що, навряд чи лобізмом є «будь-яка» діяльність. Однак у цілому підхід С.Е. Файнера задав правильний напрямок у розумінні лобізму.