На нашу думку, дослідження суб’єктів державного управління у правоохоронній сфері має використовувати системний підхід. Відомо [9, с. 19], що системний підхід орієнтує, перш за все, на розкриття цілісності цього об’єкта дослідження та механізмів, які її забезпечують, виявлення його внутрішніх та зовнішніх зв’язків, динаміки функціонування. Застосування системного підходу при аналізі суб’єктів державного управління у правоохоронній сфері дозволяє підвищити об’єктивність наукового знання і, таким чином, визначити найбільш ефективні шляхи управлінської діяльності, уникнути можливих помилок при відпрацюванні управлінських рішень, спрямованих на удосконалення правоохоронної сфери. Суть системного підходу в дослідженні суб’єктів державного управління у правоохоронній сфері полягає в тому, що діяльність Президента України, Ради національної безпеки і оборони України та Кабінету Міністрів України щодо управління у правоохоронній сфері розглядається як відкрита динамічна система в сукупності її найважливіших внутрішніх та зовнішніх взаємозв’язків. Зазначені суб’єкти державного управління, об’єднуючись у процесі вирішення завдань управління у правоохоронній сфері, втілюють у життя модель стратегічної та тактичної взаємодії та спрямовують свої зусилля на отримання бажаного результату – ефективної дії та взаємодії відповідних органів державної влади, що здійснюють правотворчу та правоохоронну діяльність задля підтримання правопорядку в Україні (об’єкт управління), при реалізації узгоджених публічних інтересів та власних адміністративно-правових компетенцій.
Зважаючи на те, що система суб’єктів державного управління у правоохоронній сфері постає соціальною системою, що саморозвивається, у роботі пропонується розгляд та аналіз такої системи здійснювати за допомогою термінів такої науки, як синергетика, основною якісною категорією якої є поняття самоорганізації [121]. Остання є характерною для всіх процесів розвитку. Слід зазначити, що основний акцент у синергетиці переноситься із взаємодії підсистем (елементів) складної підсистеми на зовнішні ефекти, які породжуються структурними змінами. Зазначені ефекти прийнято називати кооперативними або синергетичними. Основна особливість кооперативних ефектів – упорядкування, цілеспрямованість поведінки складної системи при відносній хаотичності поведінки її окремих елементів. Варто зауважити, що на сьогодні в Україні мають місце ознаки хаотичності у діяльності зазначених вище суб’єктів державного управління. Отже, сучасне уявлення про взаємодію (що надано у підрозділі 1.2) та організаційно-правові механізми її забезпечення (підрозділ 2.1) необхідно використовувати для формування належного управлінського впливу на правоохоронну сферу, існування якої зумовлено правотворчою та правоохоронною діяльністю відповідних органів державної влади. Що стосується правоохоронної діяльності, то йдеться про ті органи, для яких реалізація охоронної функції є основним видом діяльності.
Виходячи із того, що зазначені вище суб’єкти державного управління у правоохоронній сфері постають органами одного організаційно-правового рівня, основу відносин між ними має становити переважно принцип координації [1, с. 205]. Координація виявляється в узгодженні дій і рішень, взаємних консультаціях, обговореннях, проведенні спільних заходів і виданні спільних актів, укладанні адміністративних договорів (угод) між зазначеними органами. З огляду на важливість такої самостійної правової форми державного управління, як адміністративні договори, цьому питанню буде присвячений окремий підрозділ дисертації.
Вважаємо, що дослідження складових системи суб’єктів державного управління у правоохоронній сфері має базуватися на принципах визначення і розподілу компетенції окремих органів (функціональний, галузевий, програмно-цільовий принципи) [1, с. 208]. Визнаючи необхідність дослідження в цілому системи суб’єктів державного управління у правоохоронній сфері, водночас вважаємо, що вельми важливо проаналізувати компетенцію кожного суб’єкта державного управління, їх форми та методи управлінської діяльності. Такий підхід зумовлений тим, що кожен суб’єкт державного управління «займає» своє місце у системі суб’єктів державного управління, що позначається і на специфічному управлінському впливі кожного суб’єкта на об’єкт управління.
Крім того, слід додати, що функціональна характеристика державної влади дозволяє встановити, якою мірою функції влади юридично оформлені та «закріплені» за конкретними державними структурами, тобто організаційно забезпечені, оскільки з точки зору державного управління вони повинні «відтворюватися» з різним ступенем деталізації та конкретизації у функціях відповідних державних структур, що створюють державний апарат [1, с. 47]. Таким чином, можна зробити висновок, що управлінська функція держави дійсно юридично закріплена за зазначеними нами суб’єктами державного управління у правоохоронній сфері. Вочевидь і актуальність такої проблеми, як чітке юридичне закріплення предметів ведення зазначених структур та забезпечення взаємодії між ними у процесі державного управління у правоохоронній сфері. Вважаємо за необхідне детальніше зупинитися на характеристиці адміністративно-правового статусу Президента України, Ради національної безпеки і оборони України та Кабінету Міністрів України у правоохоронній сфері, на методах і формах їх управлінської діяльності, а також на механізмах забезпечення їх стратегічної та тактичної взаємодії. Водночас визначимо проблемні питання, що стоять на цьому шляху та окреслимо можливі шляхи їх вирішення й виведення взаємодії суб’єктів управління у правоохоронній сфері України на якісно новий рівень, який би відповідав загальновизнаним європейським стандартам.
Отже, перший суб’єкт управління у правоохоронній сфері України, на компетенції якого хотілося б зосередити увагу у межах даного підрозділу, є Президент України. З огляду на тематичну спрямованість дослідження, особливу увагу хотілося б приділити аналізу адміністративно-правових повноважень Президента України щодо координації та налагодження конструктивної взаємодії (стратегічної та тактичної) усіх органів державної влади, що функціонують у цій сфері, та вивченню найбільш вагомих кроків у цьому напрямку.
Президент України є главою Української держави і виступає від її імені. Глава держави – це посадова особа, що займає формально найвище місце у структурі державних органів та здійснює представницьку функцію, тобто представляє державу в цілому у внутрішніх і зовнішніх відносинах. Як глава держави, Президент України здійснює нормотворчу, представницьку, координаційну, контролюючу, установчу, охоронну, міжнародну та деякі інші функції. Усі ці функції Президент України як суб’єкт управління здійснює відносно усіх сфер управління, також і відносно управління у правоохоронній сфері.
У плані розгляду ролі Президента України у забезпеченні належного функціонування правоохоронної сфери та узгодженої діяльності відповідних суб’єктів управління, зокрема щодо налагодження конструктивної взаємодії у правоохоронній сфері України, найбільший інтерес для нас мають такі функції Президента як нормотворча, координаційна, контролююча, установча та охоронна, тобто майже усі функції, що, у свою чергу, підкреслює надзвичайну важливість зазначеної діяльності глави держави.
Так, під час реалізації нормотворчої функції у напрямку налагодження конструктивної взаємодії у правоохоронній сфері Президент України, як один із провідних суб’єктів управління у сфері, що аналізується, уповноважений приймати відповідні нормативно-правові акти [122-135]. В результаті проведеного аналізу зазначених нормативно-правових актів, хотілося б акцентувати увагу, що за допомогою норм цих актів (в результаті належної їх реалізації усіма суб’єктами управління у правоохоронній сфері та державними інституціями об’єкта управління – підсистеми правоохоронної сфери) можливе вдосконалення координації правових, організаційних, оперативно-розшукових та інформаційних заходів усіх органів державної влади України, що функціонують у правоохоронній сфері. Ретельний аналіз усіх актів Президента України, що були прийняті з метою забезпечення ефективного функціонування правоохоронної сфери, не є головною метою нашого дослідження, їх перелік та розгляд було здійснено з метою отримання більш повного уявлення про діяльність Президента України, його роль у правоохоронній сфері. Можна зробити висновок про велику кількість актів голови держави, що стосуються даного питання. Це свідчить про активну позицію Президента у протидії порушенням правопорядку, прав та свобод громадян, що підтверджується також конкретними кроками глави держави в напрямку ініціювання взаємодії з органами усіх гілок державної влади у сфері, що аналізується.
Зміст координаційної та контролюючої функцій Президента України, як суб’єкта управління у правоохоронній сфері, у процесі налагодження конструктивної міжінституційної взаємодії у правоохоронній сфері на сьогоднішньому етапі розвитку України переважним чином передбачає застосування різноманітних політичних механізмів та консенсусів для досягнення можливості злагодженої колективної діяльності усіх уповноважених органів державної влади (суб’єктів та об’єктів управління) у правоохоронній сфері. Але, тут цілком закономірним постає наступне питання: як має бути належним чином побудована взаємодія Президента України у правоохоронній сфері з тими органами та посадовими особами, що не знаходяться безпосередньо під його впливом, тобто яким чином мають функціонувати, розвиватися та ефективно співпрацювати Президент України, ті органи, що створені з метою сприяння здійсненню його повноважень, й усі інші органи державної влади. Тобто, яким чином має бути побудований конструктивний діалог щодо налагодження ефективної взаємодії не лише між Президентом України та об’єктами управління (мова про які піде у наступному підрозділі), а й між Президентом України та іншими суб’єктами управління у правоохоронній сфері.