Слід сказати, що державна цінова політика в Україні ґрунтується в основному на застарілій законодавчій та нормативно-правовій базі, а відтоді чекати від неї якихось прогресивних підходів було б наївно. Наприклад, базовий Закон України "Про ціни і ціноутворення" було прийнято ще 3 грудня 1990 р. І хоча він діє із змінами і доповненнями, в цілому відображає концепції та базові підходи майже двадцятирічної давності. Ось чому виникають численні проблеми з ціноутворенням у будівництві, житлово-комунальній сфері, інших галузях економіки. Міністерством економіки України розроблено відповідний законопроект, однак чи стане він законом і коли саме - наразі невідомо.
Відповідно до ст.8 Закону "Про ціни і ціноутворення" державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення державних фіксованих цін (тарифів); та граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін. Перелік засобів державного регулювання цін не є вичерпним і доповнюється іншими законодавчими актами. Наприклад, відповідно до ст. 191 Господарського кодексу України з’явився такий механізм регулювання цін як обов’язкове декларування зміни цін. Причому на відміну від раніше діючого порядку регулювання цін, цей спосіб розповсюджується не тільки на підприємства-монополісти, а й на інших суб’єктів підприємницької діяльності. Можливо, декларування зміни ціни знайде своє використання і у фармацевтичній галузі.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 р. № 1548 (з наступними змінами і доповненнями) визначено повноваження органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів). Відповідно до п.12 Додатку до вказаної постанови Рада міністрів АРК, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації наділені правом регулювати ціни на лікарські засоби і вироби медичного призначення шляхом встановлення граничного рівня торговельної надбавки до оптової ціни виробника (митної вартості) з урахуванням знижок. При цьому на лікарські засоби, зазначені у Переліку вітчизняних та імпортних лікарських засобів і виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню, що реалізуються населенню через аптечну мережу, - на рівні не вище ніж 35 відсотків оптової ціни виробника (митної вартості), а на ті, що придбаваються державними та комунальними закладами охорони здоров’я за бюджетні кошти, - на рівні не вище ніж 10 відсотків оптової ціни виробника (митної вартості) з урахуванням знижок. Дане нормативне положення сформульоване його розробниками настільки невдало, що породило (і продовжує породжувати) практичні проблеми, "тираж" яких не піддається обмеженню.
Наказом Міністерства охорони здоров’я та Міністерства економіки України від 1 серпня 1997 р. № 265/101 (зареєстровано у Мін’юсті України 09 жовтня 1997 р. за № 466/2270) було затверджено Перелік вітчизняних та імпортних лікарських засобів і виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню. Згодом Наказом Міністерства охорони здоров’я та Міністерства економіки від 3 грудня 2001 р. № 480 / 294 (зареєстровано у Мін’юсті України 17 грудня 2001 р. за № 1045/6236) було затверджено новий, значно більший Перелік вітчизняних та імпортних лікарських засобів і виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню. Причини, за якими ті чи інші лікарські засоби віднесені до Переліку наразі невідомі. Існує також Національний перелік основних (життєво необхідних) лікарських засобів і виробів медичного призначення, який затверджено Постановою Кабінету Міністрів від 29 березня 2006 р. № 400 "Про затвердження Національного переліку основних лікарських засобів і виробів медичного призначення", із змінами і доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 30 травня 2007 р. № 789. Причому Переліки за своїм змістом відрізняються.
Тобто існують випадки, коли ціни на життєво необхідні ліки державою не регулюються або ж навпаки регулюються ціни на ліки, які не віднесені до життєво необхідних. Очевидною виглядає необхідність уніфікації даних переліків лікарських засобів.
Наступною проблемою слід визнати застосування регіонального підходу у державному регулюванні цін. Фактично, обласні та прирівняні до них державні адміністрації можуть запроваджувати різні підходи до державного регулювання цін на лікарські засоби: від введення диференційованого розміру торговельної надбавки (в залежності від того чи іншого лікарського засобу) до запровадження єдиної максимальної торговельної надбавки на всі лікарські засоби, ціни на які підлягають державному регулюванню. Наприклад, розпорядженням Харківської облдержадміністрації від 25 квітня 2002 р. № 184 "Про граничні торговельні надбавки на вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення" затверджено граничний рівень торговельної надбавки до ціни виробника (митної вартості) у розмірі 30 % при реалізації лікарських засобів населенню через аптечну мережу по м. Харкову та 35 % торговельної надбавки до ціни виробника (митної вартості) при реалізації лікарських засобів для інших міст та населених пунктів Харківської області та 10 % при реалізації бюджетним установам за бюджетні кошти.
ціноутворення законодавчий лікарський засіб
Запроваджений законодавством "регіональний підхід" державного регулювання цін не має під собою жодного економічного (чи будь-якого іншого) обґрунтування, а тільки ускладнює діяльність суб’єктів фармацевтичної діяльності, оскільки не всі місцеві органи виконавчої влади дотримуються встановленого порядку державного регулювання цін і тарифів.
Так, постановою господарського суду м. Києва від 6 липня 2007 р. № 34/194-А визнано недійсним рішення Державної інспекції з контролю за цінами у м. Києві від 15 травня 2006 р. № 61 про застосування економічних санкцій за порушення державної дисципліни цін ТОВ "Время+". Оспорюваним рішенням було встановлено факт порушення підприємством п.1.2 Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 2 липня 2002 р. № 1292 "Про регулювання граничних торгівельних надбавок (націнок) на лікарські засоби та вироби медичного призначення". Однак суд дійшов висновку, що вказане розпорядження не було опубліковано у друкованих виданнях відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування, тобто не було доведено до відома населення в порядку, визначеному чинним законодавством України, а тому є нечинним та не створює жодних правових наслідків. Оскільки ж рішення держцінінспекції ґрунтується на акті, який не відповідає чинному законодавству, суд дійшов висновку про незаконність такого рішення.
Слід сказати, що дати визначення цього поняття неодноразово намагалися в численних листах і Міністерство економіки України (наприклад, листи від 19 квітня 2002 р. № 32/5-5/342, від 2 квітня 2003 р. № 18-43/1814-3 "Про врегулювання питання стосовно визначення поняття "оптова ціна виробника", від 26 квітня 2007 р. № 6-15/42 та інші), Державна інспекція по контролю за цінами. Ці спроби не тільки виявилися невдалими, ні на йоту не наблизили до вирішення проблеми, а ще й породили безліч судових спорів, багато з яких були вирішені не на користь органів держцініспекції. Скажімо, якщо у терміні, який аналізується, поставити наголос на останнє слово "виробника". Як повинна формуватися ціна при придбанні лікарських засобів у посередника?
Міністерство економіки України категорично стверджує, що "нарахування торговельної надбавки на регульовану групу товарів повинно здійснюватись до фактичної ціни виробника, за якою здійснювалося придбання ліків. При цьому, загальний розмір торговельної надбавки незалежно від кількості оптових постачальників і посередників не повинен перевищувати встановлений граничний" (Лист від 26 квітня 2007 р. № 6-15/42).
Мало того, що у цій сентенції невідоме описане через невідоме - оптова ціна виробника через фактичну ціну виробника, так ще й введене додаткове обмеження у формуванні суб’єктами цін на лікарські засоби, не передбачене чинним законодавством. При цьому в судовій практиці склалися дещо інші підходи. Так, у постанові господарського суду Харківської області від 15 січня 2007 р. у справі № АС42/649-06, залишеній без змін судом апеляційної інстанції, зазначено на відсутності у законодавстві обов’язку суб’єкта при придбанні лікарських засобів не у виробника, а у іншого продавця, з’ясовувати ціни безпосередньо у виробника. Відмовляючи держцінінспекції в позові, суд вказав, що у разі невірного вказування продавцем продукції, що є відмінним від виробника, ціни виробника покупцю, відповідальність повинен нести такий продавець, а не покупець.