Період масового виникнення територіальних офшорних утворень можна віднести до 60-х рр. минулого сторіччя. Таким чином, основні світові офшорні центри вкрай молоді, і навіть самим старим з них немає ще й 50 років. Серед найбільш «старих» офшорних зон: острови Мен, Гернсі, Джерсі, Гібралтар, а також Ірландія і Панама. Саме ці країни і території впродовж досить тривалого часу не тільки обслуговували інтереси європейського бізнесу, але і замикали на собі значну частину всіх офшорних операцій.
Однак у розрізі сучасних макроекономічних процесів офшорні зони можна віднести до вже невід’ємних явищ економічного життя. В умовах мінливого економічного і політичного середовища будь-яке явище, будь-яке самостійне організаційне об’єднання, що проіснувало такий тривалий строк, як офшорні зони, можна вважати таким, що відбулося.
Очевидно, що прагнення до створення офшорних зон виникло не раптово, а було підготовлене історичними процесами інтернаціоналізації світової економіки. Основною причиною підвищеного «попиту» на офшорні зони у 60-х роках ХХ століття став якісно новий зміст економічної інтеграції, який вона отримала завдяки розвитку міжнародних ринків позичкових і виробничих капіталів. Відбулось це завдяки бурхливому розвитку у другій половині минулого століття транснаціональних корпорацій, експансія яких разом зі швидким зростанням міжнародного товарообігу зумовила потребу не лише значного збільшення фінансових ресурсів, але й вільного доступу до них у будь-якому куточку планети. Така необхідність породила позанаціональні ринки капіталу, сприяла інтернаціоналізації банківської діяльності. Свідченням цього є той факт, що «в 1971 році іноземні активи національних банків усіх країн світу за депозитними вкладами становили 208 млрд. дол., в 1980 році – 1839 млрд. дол., в 1990 році – 6791 млрд., а в 1995 – більше 8 трлн. дол. «[205, С. 82]. Це, в свою чергу, сприяло виникненню підвищеного попиту на посередницькі фінансові операції і послуги з використання різноманітних норм, регулюючих діяльність фінансових компаній і оподаткування їх доходів у різних частинах світу.
Кількість офшорних центрів динамічно зростала у 70-х та особливо у 90-х роках XX століття. Зростала і чисельність промислово розвинених країн, підприємства яких використовують офшорний режим для оптимізації власних фінансових потоків.
Початок світового офшорного буму пов’язують також із антиінфляційними заходами, розпочатими Федеральною резервною системою США в 70-і рр., зокрема з застосуванням підвищених резервних вимог для банків. Через ці вимоги великі американські транснаціональні корпорації почали відкривати власні банки-філії за межами США для фінансування своїх операцій – спочатку у Швейцарії, а потім і в інших офшорних зонах. Окремі економісти пов’язують розвиток офшорних фінансових центрів із прагненням грошового капіталу довести свою перевагу над продуктивним капіталом, що виражається в більшій частині додаткової вартості вироблюваної на одиницю капіталу [216].
На початок 80-х рр. налічувалося близько 60 офшорних зон. Станом на середину минулого десятиліття у всьому світі існувало близько 65 офшорних центрів, які були досить нерівномірно розподілені за континентами і країнами. Так, у Південній Америці було зареєстровано 19 центрів, в Європі – 17, у Азії – 12, у Океанії – 7, у Північній Америці – 5, у Африці – 4, у Австралії – 1 центр. До 70% всіх офшорних центрів створено в країнах і на територіях, що розвиваються, інші – в промислово розвинених державах. До кінця XX в. у світі налічувалося понад 80 офшорних зон, причому щороку з’являлося 1–2 нові офшорні зони, така ж кількість офшорних юрисдикцій припиняла своє існування.
Як правило, офшорні центри розташовуються на територіях, островах і архіпелагах з вигідним географічним розташуванням, розвинутими транспортними і телекомунікаційними мережами, поблизу великих міжнародних фінансових і торгових центрів. Одним із шляхів подолання існуючої економічної відсталості невеликих і зовсім малих за територією країн став у другій половині XX століття географічний зсув ділової активності та пов’язаний з цим розвиток офшорів. Прикладом подібних країн є Багамські, Бермудські, Нормандські острови, острів Мен, Ліхтенштейн. У цих країнах існує значний потенціал не залучених або недостатньо залучених у господарський обіг природних і трудових ресурсів, деякі з них мають вигідне геополітичне розташування. Але характерна їх ознака – це економічна відсталість.
Створення та діяльність офшорних зон в останні десятиріччя проходило надзвичайно активно. Цьому сприяло позитивне ставлення багатьох країн до розвитку офшорних форм ділової активності на їх території.
Офшорні фінансові центри існують по усьому світу, відповідно до оцінок ООН від 60 до 90 держав практикують розвиток офшорної індустрії на своїй території [225]. Департамент США зараховує до офшорних зон 56 юрисдикцій, включаючи самі США. За деякими оцінками, найбільшим офшорним фінансовим центром є Лондон [213].
Позитивне значення для становлення офшорних зон і пов’язаних з ними способів ведення фінансово-господарської діяльності мала розпочата в середині минулого століття науково-технічна революція. Без її досягнень, що втілилися в розвиток різноманітних передових інформаційних технологій і засобів зв’язку, було б неможливе ефективне функціонування багатьох офшорних структур. Так, звичайною для офшорного бізнесу є ситуація, коли підприємство зареєстровано в одній країні, діяльність веде в іншій (інших), банківський рахунок відкритий у третій, а власник мешкає в четвертій.
Останніми роками масштаби офшорного бізнесу зростають досить стрімкими темпами. За існуючими оцінками, в середині 90-х р. до половини всього обсягу світових валютних операцій проходило через офшорні центри. Досить наочно про роль офшорного бізнесу в світовій валютно-фінансовій системі і в русі капіталу свідчать дані спеціального дослідження, проведеного експертами Міжнародного валютного фонду (далі – МВФ).
Офшорні зони та території тією чи іншою мірою сприяють активнішому переміщенню капіталів і, виконуючи роль регулюючих клапанів, є провідниками експорту та імпорту капіталів.
З точки зору оцінки рівня розвитку офшорної діяльності особливої уваги заслуговує підготовлена МВФ доповідь, у якій проаналізовані масштаби і динаміка зарубіжних банківських депозитів у сімох найбільших офшорних центрах (Багамські острови, Гонконг, Бахрейн, Панама, Сінгапур, Кайманові острови, Нідерландські Антильські острови).
У процесі дослідження виявилося, що накопичені зарубіжні банківські депозити за своїми розмірами значно перевищують основні макроекономічні показники країн перебування і суттєво перевищують звичайні потреби банківського обслуговування національних економік. Сукупні зарубіжні банківські депозити всіх сімох офшорних центрів дорівнювали в 1975 р. 21,7% таких депозитів усіх розвинутих країн світу, 1980 р. – 27,6%, 1985 р. – 28,1%, 1990 р. – 27,1%, в 1995 р. – 28,3%.
За оцінками експертів МВФ, в окремих країнах доходи від офшорного бізнесу сягають 30 – 40% валового продукту.
Про масштаби офшорного бізнесу свідчать і дані про кількість офшорних компаній, зареєстрованих у цих центрах. Так, у Панамі на початку 90-х р. було зареєстровано близько 120 тис. офшорних компаній, на острові Мен – 40 тис., в Гібралтарі – 25 тис., в Ірландії – 22 тис., на Багамах – 21 тис., на островах Гернсі та Джерсі – по 20 тис., на Кайманових островах – 18 тис., на Кіпрі – 13 тис.
У міру того як розвивався міжнародний бізнес почали з’являтися не тільки банківські, але й інші офшорні структури – торговельні, страхові, інвестиційні. У підсумку в 90-і рр. XX ст. почався справжній бум офшорного бізнесу, з’явилося від 1,5 до 3 млн. офшорних компаній, у тому числі до 50 тис. російських [98, c. 31]. При цьому, якщо до початку 90-х рр. їхня кількість щорічно збільшувалася на 20%, то в 90-х рр. уже на 40–50%. За оцінками глобальної організації «ОКРА», що пропонує професіональні консалтингові послуги у сфері офшорного підприємництва, 15000 компаній створюються для офшорних цілей щорічно в одному тільки Гонконгу і ще 50000 в інших офшорних юрисдикціях [230].
Це означає, що загальна кількість компаній, які створюються в цілях ведення офшорного підприємництва, перевищує 100000 за рік.
Окрему увагу необхідно приділити питанню формування законодавчої бази офшорного підприємництва. При формуванні правової основи офшорних юрисдикцій компетентні органи останніх орієнтуються на:
- загальноприйняті світові правові норми в частині офшорного підприємництва,
- власні економічні, політичні і соціальні інтереси, яким повинно слугувати офшорне підприємництво на їх території,
- економічні інтереси користувачів офшорних послуг, зокрема на великий попит з боку міжнародного бізнесу. Тому відповідні органи офшорних юрисдикцій постійно враховують зміни, що відбуваються в підприємницькій сфері в цілому.
Таким чином, офшорне законодавство постійно розвивається, причому в ньому враховуються зміни в різних офшорних юрисдикціях і розроблюються найбільш привабливі й ефективні можливості для підприємців та інвесторів. Найбільш значущими міжнародними законодавчими актами, що стосуються офшорної діяльності [49], є Правила страхування в умовах офшору (1992 р.), Припис про майно, що управляється на основі доручення (1992 р.), Закон про міжнародні компанії (1994 р.).