Тим часом Кабінет Міністрів видає розпорядження «Про перелік офшорних зон» №106-р від 01.03.2000. Цей довгоочікуваний перелік налічував 44 офшорні країни, тоді як у світі їх налічується до 80 [201, c. 122].
Оскільки це перший подібний акт Уряду, то його недоліками було не лише невключення до переліку низки всесвітньо відомих офшорних країн, зокрема, Люксембургу, Швейцарії, але й істотні географічні помилки.
Через рік Кабінет Міністрів оприлюднив новий перелік – розпорядження Кабінету Міністрів України «Про перелік офшорних зон» від 14.03.01 №79-р. Кількість офшорних зон скоротилась з 44 до 4, були виправлені всі географічні помилки. Наступним було Розпорядження Уряду «Про перелік офшорних зон» №53-р від 14.03.02 із змінами і доповненнями, внесеними розпорядженням Уряду «Про доповнення переліку офшорних зон» №156-р від 29.03.02, яким до переліку було внесено Кіпр. З приводу доповнення переліку Кіпром народний депутат Сергій Терьохін зазначив у інтерв’ю газеті «Галицкие контракты» №4 від 21–27 січня 2002 р., що це зумовлено політичними інтересами певних сил, а точніше «шкурними». Декому необхідно було ввезти чи вивезти кошти під парламентські вибори в Україні. Виключати Кіпр з переліку офшорних зон, а це наймогутніший офшор в Європі, просто безглуздо. Наслідком такого кроку стане удосконалення способів «відмивання» грошей, а постраждають бюджет; фіскальна і фінансова системи».
Існуючий зараз перелік офшорних зон був затверджений Розпорядженням Уряду «Про перелік офшорних зон» №77-р від 24.02.03, який налічує 42 офшорні зони. Зокрема, це: британські залежні території: острови Гернсі, Джерсі, Мен, Олдерні; близький Схід: Бахрейн; Центральна Америка: Беліз, Панама; Європа: Андорра, Гібралтар, Монако; карибський регіон: Ангілья, Антигуа і Барбуда, Аруба, Багамські Острови, Барбадос, Бермудські Острови, Британські Віргінські Острови, Віргінські Острови (США), Гренада, Кайманові Острови, Монтсеррат, Нідерландські Антильські Острови, Пуерто-Ріко, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Співдружність Домініки, Теркс і Кайкос; Африка: Ліберія, Сейшельські Острови; Тихоокеанський регіон: Вануату, Маршальські Острови, Науру, Ніуе, острови Кука, Самоа; Південна Азія: Мальдівська Республіка.
Отже, історія трансформації переліку офшорних зон має довгий шлях. Кожен раз Уряд України дотримувався різних критеріїв при віднесенні тієї чи іншої країни до офшорної, і як результат – щорічні зміни в переліку офшорних зон. Наслідками такої нестабільності в законодавстві є, по-перше, нестійкий характер економічних відносин між господарюючими суб’єктами різних держав. По-друге, саме зміни переліку можуть призвести до протиправного використання офшорних зон, сприяти таким негативним явищам як тінізація економіки, відмивання «брудних грошей», незаконне вивезення капіталу, ухилення від оподаткування.
Але з іншого боку, охопити і передбачити всі офшорні зони неможливо, адже з кожним роком з’являються нові країни, в яких приймаються ті чи інші закони, що дозволяють засновувати на своїй території офшорні компанії, чи розроблюються нові механізми діяльності таких компаній, які дозволяють законним шляхом ефективно мінімізувати оподаткування бізнесу; або, взагалі, пільговий режим оподаткування скасовується. Враховуючи викладене та виходячи із положень статті 92 Конституції України, відповідно до якої виключно законами України встановлюються засади функціонування фінансового, кредитного та інвестиційного ринків (а перелік офшорних зон безпосередньо впливає на напрями розвитку цих ринків) доцільно законодавчо затвердити перелік офшорних зон. Адже офшорні центри спеціалізуються на наданні іноземним підприємцям і інвесторам різноманітних послуг, що стосуються саме фінансової діяльності, торгівлі, страхових операцій тощо. Не залежно від конкретної сфери діяльності юридичні та фізичні особи через офшорну схему підприємництва можуть або повністю уникнути оподаткування своїх доходів і бути впевненими в конфіденційності інформації про дохідність діяльності з боку офшорних центрів, або можуть істотно зменшити розміри податкових платежів.
Кожна офшорна юрисдикція має свою власну офшорну політику і розробляє спеціальні вимоги до юридичних і фізичних осіб, які планують займатись офшорним підприємництвом на їх території. Одночасно кожна компанія чи особа мають на меті свою користь при організації офшорного бізнесу. Тому на практиці необхідно уважно аналізувати ситуацію в цілому, законодавчу базу, а також особливості окремих офшорних зон, в яких підприємець має вести свій бізнес. Повнота і можливість отримання всіх перерахованих переваг офшорного підприємництва істотно коливаються в різноманітних офшорних юрисдикціях.
Слід особливо відзначити, що надання офшорних привілеїв є центральним пунктом конкурентної боротьби між різноманітними офшорними юрисдикціями за залучення міжнародного капіталу саме на свою територію. Іншими словами, між самими юрисдикціями, часто на державному рівні, відбувається конкурентна боротьба за всіма ринковими правилами з приводу завоювання найбільшої частки ринку офшорного підприємництва. При цьому деякі країни розповсюджують офшорний режим для іноземних компаній на всю свою географічну територію. Часто такі країни називають офшорними центрами. Інші ж держави застосовують офшорний режим лише у межах особо виділених зон. Є й такі офшорні юрисдикції, де офшорний статус можуть отримати лише окремі види компаній. Облік цих розходжень потрібен для правильного й найбільш економічно обґрунтованого вибору конкретної офшорної юрисдикції для підприємців.
В умовах сучасної лібералізації економічних відносин у світі з’являється все більше нових територіальних утворень, що претендують на роль офшорних зон. Кожна з таких зон, прагнучи знайти свою нішу в загальній боротьбі за інвестора, готова запропонувати останнім унікальні умови функціонування. Розмаїтість податкових і інших правил, що надаються різними країнами й територіями, утрудняє вибір будь-якої конкретної юрисдикції. Таким чином, оскільки типологія офшорних зон досить різноманітна, велике практичне значення має їх класифікація.
Проблема віднесення офшорних зон до тих або інших видів порушена в літературі досить давно, і тому зустрічається значна кількість різних класифікацій, де за основу беруться різні критерії.
Найчастіше для цих цілей використовується географічне положення офшорних територій. Відповідно до нього всі офшорні юрисдикції можна підрозділити на зони Америки, Європи, Азії, Африки й Океанії. Таку класифікацію, приміром, можна побачити в роботі М.О. Шеховцова «Географія офшорних зон світу». Такої ж класифікації офшорних юрисдикцій дотримуються й багато офіційних податкових і контролюючих органів різних країн. «Географічна класифікація», що розроблена К. Доггартом, класифікація за принципом престижності і надійності, що запропонована Р. Уайтом дозволяють розбити всі регіони світу на п’ять великих груп за ступенем убування довіри до країни місцезнаходження компанії: провідні країни Західної Європи, що входять до ЄС; малі країни Західної Європи і деякі з країн Східної Європи; Середземномор’я; Азіатсько-Тихоокеанський регіон; Карибський регіон [211,232]. Подібні групування зон у рамках єдиного світу зручні для здійснення контролю над підприємством, діяльність якого так чи інакше пов’язана з офшорною зоною. Проте одне лише географічне положення офшорної юрисдикції не може бути визначальним для власника, що бажає заснувати офшорну компанію.
Такі дослідники, як О.А. Гарасюк та О.С. Чмир в основу класифікації офшорних зон покладають орієнтацію на обслуговування певних видів підприємницької діяльності під впливом особливостей політичної ситуації та економічного стану, геополітичного положення, діючого законодавства, традицій зовнішньоекономічних зв’язків, які характерні для кожної країни. При такому підході виділяють торговельно-посередницькі, фінансові, транспортні, страхові, ліцензійні, трастові, холдингові та інші офшорні зони. Одночасно наводиться класифікація і за географічним положенням з посиланням на 53 офшорні зони, з відповідним розподілом на 5 груп та 5 підгруп. Зокрема: європейські (промислово розвинені країни, невеликі та острівні країни, країни, що мали централізовано керовану економіку), азіатські, американські (Північна та Південна Америки), африканські офшорні зони та офшорні зони Австралії і Океанії [26].
У своїй роботі «Офшорні зони в практиці російських платників податків» Д.Л. Ушаков наводить класифікацію офшорних зон іншого характеру. Типи податкових юрисдикцій визначаються за способом надання податкових пільг при обкладанні доходів резидентів. Автор виділяє шість типів офшорних юрисдикцій, у яких:
- не встановлюється обкладання доходів жодними податками;
- для певних видів діяльності й видів компаній надається повне звільнення від оподаткування;
- встановлюється знижений рівень ставок оподаткування доходів від окремих видів підприємницької діяльності;
- надається спеціальний, пільговий режим оподаткування для холдингових компаній;
- установлюється стандартний або високий рівень оподаткування доходів, але при цьому для юридичних осіб – нерезидентів надаються додаткові пільги;
- використовується територіальний принцип оподаткування [194, c. 22].
Офшорні зони також розглядають відповідно до того, наскільки вони відповідають своєму офшорному статусу, тобто беручи за основу зміст офшорної фінансово-економічної діяльності, що в них ведеться, яка по суті визначається обсягом можливостей, що надаються ними: рівнем оподаткування, ступенем контролю з боку влади, забезпечення конфіденційності, можливості використання міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування тощо. Згідно з цим всі офшорні юрисдикції поділяються на 4 групи: стовідсоткові офшори, «податкові гавані» (англійською «tах haven», як прийнято їх називати в усьому світі); країни з пільговим режимом оподаткування окремих видів діяльності; адміністративно-територіальні утворення, у яких діє офшорний режим, хоча самі вони є частиною звичайної держави; нетрадиційні офшорні зони, а саме: «універсальну» офшорну юрисдикцію – Ірландію та юрисдикцію з «низьким рівнем податків» – Кіпр. Існує також класифікація з урахуванням офшорної спеціалізації, за якою пропонується поділ на банківські, холдингові, з володіння суден та інші юрисдикції. Досить поширеною є класифікація щодо належності офшорних зон до однієї з правових систем: англосаксонської, франко-німецької або американської [3]. Остання класифікація певним чином базується на поділі всіх способів податкового планування на британський, американський та континентальний європейський [208, c. 54].