Оскільки ведеться мова про конфіскацію, то цілком зрозумілим є те, що одним із визначальних складових всієї нормативно-правової її конструкції буде таке правове поняття як «право власності». Йому надається дуже велике значення, оскільки, як вказується в літературі, основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця, сім'я, де само право людини на особисту свободу, власність розглядаються як невідчужувані і священні. Такий підхід обумовлено розвитком та становленням концепцій правової держави та громадянського суспільства. В основі ліберальної концепції правової держави, що фактично реалізується в Україні, «лежать теорія природного права та англійська політична економія, і насамперед погляди Адама Сміта, а основна її ідея: право приватної власності - природне право незалежно від держави. Також уточнюється, що громадянське суспільство - це система суб'єктів і відносин, у певній мері незалежна від держави, сфера, де панують приватний інтерес, приватна власність, економічно незалежні, вільні, юридично рівноправні суб'єкти. Громадянське суспільство - це «царство економічних відносин» (К. Маркс). Ці відносини становлять кістяк, основу цивільного суспільства, а цивільне суспільство - соціально-економічну основу держави [11, с. 71, 162]». Вказується, що приватна власність - не право капіталіста, а необхідна соціальна функція, без якої немислиме суспільство, ідея про соціальну функцію приватної власності сприйнята конституціями ряду розвинених країн, наприклад, у Конституції Німеччини (ст. 14) записано: «Власність зобов'язує. Користування нею повинне служити загальному добру [1, с. 197]». Право на приватну власність також розглядалося як одне з найперших, основоположних прав людини, без якого неможливі громадянське суспільство та індивідуальна свобода. У соціалістичних державах із тоталітарним режимом, вказує О.Ф. Скакун, це право взагалі відкидалося як свідчення класово обмеженого буржуазного підходу до прав людини.Воно, поряд із правом на працю, вчиняє істотний вплив на правове становище людини і громадянина, його соціальний статус. У перспективі праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичний статус. Тому встановлення гарантії економічних прав важливі для всього суспільства.
У країнах, які переходять до демократії, дієвість механізму реалізації правових гарантій дає уявлення про відповідність реального економічного простору тому, що задекларований на конституційному рівні. Крім того, саме втрата економічних прав призводе до вкрай небажаних соціальних наслідків. Прямо наголошується, що все, що хитає власність, підриває самі основи цивільного порядку. Якщо щось колише власність особи, тоді людина не може бути упевненою ні в чому, так вона відчуває, що роблять замах на весь її особистий світ, на її свободу, на її діяльність, на її сім'ю, на все, що їй дорого, на її минуле та майбутнє [3, с. 115].
Конституція України 1996 роки проголосила Україну незалежною, демократичною, правовою державою. Суть такої держави розкривається в третій статті Основного закону: «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в України найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [1]». Надзвичайно важливим принципом представляється також положення ст. 64 Конституції України: «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України [1]». Його важливість в контексті нашого дослідження пов’язується із тим, що саме у випадку застосування судом конфіскації майна право особи на власність істотним чином обмежується, аж до повного його нівелювання. Хоча первинна норма Конституції України (ст. 41) закріплює що: "Право приватної власності охороняється законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатом своєї інтелектуальної, творчою діяльності"[1].
Проблема співвідношення права приватної власності та примусу з боку держави вперше у нормативному виді була винесена на той же рівень, що і проблеми свободи, безпеки, протистояння пригнобленню у Французькій декларації прав людини і громадянина (1789 р.).
Після майже двохсотрічної еволюції в соціальній і економічній сферах концепція власності зазнала помітних змін і в даний час визнана на міжнародному рівні. Так, право на власність закріплене в Загальній декларації прав людини. У статті 17 Загальної декларації прав людини проголошено, що «Кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і спільно з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна». Проте, питання, пов'язані з будь-яким обмеженням права володіти власністю, входять в сферу дії як норм міжнародного права, так і національного, регулюючи права і свободи громадян. Невідчужувані права якраз і існують для охорони первинної свободи і автономії особи, які ув'язуються з матеріальним добробутом, а значить, з наявністю приватної власності.
Наступним правовим документом, що певним чином закріплю право власності, є Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, яка, як можна зробити висновок з її преамбули, спрямована на колективне забезпечення певних прав, проголошених у Загальній декларації, у тому числі права, проголошеного в ст. 17 Декларації [5]. Особливу увагу привертає до себе Перший Протокол до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, який Україна ратифікувала від 17 червня 1997 року. Ст. 1 «Захист права власності» проголошує, що: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів». Відмітимо, що ще в дореволюційний час зверталась увага на те, що існування в законі подібної цього примусового заходу, йде врозріз з основними витоками права власності, не може не коливати тієї довіри до міцності і недоторканності майнових прав, яка повинна лежати в основі суспільства. Хоча методи, які використовувалися при побудові нового суспільства у після революційний час зумовили думку М. Бердяєва, що марксизм не хоче бачити за класом людини, він хоче побачити клас з його класовими інтересами. Такі класові інтереси обумовили фактично поза правове використання будь-яких способів боротьби із класовими ворогами, у тому числі і за допомогою економічних способів - за допомогою конфіскації майна.
Але у демократичному суспільстві такого бути не може, у тому числі і відносно власності. Власність, згідно ст. 2 Декларації прав людини і громадянина 1789 р., - одне з природних і невід'ємних прав людини; згідно ст. 17 - право недоторканне і священне. Саме так власність сприймається людиною. Таке формулювання відповідає природному підходу до розуміння права власності як об’єктивно існуючого і притаманного кожному індивіду права володіння, користування, розпорядження належним йому майном, а тому таке бачення права власності диктує обов’язок кожній державі забезпечити невід’ємне право кожній людині і громадянину. Ці юридичні норми були прийняті на підставі природного бажання надійного та стабільного існування права власності. Хоча, слід звернути увагу, що існування інституту права власності пов’язується із його рухом, рухом самої власності в умовах ринкової економіки. Право власності може бути отримано, передано, втрачено тощо. Тому норми, які були проголошені в Декларації прав людини і громадянина, в більшому ступені визначали не саме право власності – його зміст (володіти, користуватися, розпоряджатися власністю), а визнавали за кожною особою право на власність, що обов'язково припускає наявність відповідного суб'єкта, якому гарантується недоторканість його власності, забезпеченість права її отримати. Відповідно, слід вести мову про суб’єктивне право особи на власність та про правові підстави його обмеження.
Що стосується розуміння поняття «суб’єктивне право особи на власність», то можна погодитися із позицією, що право приватної власності в суб’єктивному значенні – це закріплені в системі конституційних економічних прав людини і громадянина невід’ємні, непорушні та гарантовані державою і суспільством вид і міра можливої, свідомо-вольової поведінки фізичної особи щодо володіння, користування і розпорядження своїми матеріальними і духовними благами, сутність якої полягає в можливості вести себе певним чином, вимагати відповідної поведінки від зобов’язаних осіб, у разі необхідності захищати своє право передбаченими нормами об’єктивного права засобами, а також використовувати це право для задоволення своїх правомірних потреб та інтересів. А до змісту конституційного права людини і громадянина на приватну власність віднесено гарантовані Конституцією та законами України основні правові можливості фізичної особи: вчиняти діяння стосовно володіння, користування і розпорядження своєю власністю, вимагати від зобов’язаних осіб відповідної поведінки щодо здійснення прав власника, звертатися до компетентних органів для захисту і відновлення порушеного права, відшкодування спричинених збитків[1].
Вважаємо, що із врахуванням цих положень можна дослідити ту систему правових приписів, які регламентують в Україні як право власності, так і можливість його обмеження, де однією з форм обмеження (припинення) є конфіскацію майна ( п. 10 ст. 346 ЦК України «Підстави припинення права власності [3])».