Схожою є класифікація офшорних юрисдикцій, де за основу взятий їх поділ на класичні й некласичні зони. Умовно їх відносять до трьох типів: класичні офшорні зони (нульова ставка податку на прибуток, сувора конфіденційність); центри міжнародного бізнесу; податкові ніші (відносно певних видів діяльності застосовується режим пільгового оподаткування).
Іноді офшорні території умовно поділяють на території з пільговим та помірним оподаткуванням. До першого типу належать офшорні території, для яких характерне повне виключення з розрахунку оподаткованої бази податку на прибуток зареєстрованих компаній, до другого типу – території, де, як правило, стягується невеликий податок на прибуток і, на відміну від першого, діють угоди про уникнення подвійного оподаткування між країнами.
Як видно з перерахованих вище типологій офшорних зон, підставою для їхнього віднесення до тієї або іншої групи є наявність однієї з характеристик, будь-то географічне положення або податкові пільги. Варто враховувати, що офшорна зона являє собою конкурентоспроможну економічну систему, що виділяється з ряду інших економічних систем характерною тільки їй сукупністю властивостей. Призначення офшорних зон подвійне – з одного боку – це механізм для податкового й фінансового планування, з іншого – джерело одержання прибутку певним регіоном. Крім того, мотивом звернення до послуг офшорних зон із боку підприємців не завжди є бажання мінімізувати податкові видатки.
У зв’язку із цим класифікація офшорних зон, в основу якої покладено лише один критерій, виглядає не коректно, скоріше доцільно вести мову про групування офшорних зон за кількома критеріями.
Підводячи підсумок викладеному, слід відзначити, що, на думку дисертанта, використання терміна «офшорна зона» не завжди відображає сутність даного явища та специфіку відносин господарювання. Сьогодні не існує чітких і єдиних критеріїв віднесення певних країн та територій до офшорних зон, і так само не існує єдиного, визнаного всім світом, переліку офшорних зон. Кожна країна дає свої визначення, критерії визначення та ознаки офшорної зони, і надає свій перелік офшорних зон, що не завжди відповідає дійсності. Слід зазначити, що саме національний перелік офшорних зон і відображає розуміння певною державою суті офшорної зони. І саме наявність певної країни чи території в цьому переліку і визначає подальші відносини між цими країнами та їх статус. Обов’язково необхідно відмітити, що сталості в цьому процесі також не може бути, що пов’язано зі змінами у законодавстві країн світу, а також приватними інтересами та лобіюванням з боку бізнесових кіл. Тому пропонуємо для більш точного і загального розуміння цього явища вживати термін «зони зі спеціальним режимом оподаткування». Виправданим є також нормативне закріплення даного терміна, з визначенням критеріїв віднесення певних юрисдикцій до зон із спеціальним режимом оподаткування.
Розглянувши процес міжнародного податкового планування як напряму податкового планування та проаналізувавши його інструменти, дисертант дійшов висновку про необхідність врахування територіального аспекту, що зумовлює відмінні ознаки міжнародного податкового планування та про наявність підстав, у тому числі нормативних, застосування можливостей міжнародного податкового планування не тільки до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, але й до тих національних господарюючих суб’єктів, які намагаються мінімізувати податкові платежі в межах своєї юрисдикції шляхом, приміром, переміщення доходів у країни з пільговим режимом оподаткування, інвестицій – у найбільш доходні, надійні і неоподатковувані активи на міжнародних ринках капіталу.
Враховуючи, що за рівнем податкового тягаря всі країни світу можна поділити на юрисдикції з високими податками та юрисдикції з ліберальним оподаткуванням, у межах дисертаційного дослідження основна увага була спрямована на визначення особливостей фінансово-правового регулювання відносин, пов’язаних із діяльністю юрисдикцій з ліберальним оподаткуванням (офшорних юрисдикцій), що приваблюють іноземний капітал шляхом надання спеціальних податкових та інших пільг. Питання розглядалося в контексті взаємного впливу вітчизняного податкового законодавства, законодавства офшорних юрисдикцій, міжнародного права, зокрема Правил страхування в умовах офшору, Припису про майно, що управляється на основі доручення, Закону про міжнародні компанії та спеціального законодавство у країнах світу.
Дисертант обґрунтовує положення про те, що в ході здійснення вітчизняними суб’єктами господарювання податкового планування з метою мінімізації податкових платежів спосіб та характер їх діяльності визначає в кінцевому рахунку подальший вибір організаційно-правової форми платника податку (в тому числі у разі реєстрації українськими компаніями пов’язаних компаній в офшорних юрисдикціях) та зумовлює особливості їх фінансово-правового статусу, розглянута специфіка способів мінімізації податків за рахунок використання відмінностей певних організаційно-правових форм.
Формулюється висновок про те, що наявність і швидке вдосконалення законодавчої бази офшорного підприємництва є однією з причин швидкого розвитку офшорної індустрії. Запропоновано ввести у вітчизняне законодавство термін «офшорна індустрія» для позначення діяльності, спрямованої на одержання прибутку від залучення іноземних інвестицій за рахунок запровадження спеціальних режимів оподаткування, фінансової та господарської діяльності у межах певної держави або її регіону.
Аналізуючи понятійно-категоріальний апарат щодо визначення терміна «офшор», автор дійшов висновку про відсутність єдиного базового розуміння цього поняття. Дисертантом пропонується правове визначення поняття «офшор» здійснювати за ознаками офшорної юрисдикції та її податкового режиму. Вважаємо за доцільне чітко розмежовувати у нормативно-правових актах такі терміни, як «офшорна юрисдикція, під якою слід розуміти країну чи особливу територію всередині країни, законодавство якої щодо заснування, управління та оподаткування компаній орієнтовано здебільшого на міжнародний, а не на внутрішній бізнес та «оншорна юрисдикція» – країна, законодавство якої з питань заснування, управління та оподаткування компаній орієнтовано на регулювання місцевої економіки і на контроль за компаніями, що займаються підприємницькою діяльністю в її межах.
Аналіз правових визначень офшорного підприємництва і наукових позицій щодо сутності і змісту цього терміна дозволили авторові визначити офшорне підприємництво в загальному розумінні як процес взаємодії ринкових суб’єктів з приводу взаємопередачі прав власності на деякі товари чи послуги через офшорне підприємство.
Вперше у вітчизняній юридичній літературі запропоновано розмежувати в нормативно-правових актах терміни «офшорна зона» та «зона зі спеціальним режимом оподаткування», зокрема з огляду на відсутність чітких і єдиних критеріїв віднесення певних країн та територій до офшорних зон та єдиного, визнаного всім світом, переліку офшорних зон. Кожна країна дає свої визначення, критерії визначення та ознаки офшорної зони, і надає свій перелік офшорних зон, що не завжди відповідає дійсності. Слід зазначити, що саме національний перелік офшорних зон і відображає розуміння певною державою суті цього поняття. І саме наявність певної країни чи території в цьому переліку і визначає подальші відносини між даними країнами та їх статус. Виправданим є нормативне закріплення терміна «зони зі спеціальним режимом оподаткування» з визначенням критеріїв віднесення певних юрисдикцій до зон із спеціальним режимом оподаткування.
Враховуючи викладене та виходячи із положень статті 92 Конституції України, відповідно до якої виключно законами України встановлюються засади функціонування фінансового, кредитного та інвестиційного ринків (а перелік офшорних зон безпосередньо впливає на напрями розвитку цих ринків), на думку дисертанта, доцільно законодавчо затвердити перелік офшорних зон.
3. Державне регулювання відносин податкового планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування
3.1 Державна політика у сфері податкового планування
В умовах домінування тенденції інтеграції національних економік у світове господарство і посилення їх відкритості функції регулювання зовнішньоекономічної діяльності беруть на себе, окрім відповідних органів публічної влади, і міжнародні самоврядні організації – регіональні об’єднання, міжнародні економічні організації і особливо транснаціональні корпорації. Досить часто мають місце конфлікти інтересів між державою і цими центрами регулювання, зокрема між урядами окремих держав і ТНК. В багатьох випадках органи публічної адміністрації, зокрема податкові органи, порушують права платників податків, у тому числі право на використання всіх законних можливостей для зменшення своїх податкових зобов’язань. Показовим у цьому контексті є рішення Європейського Суду по справі «Centros», де відмічено, що не є зловживанням свободою вибору місця діяльності створення компанії в місці, де відповідні норми більш ліберальні. В даній справі також було відмічено, що те, що компанія не здійснює ніякої діяльності за місцем реєстрації не дає права відмовляти компанії у виборі місця діяльності, і не має значення, що право повністю не гармонізовано. Враховуючи, що законодавство більшості країн не встановлює обмеження для такого вибору місця діяльності на територіях з найбільшим режимом сприяння, дане рішення Європейського Суду застосовується у більшості випадків національних спорів [42]. Фактично, Суд виступає на стороні платника податку, який використовує не заборонені законом методи податкового планування.