Існують холдингові юрисдикції двох основних типів. До першого типу належать держави, де холдингові фірми сплачують місцевий податок на прибуток, однак мають можливість користуватися перевагами угод про уникнення подвійного оподаткування. Серед них Швейцарія, Нідерланди, Кіпр. До другого типу – юрисдикції, де холдингові компанії з офшорним режимом звільнені від податків на прибуток. Однак ці країни звичайно не мають податкових угод з зарубіжними країнами. Тому холдингові фірми не мають можливості користуватися відповідними пільгами. Здебільшого холдингові юрисдикції, які належать до другого типу (за винятком Люксембургу), розташовані в офшорних зонах.
Більшість офшорних схем призначена для того, щоб доходи з третіх країн переказувалися через холдингові юрисдикції першого типу і накопичувалися в компаніях у офшорних зонах.
До юрисдикцій змішаного типу можна віднести Нідерландські Антілли, Мадейру, Маврикій (значення двох останніх поки що незначне). На цих територіях наявність деякої кількості податкових угод поєднується з можливістю отримання компанією офшорного статусу.
Холдингові фірми можуть використовуватися в комбінації з фінансовими компаніями, офшорними банками, торговельно-посередницькими фірмами та іншими видами офшорних фірм.
У ході розгляду питання про організацію міжнародного податкового планування отримуємо висновок про те, що спосіб та характер діяльності і визначає зрештою подальший вибір організаційно-правової форми платника податку та зумовлює особливості його фінансово-правового статусу.
2.2 Податкове планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування
Для розуміння сутності податкового планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування доцільно звернутися до аналізу співвідношення понять «зони зі спеціальним режимом оподаткування» та «офшорні зони».
Як і будь-яке інше явище, виникнення офшорних зон було зумовлено рядом об’єктивних причин. Насамперед, їх зародження зумовлене можливістю розвитку й необхідністю виникнення даного процесу, які збіглися в часових рамках.
Можливості виникнення офшорних зон сприяли два основних фактори. Насамперед, це ослаблення військово-політичної напруженості у світі наприкінці 50-х рр. Другий фактор – здобуття незалежності більшістю колишніх колоній, на території яких у першу чергу й стали формуватися офшорні зони. У даній роботі під необхідністю виникнення того або іншого явища розуміється ситуація, у рамках якої подальше функціонування конкретних процесів без змін стає скрутним або навіть неможливим.
Звернувшись до історії, можна відмітити, що спочатку деякі невеликі держави з обмеженими економічними ресурсами свідомо пішли на створення особливої законодавчої структури з головною метою – залучити іноземні ресурси та капітал, активізувати міжнародну торгівлю. Натомість пропонувалась низка вигідних умов для організації і ведення підприємництва, головною з яких було істотне зниження податкового тягаря чи повне звільнення від податків на доходи.
Історія походження офшорних зон не така вже й утаємничена, як могло б здатися на перший погляд.
Цей процес розпочався в період розквіту фінікійців, коли стародавні Афіни ввели двохвідсотковий імпортний і експортний податок, то грецькі і фінікійські купці почали робити об’їзд в двадцять миль, щоб уникнути сплати цих зборів. Незабаром найбільші сусідні острови стали сховищами для безмитної і безподаткової торгівлі і місцями накопичення для контрабандного ввозу товарів у Афіни без сплати податків. Потім великим центром вільної торгівлі була столиця першого афінського морського союзу – острів Делос. Щодо середньовіччя, то слід згадати італійські міста Ліворно та Трієст, та югославський Шибеник, а історія інституту довірчого володіння – траста як засобу податкового планування сягає часів хрестових походів.
У п’ятнадцятому столітті Фландрія була процвітаючим міжнародним центром з невеликою кількістю обмежень чи податками на місцеві чи іноземні товари. І решті-решт англійські купці віддавали перевагу продажу своєї бавовни у Фландрію, а не в Англію, де вони повинні були б сплачувати високі податки і мита.
У XVIII ст. зони вільної торгівлі з’явились у Гібралтарі та Бангкоці [66]. Історія острова Мен як міжнародної «податкового оази» нараховує вже до трьох віків. Сьогодні, у минулому центр вільної торгівлі, являє собою престижну податкову гавань [106]. В 30-х роках ХХ ст. почали формуватись офшорні юрисдикції в Люксембурзі, Панамі і на Нідерландських Антильських островах.
США ведуть історію уникнення від сплати податків ще з вісімнадцятого століття. Для уникнення від імпортного податку, що накладала Англія, американські колоністи переміщували і направляли свою торгівлю через Латинську Америку.
Період остаточного краху колоніальної системи та отримання незалежності цілою групою країн Африки, Азії, Атлантичного океану, басейну Тихого океану став початком переміщення світового економічного розвитку в «молоді» країни так званої світової периферії. Суттєвої ваги в системі світового господарства набули нові індустріальні країни Азії, Латинської Америки, Китайська Народна Республіка, країни ОПЕК.
Поглиблення міжнародного поділу праці та активне залучення якнайбільшої кількості країн у світогосподарські зв’язки через інтернаціоналізацію виробництва та міжнародну торгівлю привело до суттєвого збільшення ролі світового руху капіталів. Це стало причиною формування фінансової інфраструктури, орієнтованої на обслуговування потужних грошових потоків, які переміщуються між окремими країнами у вигляді прямих і «портфельних» інвестицій.
Світова фінансова інфраструктура у вигляді банків, страхових компаній, інвестиційних фондів стала «кровоносною» системою світової економіки, обслуговуючи інтереси окремих країн та їх груп. Цей процес інтеграції світової фінансової системи характеризується перманентністю і безперервністю. Міжнародний рух капіталів (значний за масштабами та доволі гнучкий) сприяв розвитку не тільки індустріально потужних країн, але й утворював передумови для економічного зростання країн, розміщених у віддалених куточках земної кулі.
У сучасній економіці найважливішою метою створення офшорних юрисдикцій є залучення фінансового бізнесу. Швейцарія являє собою першу сучасну модель юрисдикції фінансової таємності, створену як сховище для іноземного капіталу та центру обміну грошей. У ХVІІІ ст. Місцева Рада Женеви (Швейцарія) прийняла закон, який вимагав від банкірів вести облік рахунків своїх клієнтів, але забороняв їм розкривати цей облік кому б то не було без чітко висловленої згоди Місцевої Ради.
Соціальний і політичний переворот у Німеччині в 30-х роках минулого століття і набуття чинності швейцарського Закону про банківську таємницю в 1934 році, який був переглянутий в 1971 році, забезпечив Швейцарії значні фінансові інвестиції. Мільярди доларів європейського багатства зберігалися в безпеці в швейцарських банках під час Другої Світової війни.
Останнім часом інші країни приймали закони про банківську таємницю на зразок швейцарських, що зумовило виникнення конкуренції у сфері залучення міжнародних капіталів. Багато країн – податкових сховищ розглядають фінансовий бізнес як відносно стабільне джерело доходів і активно розвивають його, проводять політику залучення фінансового бізнесу. Для багатьох острівних держав даний вид діяльності є єдиним можливим способом залучення ресурсів для економічного розвитку. Багато держав організовують семінари, на яких їх посадові особи виступають зі статтями, рекламуючи переваги своєї країни як податкового сховища і юрисдикції фінансової таємності. Барбадос, приміром, нещодавно прийняв банківське законодавство для покращання своєї конкурентоспроможності як фінансового центру. Багами почали дуже агресивну кампанію для того, щоб стати центром реєстрації банків, страхових компаній і суден. Серед юрисдикцій, які гарантують режим фінансової таємниці, найшвидше розвиваються Кайманові острови, які перетворилися в одне з найбільших податкових сховищ світу. Сьогодні там зареєстровано до 18000 корпорацій, що перевищує кількість місцевих мешканців, і вважається, що є телексний апарат на кожного чоловіка, жінку і дитину на острові Гранд Кайман. За офіційними даними уряду Кайманових островів, через конфіденційні банківські рахунки цієї держави щорічно проходять близько 10 мільярдів доларів.
Ідея офшорного бізнесу наприкінці ХІХ ст. спиралась на судові прецеденти британських судів з питань оподаткування іноземних резидентів. Передусім цей вид бізнесу був пов’язаний з використанням «гавані зручного флоту», а потім поширився на сферу фінансів і надання різного роду послуг.
Першим історичним прецедентом «податкового сховища» в Європі було м. Кампіоне на кордоні між Швейцарією та Італією, яке спонтанно стало таким після відмови обох країн від податкової юрисдикції над цим населеним пунктом.
У повоєнний період кількість офшорних центрів у світі обчислювалось одиницями. Однак, з початку 70-х років розпочався своєрідний бум у створенні офшорних центрів.
Основи сучасної практики офшорного бізнесу були розроблені і впроваджені британськими юристами, банкірами, страховиками і судновласниками. Тому, насамперед, «податкові гавані» створювались в Великобританії і в колишніх її колоніальних володіннях. Британські офшорні центри почали розвиватися в 60-х роках як податкові сховища для заможних британців, які намагались уникнути сплати податків, що сягали тоді 80–90%. Як такі центри виступали невеликі острівні держави – колоніальні володіння і залежні території Великобританії. Поряд з розвитком світової економіки все більша кількість країн стала створювати на своїй території офшорні зони, приваблюючи фінансові організації і приватних осіб меншими податками, мінімальним регулюванням підприємницької діяльності і суворими законами про конфіденційність.