1. Економічні: залучення іноземних інвестицій, зростання валютних надходжень до економіки всієї країни чи її окремого регіону від реєстраційних зборів.
2. Соціальні: прискорення розвитку всієї країни чи конкретної території в її складі, підвищення зайнятості і рівня доходів населення, створення прошарку висококваліфікованої робочої сили за рахунок вивчення і впровадження на практиці світового досвіду в сфері організації, управління, фінансів; виховання культури менеджменту, орієнтованої на світові вимоги до технології управління.
3. Науково-технічні: впровадження передових іноземних технологій, передусім інформаційних, у сфері сучасних засобів зв’язку і банківської справи.
Цілком зрозуміло, що на практиці ці цілі можуть корегуватись залежно від конкретної ситуації і типу юрисдикції. Приміром, цілеспрямована податкова політика таких пільгових холдингових юрисдикцій, як Нідерланди і Люксембург, привела до того, що вони не тільки залучили величезні додаткові кошти в свою економіку, але й самі стали наймогутнішими світовими інвесторами.
При цьому, маючи на меті використання переваг МПП невеликі, економічно слаборозвинуті країни, як правило, йдуть шляхом перетворення всієї країни на зону зі спеціальним режимом оподаткування, і відповідно до цього організовують структуру національної економіки.
Щодо передумов і факторів формування зон із спеціальним режимом оподаткування, у своїх працях такий дослідник, як О.А. Гарасюк виділяє законодавчі (податкове, корпоративне, валютно-фінансове законодавство та міждержавні угоди) і організаційні (реєстраційні процедури, ступінь конфіденційності) передумови та суб’єктивні (соціально-економічний, політичний, економічний, комунікаційний) і об’єктивні (географічний) фактори.
Ряд країн, у тому числі й Україна, ще не визначились щодо юридичного оформлення цих зон, умов та доцільності їх заснування.
Проаналізувавши сучасний стан в Україні, передумови та фактори створення власних офшорних зон, О.А. Гарасюк обґрунтувала недоцільність їх створення на території країни. Це пояснюється недостатнім нормативно-правовим забезпеченням та відсутністю відповідних гарантій ведення бізнесу, які притаманні світовим офшорним центрам, що не створює необхідних підвалин для формування зони.
Однак спроби та бажання створити офшорну зону на території України відмічались. У березні 1994 року Кабінет Міністрів України схвалює Концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні, яка є методологічною основою для прийняття рішень і підготовки документів у процесі створення конкретних спеціальних (вільних) економічних зон і має реалізуватись у взаємозв’язку з програмами структурної перебудови економіки, розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, іншими програмами розвитку економіки країни [152]. Концепція передбачала створення на території України «банківсько-страхових (офшорних) зон» та надала їх визначення.
Так, у початковій редакції Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» містилась стаття 16: «Офшорні застереження», яка визначала ознаки, за якими прибутки суб’єктів підприємницької діяльності не підлягають оподаткуванню [155]. Порядок реєстрації офшорних компаній повинен був встановлювати Кабінет Міністрів України. Однак порядок так і не був встановлений, а у наступних редакціях ця стаття закону взагалі зникла.
У грудні 1998 р. Кабінет Міністрів України видає постанову «Про заходи щодо реалізації Програми діяльності Кабінету Міністрів України», де для «подолання кризових явищ та створення умов для забезпечення економічного зростання» як один із заходів правового та організаційного забезпечення реалізації Програми заплановано «підготувати проект програми розвитку вільних економічних та офшорних зон (1999–2001 роки)» [149].
Восени 1999 року Президент України висловився, що він не виключає можливості «постановки в перспективі питання про створення в Криму офшорної зони» [53], що знайшло вираження у Посланні Президента України до Верховної Ради України 2000 р. «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної і соціальної політики на 2000–2004 роки». Так, зокрема, для реалізації завдань промислово-інноваційного розвитку української економіки передбачалось «утворення фінансово-промислових груп, у тому числі транснаціональних, а також горизонтальних та вертикальних холдингових компаній, науково-технічних центрів, технополісів, технопарків тощо. У перспективі ці структури мають утворити основний стрижень науково-технологічного та інноваційного процесу. Окремі з них можуть розвиватися через механізми вільних економічних та офшорних зон. Визначення мережі та здійснення організаційних заходів, спрямованих на утвердження таких структур, повинне розглядатися як одне з ключових завдань Уряду на найближчі роки» [193].
Необхідно зазначити, що за рамками нашого дослідження залишаються вільні економічні зони, зони експортного виробництва та інші спеціально виділені території з особливим податковим режимом, чи спеціальні зони. Визначаючи коло об’єктів даного дослідження, ми опирались на матеріали широкого спектру джерел наукової і ділової інформації з проблем міжнародного податкового планування і офшорного бізнесу. Були вибрані тільки країни, на всій території яких створені сприятливі умови для діяльності офшорних компаній. Серед об’єктів, що розглядались, перш за все, наймогутніші, найпопулярніші в міжнародних ділових колах і найчастіше згадувані дослідниками і спеціалістами офшорні зони.
Поряд з цим, розглядаючи проблематику оподаткування з використанням зон із спеціальним режимом оподаткування, слід торкнутися питання щодо належності офшорних зон до складу спеціальних (вільних) економічних зон.
У світі за різними даними нараховується від 400 до 3,5 тис. спеціальних (вільних) економічних зон. Така велика розбіжність у статистиці особливих територіально-господарських утворень обумовлена, насамперед, відсутністю усталеної термінології та класифікації вільних економічних зон. Так, деякі українські вчені налічують 882 спеціальні (вільні) економічні зони, що створені і діють у 128 країнах світу [201, с. 29]. За інформацією Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій, у світі функціонує понад 1200 вільних економічних зон [38].
Аналізу статусу спеціальних економічних зон вже приділялася увага у вітчизняній правовій науці, пропонувалися визначення терміна «спеціальна економічна зона» [184]. Українське законодавство визначає спеціальну (вільну) економічну зону як «частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України» [134].
Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницькій діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставки на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення та впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвиток інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.
На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб [134].
Щодо суттєвих ознак спеціальних (вільних) економічних зон у науковій літературі також не існує єдиної думки. Залежно від того, які ознаки досліджуваних територіально-господарських утворень визначаються основними, формуються і різні погляди на поняття та класифікацію зон.
Беручи до уваги загальновідомі моделі вільних зон, у процесі систематизації розмаїття відомих нам ознак, що характеризують окремі спеціальні (вільні) економічні зони, виділимо основні (суттєві) ознаки: інтеграція у світову економіку; розвиток міжнародного співробітництва; умовна екстериторіальність щодо митних кордонів та індиферентність до торгового режиму приймаючої держави; спрямованість на активізацію підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності; використання для власного розвитку зовнішніх фінансових ресурсів, у тому числі – прямих іноземних інвестицій; стимулювання розвитку місцевих факторів виробництва і забезпечення зміни існуючих на момент створення зони продуктивних сил та економічних потенціалів; особливий (відрізняється від загального, існуючого на території держави розташування) організаційно-правовий механізм; наявність чітко визначеного кордону.
Тому ми, зважаючи на неузгодженість думок щодо понятійного апарату серед вчених і практиків, у своїй роботі оперуємо терміном «зони зі спеціальним режимом оподаткування». Дисертант вважає, що категорія «вільна економічна зона» має використовуватись для позначення зон, створених відповідно до вітчизняного законодавства, термін «офшорні зони» може вживатися щодо територій за межами України, в межах яких передбачено спеціальний режим оподаткування і здійснення підприємницької (офшорної) діяльності. Термін «зони зі спеціальним режимом оподаткування» має універсальний характер і може застосовуватися до будь-яких територій, де діють особливі податкові режими.
Відповідно до статті 403 Господарського кодексу на території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Окремі зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон.