КУРСОВА РОБОТА
на тему:
Аналіз законодавчих актів, що регулюють ціноутворення на лікарські засоби. Ціноутворення на препарати рослинного походження.
Київ 2010
Зміст
Вступ
1.1 Ціноутворення на лікарські засоби за часів СРСР (1946-1991 рр)
1.2 Ціноутворення на початку 90-х років (1991-1993 рр.)
ІІ. Процес ціноутворення на лікарські засоби: законодавчі акти, урядові постанови, проекти та затверджені документи
2.1 Закон України "Про ціни і ціноутворення": загальні принципи та положення
2.2 Предмет державного регулювання цін: перелік лікарських засобів, ціни на які підлягають державному регулюванню
2.3 Регіональний підхід у державному регулюванні цін
2.4 Поняття "оптова ціна виробника" та "фактична" ціна та виклики у законодавстві, пов’язані з цими поняттями
ІІІ. Ціноутворення на лікарські засоби в зарубіжних країнах Загальні засади
3.1 Формування роздрібної ціни
ІV. Законодавчі акти для ціноутворення на препарати рослинного походження
Висновки
Сьогодні на фармацевтичному ринку України вже сформовано конкурентне середовище та досягнуто певне насичення лікарськими засобами, зокрема і рослинного походження. Водночас, ціни на лікарські засоби в Україні не відповідають рівню обсягу бюджетного фінансування державних закладів охорони здоров’я, та платоспроможності переважної більшості населення.
Вітчизняні фахівці відмічають значну варіацію оптових та роздрібних цін на лікарські засоби рослинного походження у різних регіонах країни. За таких умов тільки державне регулювання фармацевтичного сектору може вирішити питання економічної доступності лікарського забезпечення населення рослинними препаратами. Проте практика державного регулювання цін на лікарські засоби в Україні не є ефективною. Обмеження торговельних надбавок на рівні 28-35 % за регіональним принципом, який використовувався протягом останнього десятиліття, поряд з високими необґрунтованими знижками (20-30 %) від оптових цін виробників, не дало бажаних результатів.
Однією з причин неефективності політики державного регулювання цін на лікарські засоби можна вважати обмеження наукових досліджень щодо ціноутворення на них у період становлення ринкових відносин в Україні.
На сучасному етапі розвитку фармацевтичної галузі видається актуальним та необхідним проведення аналізу підходів до регулювання цін на лікарські засоби, також і рослинного походження, виявлення особливостей і визначення шляхів створення ефективної системи ціноутворення на фармацевтичному ринку.
Проблематика ціноутворення на лікарські засоби досить довгий час не втрачає своєї актуальності. Існуючий механізм державного регулювання цін неодноразово піддавався критиці з багатьох напрямків. В науковій літературі сучасний період розвитку законодавства про ціноутворення на ліки визначають як удосконалення механізму державно регульованих цін.
Вітчизняна практика ціноутворення на лікарські засоби створювалася в умовах екстенсивного розвитку планової економіки соціалістичної держави. Найважливішим принципом державної політики було забезпечення їх доступності, виконання якого проводилося всупереч економічним законам розвитку фармацевтичної галузі. Так, із 1946 року в СРСР була прийнята методика встановлення оптових та роздрібних цін на нові лікарські засоби на рівні препаратів-аналогів. Розробка прейскурантів оптових цін у фармацевтичній промисловості здійснювалася з урахуванням витрат виробництва і середньогалузевого нормативу рентабельності, який, як правило, не враховував потреб розвитку. При цьому граничний рівень ціни на препарат не повинен був перевищувати відповідної ціни існуючого аналога: тобто лікарські засоби, які мали різну фармакотерапевтичну ефективність, повинні були реалізовуватися за відносно однаковими цінами. Такий механізм ціноутворення обмежував фармацевтичні підприємства державними дотаціями, яких не вистачало на проведення науково-дослідних робіт із створення нових оригінальних препаратів, а також на поліпшення матеріально-технічного оснащення, що сприяло б використанню нових технологій у виробництві. У наслідок цього з’явилися значні недоліки та диспропорції, головною з яких є нівелювання ролі ціни як основного важеля розвитку економіки. В результаті реформи 1965 року порядок ціноутворення змінився. Прийняті законодавчі акти розширили самостійність державних підприємств, надавши їм право формувати за рахунок прибутку фонди економічного стимулювання, причому розмір цих фондів визначався самим підприємством виходячи з результатів його діяльності. Таким чином, компетенція Держплану як органу, що регулював весь процес виробництва, була дещо звужена і його окремі повноваження делеговані підприємствам. Ціни як і раніше встановлювалися централізовано, але змінилася структура ціноутворюючих показників. Між прейскурантами оптових та роздрібних цін не існувало ніякого зв’язку, тому що їх розробкою займалися різні відомства (Міністерство промисловості та Міністерство охорони здоров’я відповідно). Через те що останній прейскурант роздрібних цін на лікарські засоби та аптечні товари не переглядався з 1978 року, вже наприкінці 80-х років склалася ситуація, коли прейскурантні оптові ціни на деякі препарати були більшими, ніж відповідні прейскурантні роздрібні ціни.30 червня 1987 р. був прийнятий Закон "Про державне підприємство (об’єднання)", який істотно розширив права підприємств на самостійну розробку і затвердження своїх планів, укладення договорів і здійснення самоврядування. Згідно цього нормативного акту права і обов’язку виробника у сфері ціноутворення визначалися відповідно до принципів державного управління і регулювання цін. Відповідно до ст.17 цього Закону підприємства зобов’язані керуватися цінами, які централізовано встановлювалися міністерствами і відомствами і відображалися в прейскуранті. Крім величини ціни в прейскуранті в директивному порядку визначався розмір надбавок і знижок до ціни. При виконанні разових або індивідуальних замовлень виконавець мав право реалізовувати продукцію за договірними цінами, проте державні органи по контролю за цінами в межах своєї компетенції визначали порядок встановлення договірної ціни на основі розроблених контрольних цифр, довгострокових нормативів і лімітів. Перелік контрольних цифр, економічних нормативів і лімітів затверджувався Радою Міністрів. Розширення цього переліку підприємствами або виробничими об’єднаннями не допускалося. Функції контролю за правильністю застосування договірних цін виконував Держкомцен і його структурні підрозділи. Таким чином, до кінця 80-х років законодавчо було встановлено два способи визначення (формування) цін на продукцію залежно від ступеня самостійності виробника в їх встановленні: нормативний і договірної. Отже, в період функціонування централізовано управляємої економіки вплив держави на ціни на лікарські засоби був домінуючим, державна цінова політика у соціалістичний період характеризувалася застосуванням фіксованих оптових та роздрібних цін на лікарські засоби та принципу єдиного рівня оптових та роздрібних цін на препарати-аналоги, що призводило до порушення закону вартості. Доказом нездатності вітчизняних підприємств самостійно та ефективно працювати стала кризова ситуація, в якій вони опинилися при переході до ринкових відносин.
На початку 90-х років минулого століття Україна стала на шлях лібералізації економіки, який передбачає, окрім інших змін, введення вільних цін і тарифів, про що свідчать принципи ціноутворення, закріплені в ст.3 базового Закону України "Про ціни та ціноутворення", передбачаючі розширення застосування вільних цін. Відповідно до зазначеного закону окрім вільних цін у народному господарстві використовуються і фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Оптові ціни на лікарські засоби від початку реформи стали визначатися виробниками самостійно, згідно із ст.23 Закону "Про підприємства в Україні" від 26 березня 1991 р. До нинішнього часу при обрахуванні оптових цін на лікарські засоби застосовується витратний метод ціноутворення. Споживчі властивості препаратів, як правило, відображаються у ціні за допомогою прибутку.
Внаслідок загострення економічної кризи та необхідності захисту внутрішнього ринку Постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 1991 р. було введено порядок формування роздрібних цін на товари народного споживання, у тому числі і на лікарські засоби. Залишки товарів в аптечній мережі на початок реформи були переоцінені згідно з регламентуючими актами за роздрібними цінами прейскурантів 025-1978, 1025-1978 з коефіцієнтом чотири. Встановлений розмір роздрібних цін поширювався на Перелік лікарських засобів, віднесених до життєво необхідних, який визначався Міністерством охорони здоров’я України та Міністерством економіки України. Академією медичних наук колишнього Радянського Союзу було відібрано 987 найменувань найважливіших лікарських засобів, але з урахуванням можливостей бюджету Міністерств охорони здоров’я України зупинилися на 80 найменуваннях препаратів.
Наприкінці 1992 р. Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 1992 р. "Про регулювання цін" для цієї групи лікарських засобів було встановлено граничний рівень підвищення роздрібних цін (45 %). Таким чином, на початку 90-х років в Україні одночасно існували вільні оптові ціни підприємств та фіксовані роздрібні ціни на лікарські засоби. Наслідком цієї диспропорції стало "вимивання" життєво необхідних препаратів з асортименту більшості аптек. Постановою Кабінету Міністрів України від 03 червня 1993 р. № 403 граничний рівень підвищення роздрібних цін було відмінено.