Так, О. Кузьменко, узагальнюючи існуючі точки зору, зазначає, що панує два підходи до визначення:
а) це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність державних органів, спрямована на розгляд справ про адміністративні правопорушення та застосування в необхідних випадках адміністративних стягнень [14, С. 280];
б) це сукупність здійснюваних компетентними суб’єктами на основі процесуальних норм дій щодо вирішення справ про адміністративні правопорушення [4, С. 280].
Розбіжності є, однак визнати їх істотними, навряд чи доцільно. Враховуючи вищезазначені доктринальні положення щодо визначення провадження у справах про адміністративні правопорушення, а також специфічні ознаки виправних робіт як виду адміністративного стягнення, провадження у справах про адміністративні правопорушення, за вчинення яких передбачається застосування виправних робіт, можна визначити як регламентовану адміністративно-процесуальними нормами низку послідовних дій уповноважених державних органів (посадових осіб), спрямовану на виявлення адміністративних правопорушень, оформлення матеріалів про них, розгляд і вирішення справ, в тому числі і про застосування виправних робіт, перегляд постанов по справах внаслідок оскарження або опротестування, а також їх виконання (автори підручника за загальною редакцією Ю. Битяка пропонують дещо спростити другу частину визначення за рахунок використання узагальнюючого формулювання, а саме: “...спрямовані на притягнення правопорушників до відповідальності й забезпечення виконання винесеної постанови) [4, С. 220]. Однак уявляється, що більш детальне визначення дає найповніше уявлення про відповідне провадження, саме тому і варто зупинитися на його використанні. Оплатне вилучення та конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, розглядаються в юридичній літературі в якості майнових адміністративних стягнень [4].
Провадження у справах про адміністративні правопорушення, за вчинення яких передбачається застосування конфіскації та оплатного вилучення, як і будь-який інший різновид провадження щодо застосування адміністративного стягнення включає декілька стадій (О. Кузьменко додатково вживає термін “фаз”) [14, С. 280], які змінюють одна одну. Слід зазначити, що в адміністративно-правовій науці панує єдність думок науковців стосовно стадійності провадження взагалі про адміністративні правопорушення, однак одночасно і розмаїття підходів до визначення їх кількості та назв. Так, наприклад, О. Бандурка, М. Тищенко виділяють чотири стадії – порушення справи про адміністративне правопорушення, розгляд справи і винесення по ній постанови, оскарження та опротестування постанови по справі, виконання постанови [5, С. 166], їх підтримує Ю. Битяк [4, С. 223-224]. Н. Данількевич також виділяє чотири стадії, однак пропонує їх наступним чином називати: адміністративне розслідування, розгляд справи, перегляд постанови, виконання постанови [9, С. 129].
І. Голосніченко, М. Стахурський пропонують виділяти п’ять стадій: порушення справи про адміністративне правопорушення, попереднє адміністративне розслідування, розгляд справи і винесення постанови, оскарження і опротестування постанови, виконання постанови [8, С. 155]. С. Золотопуп також виділяє аналогічні п’ять стадій, однак міняє місцями перші дві [10, С. 7]. С. Стеценко нараховує п’ять стадій: порушення справи про адміністративне правопорушення, розгляд справи, прийняття рішення у справі, оскарження та опротестування постанови, виконання постанови [12, С. 273-277]. Не зовсім зрозумілим виглядає виділення саме в якості окремих стадій розгляду і прийняття рішення у справі. В. Юсупов збільшує кількість стадій до семи: порушення справи, збір і вивчення потрібної інформації, попереднє вивчення матерів справи, вибір норми права, що підлягає застосуванню, розгляд справи і прийняття кінцевого рішення, виконання рішення у справі [11, С. 281].
О. Кузьменко, детально проаналізувавши дослідження питання стадій провадження в адміністративно-правовій літературі, пропонує виділяти чотири стадії:
1) адміністративне розслідування;
2) розгляд справи;
3) перегляд постанови;
4) виконання постанови [1, С. 281].
Задля забезпечення відповідності назви стадії та її змісту, охоплення всього провадження логічним вбачається, на підставі врахування варіантів, запропонованих вченими-адміністративістами у різні періоди, виділяти наступні стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення, за вчинення яких передбачається застосування конфіскації та оплатного вилучення, а саме:
а) порушення провадження та адміністративне розслідування;
б) розгляд справи та прийняття постанови;
в) оскарження або опротестування постанови (факультативна стадія);
г) виконання постанови.
При цьому кожна стадія включає певні етапи, а також процесуальні дії, які виступають “первинними складовими адміністративного провадження” [4,С. 489].
Фундаментальною основою провадження у справах про адміністративні правопорушення, за вчинення яких передбачається застосування конфіскації та оплатного вилучення, є принципи. А. Комзюк цілком слушно зазначає, що принципам відповідного провадження, як і провадження у справах про адміністративні правопорушення взагалі, в чинному КпАП України – основному кодифікованому адміністративно-деліктному акті, увага приділена недостатня [8, С. 617]. На його думку, і його варто підтримати, основу провадження повинні насамперед становити такі вихідні положення й організаційно-правові засади, які базуються на нормах Конституції і закріплені безпосередньо в законодавстві про адміністративні проступки у вигляді норм права, що визначають зміст і форму всього провадження, захищаючи при цьому права і свободи громадян, інтереси держави [1, С. 6]. Повинен бути принципово новий підхід до визначення системи принципів відповідного провадження, при цьому всі принципи повинні бути “робочими, тобто такими, порушення яких тягне незаконність постанови з усіма її наслідками” [1, С. 8]. У чинному законодавстві знайшли своє закріплення принцип розгляду справ на засадах рівності перед законом і органом (посадовою особою), який розглядає справу, всіх громадян незалежно від положення, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин (ст. 248 КпАП України), відкритості розгляду справи (звужений розгляд принципу гласності) (ст. 249 КпАП України), всебічності, повноти і об’єктивності розгляду (ст. 252 КпАП України). Хоча останній принцип визначено щодо оцінки доказів, однак вона є складовою провадження, отже цілком можна розглядати його і як принцип всього провадження.
В адміністративно-правовій науковій літературі виділяється певна низка принципів провадження у справах про адміністративні правопорушення. Так, наприклад, Т. Коломоєць та Г. Гулєвська виділяють серед них: законність, публічність, гласність, об’єктивність, здійснення провадження національною мовою, безпосередність, дотримання змагальності сторін, простота та швидкість (оперативність), дотримання права на захист законних інтересів громадян, рівність осіб, які беруть участь у провадженні [4, С. 99]. Аналогічної позиції дотримується І. Беленчук [9, С. 86]. С. Стеценко розмежовує загальні принципи (законність, об’єктивність, гласність, рівність, державної мови та забезпечення користування рідною мовою) і спеціальні принципи (оперативність, економічність, наявність системи контролю, дотримання правових презумпцій) [2, С. 260-264].
І. Бородін вважає, що принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення повно відображають принципи адміністративної юрисдикції в цілому і наводить їх перелік: законність, об’єктивної (матеріальної) істини, всебічність безпосередність, національної мови, забезпечення права на захист, участі громадян, оперативність та економічність, персональна відповідальність за прийняття рішення [8, С. 20-23].
А. Комзюк виокремлює законність, розгляд справ на засадах рівності громадян, презумпцію невинуватості, забезпечення права на захист, встановлення об’єктивної (матеріальної) істини, публічність (офіційність), гласність (відкритість) розгляду справи, безпосередність, самостійність і незалежність суб’єктів адміністративної юрисдикції в прийнятті рішень і підкорення їх тільки закону, національна мова провадження, відповідальність державних органів і посадових осіб за належне виконання процесуальних дій [1, С. 6]. Окрім того в адміністративно-правовій літературі приділяється, особливо останнім часом, увага висвітленню принципів адміністративного процесу в цілому, які певним чином екстраполюються на всі його складові, в тому числі юрисдикційну частину та на відповідні провадження. О.Кузьменко зосереджує свою увагу на двох групах принципів (щодо третьої є певні сумніви стосовно їх відносності до провадження у справах про адміністративні правопорушення, в тому числі за вчинення яких передбачається застосування конфіскації та оплатного вилучення):
1) загальні (верховенство права, законність, охорона інтересів держави і особи, об’єктивної (матеріальної) істини, справедливість, гуманізм),
2) міжгалузеві (публічність або офіційність, гласність, проведення процесу національною мовою, відповідальність посадових осіб, самостійність і незалежність у прийнятті рішень, оперативність, право на захисника і правову допомогу, змагальність) [11, С. 147-152].
Майже аналогічними є твердження О. Бандурки та М. Тищенка, щоправда, вони додатково виділяють принцип невідворотності реалізації правової презумпції невинності та правомірності дій громадян [5, С. 33-38]. Їх підтримують І. Голосніченко та М. Стахурський [8, С. 36-61], щоправда, розглядаючи весь спектр принципів всього адміністративного процесу.
Ю. Битяк пропонує виділяти принципи, притаманні всьому адміністративному процесу (законність, об’єктивна істина, рівність громадян перед законом, оперативність, презумпція невинуватості), а також специфічні принципи саме провадження у справах про адміністративні правопорушення, серед яких особливий акцент зроблено на принцип економічності, що, однак, не означає, що справи повинні розглядатися поверхово [5, С. 220]. Т. Коломоєць виділяє принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення, за вчинення яких передбачається застосування штрафу, серед яких: законність, презумпція невинності, об’єктивної істини, рівності перед законом, економічність, безперервність, стислість, оперативність [4, С. 132-133].