Вважаємо, що вирішення проблеми якісної співпраці усіх суб’єктів управління у правоохоронній сфері України та відповідно і об’єкта управління має відбуватися виключно на основі встановлених юридичних норм, а не політичних механізмів (що відбувається сьогодні, коли політичні домовленості мають вищу силу, ніж юридичні норми). На нашу думку, необхідно виробити та втілити у життя такі механізми взаємодії усіх органів державної влади у правоохоронній сфері та чітко на законодавчому рівні визначити координуючу роль Президента України у цьому визначальному процесі, завдяки яким було б унеможливлене будь-яке зазіхання на встановлений порядок взаємодії та координації. З цією метою, можливо, необхідно прийняти відповідний нормативно-правовий акт, в якому було б чітко визначено перелік повноважень та відповідальностей Президента України, органів, що були створені з метою сприяння його діяльності, зокрема у правоохоронній сфері, органів виконавчої влади та інших органів державної влади. Погоджуємося з точкою зору В.В. Андрусіва [136], який зазначає, що зазначений документ має поставати, з одного боку, картою повноважень сторін, а з іншого – переліком кроків у разі порушення сфер впливу; тобто зазначений документ сприятиме визначенню винуватця у разі ускладнення належного функціонування правоохоронної сфери.
Вважаємо за доцільне звернути увагу на той факт, що відповідно до національного законодавства [2] Президент України, з метою виконання покладених на нього повноважень щодо реалізації конструктивної внутрішньої політики (одним із стратегічних пріоритетів якої залишається ефективна охорона прав і свобод громадян, забезпечення належного функціонування правоохоронної сфери, налагодження взаємодії між відповідними органами державної влади України та виведення їх діяльності на якісно новий рівень співробітництва), уповноважений здійснювати певні інституційні заходи, зокрема утворювати відповідні структури (консультаційні, дорадчі та інші допоміжні органи), що сприятимуть як його адміністративно-правовій та організаційній діяльності у правоохоронній сфері, так і налагодженню якісно нового рівня взаємодії усіх уповноважених органів державної влади України.
Так, наприклад, виходячи із цього повноваження, Президент України своїм Указом від 3 грудня 2003 року № 1396 [137] з метою підвищення наукової обґрунтованості та ефективності державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз у всіх сферах життєдіяльності (у тому числі у правоохоронній), а також з метою консультативно-дорадчого забезпечення діяльності Президента України із зазначених питань, створив Інститут проблем національної безпеки.
Наступний консультативно-дорадчий орган, який було створено Президентом України з метою сприяння його діяльності (як суб’єкта управління у правоохоронній сфері) стосовно досягнення Україною відповідності Копенгагенським критеріям щодо набуття членства в Європейському Союзі в частині забезпечення стабільності та ефективності функціонування відповідних інститутів, які гарантують демократію, верховенство права, додержання прав людини і захист меншин (тобто інститутів, що функціонують у правоохоронній сфері), – Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права [73]. Слід підкреслити, що ефективне функціонування зазначеної Комісії сприятиме, у першу чергу, зміцненню інститутів демократії, посиленню діяльності інститутів громадянського суспільства, налагодженню конструктивного діалогу між органами державної влади України та інститутами громадянського суспільства з найбільш значущих для усієї держави питань, зокрема у правоохоронній сфері, реформуванню та вдосконаленню діяльності усієї судової системи, наближенню правових засад правоохоронних органів до європейських стандартів, посиленню демократичного контролю у цій сфері, формуванню системи безоплатної правової допомоги в Україні тощо. На нашу думку, саме створення та функціонування Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права сприятиме ініціації проведення різноманітних публічних заходів (громадських обговорень, «круглих столів»), присвячених обговоренню проблемних питань, що існують у правоохоронній сфері, визначенню шляхів їх усунення та розробці заходів з вдосконалення функціонування усієї правоохоронної сфери, зокрема щодо налагодження взаємодії у сфері, що аналізується, не лише між органами державної влади (суб’єктами управління у правоохоронній сфері та об’єктом управління), а й між органами державної влади та представниками громадськості.
Наступний суб’єкт управління у правоохоронній сфері України, компетенцію якого вважалося за необхідне проаналізувати у роботі, – Рада національної безпеки і оборони України. Перш ніж перейти безпосередньо до аналізу адміністративно-правових повноважень зазначеного суб’єкта у правоохоронній сфері, хотілося нагадати причини включення цього органу державної влади України до системи суб’єктів управління. Виходячи із теоретико-методологічних засад взаємодії органів державної влади України у правоохоронній сфері, що були визначені та досліджені у першому розділі дисертації, вважаємо за необхідне ще раз звернути увагу на важливості врахування національних цінностей і інтересів під час формування адміністративно-правового та організаційного забезпечення взаємодії (стратегічної та тактичної) органів державної влади України у правоохоронній сфері.
У роботі вважалося за необхідне визначитися із категоріальним апаратом забезпечення національної безпеки на базі існуючих наукових напрацювань та положень чинного законодавства України [138-158]. Аналіз різноманітних точок зору дозволив дійти наступного висновку. У роботі розділяється позиція, викладена в роботі [80, с. 8], що при дослідженні проблем національної безпеки найбільшого поширення і схвалення отримує методологічний підхід, згідно з яким її першооснову складають інтереси окремих людей, з яких витікають інтереси суспільства та держави в цілому. Використовуючи цей підхід, а також зважаючи на те, що до основних (базових) життєво необхідних національних інтересів віднесені: територіальна цілісність, державний суверенітет, намагання посісти гідне місце у світовому співтоваристві, добробут громадян на основі забезпечення прав і свобод особи, а також усіх соціальних груп [80, с. 9], у роботі акцентується увага на наступному. Належне функціонування правоохоронної сфери зумовлює захищеність національних інтересів як всередині країни, так і поза її межами, а конструктивним чином налагоджена національна безпека постає необхідною умовою існування стабільної та ефективної правоохоронної сфери, в рамках якої обов’язково має бути встановлена злагоджена взаємодія усіх уповноважених суб’єктів.
У роботі вважається, що потрібно визначитися з органами державної влади на який було б покладено обов’язок ініціації та налагодження такої взаємодії, розробки та впровадження її ефективного організаційно-правового механізму. На нашу думку, таким органом може поставати Рада національної безпеки і оборони України (оскільки до її складу входять представники різних гілок державної влади, які мають конструктивно співпрацювати і задля нормального функціонування правоохоронної сфери).
Вперше Раду національної безпеки і оборони України (далі – РНБО) було створено відповідним Указом Президента України [158] у 1996 році замість Ради оборони України та Ради національної безпеки України, які працювали у період з 1991 року по 1996 рік. А остаточне завершення формування законодавчої бази з питань діяльності РНБО відбулося з прийняттям 5 березня 1998 року відповідного Закону [159]. Так, відповідно до ст. 107 Конституції України [2] та національного законодавства [159], РНБО є постійно діючим координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України, на який покладено обов’язок з координації діяльності та контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Зважаючи на безпосередній зв'язок забезпечення національної безпеки та належного функціонування правоохоронної сфери, який вже було окреслено у роботі, можна зробити висновок, що на РНБО, серед іншого, покладено обов’язок з координації діяльності та контролю за діяльністю органів виконавчої влади у правоохоронній сфері (суб’єктів та об’єкта управління) й налагодження конструктивного діалогу між зазначеними органами. Головою РНБО є Президент України, який власне і формує персональний склад цього координаційного органу. Виключення складають високопосадовці, що входять до складу РНБО за посадою, а саме: Прем’єр-міністр України, Голова Верховної Ради України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України [2; 159]. Таким чином, слід акцентувати увагу, що до складу РНБО входять представники різних гілок державної влади України (суб’єктів та об’єкта управління), які власне і повинні активно співпрацювати задля нормального функціонування правоохоронної сфери.Вважаємо за необхідне зазначити, що Рада національної безпеки і оборони України не належить до виконавчої гілки влади. Водночас цей органи постає специфічним державним органом, який тією чи іншою мірою здійснює права й обов’язки у сфері адміністративно-правового регулювання не лише через свій апарат, а й безпосередньо, тобто як власне орган. Як підкреслює В.Б. Авер’янов, це викликано такими його рисами: