Американський політолог Э. Ледд виокремлює політичні компоненти й визначає цей феномен як організацію певних груп людей для артикуляції, агрегирування й реалізації своїх політичних інтересів [7, с. 48].
Французький соціолог Р.Ж. Шварценберг дає таке формулювання терміна: «Лобізм – це організації, створені для захисту інтересів і надання тиску на суспільні влади з метою домогтися від них прийняття таких рішень, що відповідають їх інтересам» [17, с. 100]. Поняття є схожими за змістом, різниця полягає лише в тому, на що робиться акцент («інтерес», чи «вплив»).
Зі сказаного випливає, що лобізм – це різні форми представництва у владних структурах інтересів різних соціальних і політичних груп, їх вплив на ухвалення рішення, що не припускає встановлення постійних і зобов’язуючих відносин.
Цим не вичерпується перелік термінів. Лобізм, на думку різних авторів, характеризується як:
– система і практика реалізації інтересів різних груп (союзів і об’єднань) громадян шляхом організованого впливу на законодавчу й адміністративну діяльність державних органів [4, с. 5];
– вплив на органи державної влади з метою прийняття чи зміни рішень в інтересах структури, що лобіює [5, с. 8];
– політичний тиск, що робиться на органи влади та їх керівників, з метою просування особливих інтересів різних економічних, соціальних, культурних, політичних та інших груп [6, с. 26];
– особливий автономний механізм тиску, націлений на ухвалення державного рішення і просто одну із форм тиску [17, с. 103];
– система реалізації інтересів різних груп і структур шляхом організованого легітимного чи нелегітимного впливу на органи, що приймають політико-владні рішення [7, с. 51];
– дії представників недержавних організацій у ході контактів із представниками державних органів та органів місцевого самоврядування з метою домогтися прийняття (чи неприйняття) органами влади рішень відповідно до інтересів соціальних груп, що виражаються зазначеними організаціями [2, с. 244].
Варто навести ще кілька авторитетних точок зору. Британський експерт К. Кумс пропонує два визначення. Перше: лобізм – це реалізація права кожного громадянина звертатися з клопотанням до свого уряду; друге: лобізм – це професійна діяльність співробітників, або спеціальних консультантів, найнятих компаніями, діловими й професійними асоціаціями, профспілками та іншими групами, для представлення інтересів цих організацій у процесі формування державної політики [2, с. 34]. Це, на нашу думку, дає найбільш ємне уявлення про існування двох підходів до визначення лобізму. Перший – розгляд лобізму в широкому значенні цього терміна, як особливого роду діяльності, головною складовою якого є тиск, вплив на владу в інтересах певної сили, або проведення владних рішень у її інтересах, другий – розгляд лобістської діяльності як роду професійної діяльності для визначеного кола осіб. Такий підхід, безумовно, є найбільш прийнятним і поширеним у політологічних дослідженнях.
Говорячи словами В.А. Лепьохіна (керівника робочої групи з розробки російського законопроекту «Про регулювання лобістської діяльності у федеральних органах державної влади»): «лобізм – не просто артикуляція (представлення) інтересів тих чи інших груп (соціальних, політичних, економічних) у структурах влади, а процес приведення формальної влади у відповідність до влади фактичної». Надаючи таке визначення, автор виходить з того, що лобістська діяльність дрібних, малозначущих чи маловпливових груп – це, «на жаль, периферія лобізму». Стрижнем лобізму, на його думку, є забезпечення прийняття рішень в інтересах ведучих «груп тиску» як структур реальної влади, що сформувалися на базі найбільших корпорацій і корпоративних об’єднань. Виходячи із цього, В.А. Лепьохін робить висновок, що найбільш могутні «групи тиску» – це і є влада, тому що ця фактична влада, не просто впливає, але й контролює фінанси, кадри, пресу, процес прийняття рішень тощо. А влада формальна лише представляє, озвучує і здійснює формальні акти обговорення, узгодження й візування вже прийнятих фактичною владою рішень і забезпечує їхнє юридичне закріплення [3, с. 14].
Кожен із авторів у залежності від мети дослідження акцентує увагу на тих чи інших складових феномена, але ніхто із перерахованих авторів не ставить акцент на правовому змісті лобістської діяльності, що є найбільш актуальним для правової політики і правового життя суспільства.
У правовому ракурсі цю тему у своїх роботах розглядає тільки О.П. Любимов [1], [3], [3, с. 72–78]. Він зазначає: «незважаючи на те, що лобізм має у багатьох випадках політичний, економічний і управлінський характер, ця проблема у першу чергу є правовою» [4, с. 63], [5, с. 77]. Лобізм у широкому розумінні, на думку О.П. Любимова – це діяльність громадян, організацій, підприємств та інших суб’єктів правовідносин по відстоюванню своїх активних інтересів. Лобізм же у правовому розумінні – це сукупність норм, що регулюють вплив (участь) громадян, суспільних об’єднань, організацій, підприємств, що спеціалізуються на лобістській діяльності, інших суб’єктів правовідносин з органами державної влади для надання та прийняття необхідних лобістам рішень і для активного відстоювання своїх інтересів [6, с. 11].
Цілком погоджуючись з позицією О.П. Любимова, все ж таки необхідно сказати таке. Лобізм як явище має і «світовий», і «тіньовий смисл», що асоціюється з блатом, протекціонізмом, підкупом та іншими негативними явищами. Але саме державне регулювання лобістської діяльності покликане сприяти тому, щоб лобізм був невід’ємною рисою правової держави, і будучи конституційно-правовим інститутом, сприяв вираженню інтересів різних суб'єктів правовідносин. Іншими словами, лобізм і є, по суті, законним впливом, тиском у рамках дозволеного, інакше це буде, не політико-правове, а політико-антиправове явище.
Аналізуючи це явище і намагаючись дати йому ємне визначення, слід звернути увагу на таке. Лобізм – є багато в чому правовим явищем, воно торкається і правової політики, і правового життя будь-якої демократичної держави. Тому на правовий характер лобізму при аналізі цього поняття варто зробити акцент.
При розгляді лобізму як політико-правового явища, так чи інакше, виникає необхідність звернутися до права, як до найбільш загальної категорії. Як стверджував М.К. Ренненкампф: «право – це конкретні юридичні норми, право є тільки там, де існує закон, встановлений суспільством. Особа є основою права, яке існує для неї та при її посередництві, ніяк не порушуючи свободи особи, але встановлюючи для неї норми, порядок у правовідносинах» [7, с. 29]. Спираючись на сказане можна визначити таке: право являє собою сукупність свобод індивідуумів, що втілена в нормативно-правових актах й охоронювана державою. Іншими словами, кожен зацікавлений у чому-небудь суб’єкт має право на відстоювання своїх законних інтересів усіма прямо не забороненими способами.
До того ж, щоб висвітлити правову сутність лобізму, необхідно звернути увагу на те, що лобізм має стійкі взаємообумовлені зв’язки з правовою політикою. За словами Н.В. Ісакова, «від того, наскільки глибоко політика проникає у право і робить його політичним, а право, у свою чергу, опановує політику і робить її правовою, настільки розумно дотримується міра подібного взаємопроникнення, багато в чому залежить ефективність проведення правової політики держави» [8, с. 24].
Потрібно виходити з того, що правова політика – «це науково обґрунтована, послідовна і системна діяльність державних органів по створенню ефективного механізму правового регулювання, по цивілізованому використанню юридичних засобів досягнення таких цілей, як найбільш повне забезпечення прав і свобод людини і громадянина, зміцнення дисципліни, законності, правопорядку, формування правової державності і високого рівня правової культури в житті суспільства й особистості» [9, с. 15].
Тому, як уявляється, неможливо досягти ефективного правового регулювання й використання юридичних засобів без врахування інтересів різних зацікавлених груп, без аналізу розумних і доцільних положень, що направляють в органи влади суб’єкти правовідносин і без готовності конструктивно співробітничати з тими, хто пропонує цивілізовані форми взаємодії.
У силу того, що правова політика являє собою систему пріоритетів у юридичній дійсності, лобізм, лобістська діяльність, будучи втіленням інтересів, мотивацій найрізноманітніших шарів суспільства, представників політичних, фінансових кіл, окремих громадян, іноді й самих державних структур і відомств, поза всяких сумнівів, допомагає не тільки правильно розставити зазначені пріоритети, але й при відповідному державному підході до груп тиску включати до сфери правового регулювання ті суспільні процеси, що за всіх інших умов так і залишилися би без уваги органів державної влади. У цьому укладається ще одне обґрунтування того, що лобізм, незважаючи на свою близькість до політичних процесів, до структур, що приймають владні рішення (найчастіше втілених у нормативно-правових актах), споконвічно має правову основу. Це також очевидно й тому, що правове життя – «…у все проникаюче явище» [4, с. 13].
Іншими словами, правове життя суспільства – це сукупність усіх форм буття, а, отже, містить у собі лобізм як єдине ціле.
Таким чином, можна справедливо стверджувати, що лобізм – правове явище, інститут динамічного розвитку й удосконалювання правового життя суспільства. Оскільки в контексті цього дослідницького підходу враховується, що лобізм є політико-правовий інститут, перед тим як надати визначення лобізму, необхідно взяти до уваги, що тільки «сукупність правових норм, зведених у визначене системне ціле, утворює правовий інститут» [1, с. 19].
Отже, як уявляється правильним, лобізм у правовому розумінні – це: 1) сукупність норм, що регулюють процес впливу суб’єктів лобістських правовідносин на органи державної влади з метою задоволення своїх інтересів; 2) невід’ємний інститут сучасного правового життя держави, що припускає активну діяльність різних суб’єктів правовідносин щодо відстоювання своїх інтересів на різних рівнях влади з використанням не заборонених законом форм і методів [2, с. 337].
Література
1. Аравина Т.И., Кузнецов Ю.Ю. Лоббизм: национальные образцы и степень социальной приемлемости // Социс. – 2000. – №9. – С. 59–63.
2. Политология: Энциклопедический словарь / Общ. редакция Ю.И. Аверьянов. – М.: Изд-во Моск. коммерч. ун-та. – 1993. – 431 с.
3. Автономов А.С. Азбука лоббирования. – М.: Права человека, 2004. – 112 с.
4. Зяблюк Н.Г. США: лоббизм и политика. – М.: изд. «Мысль», 1976. – 207 с.
5. Богдановская И.Ю. Правовое регулирование лоббизма в США // Право и политика. – 2002. – №3. – С. 44–49.
6. Королько В.Г. Основы паблик рилейшнз – К.: Ваклер, 2000. – 528 с.