Так, Конституція України (ст. 41), звісно враховуючи положення наведених вище міжнародно-правових актів, закріпила, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, де право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. (ч. 1, 2 ст. 41) [1]. Вважаємо, що тут мова йде саме про те, що всі і кожний мають саме такі правові можливості щодо власності як володіти, користуватися і розпоряджатися нею, але набуття цих прав можливе лише в порядку, визначеному законом, більш того, можна прямо вести мову, беручи до уваги положення статей 8 та 68 Конституції України, що набуття цих прав можливе лише в законному порядку і ніяк інакше. Це підтверджується положеннями ст. 328 ЦК України, яка вказує, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів [3]. Якщо це так, а ми в цьому не сумніваємося, то у відповідь держава встановлює гарантіє цих прав: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (ч. 4 ст. 41) [4]. Власність - право недоторканне і священне. Хоча як суб’єктивне право - право власності за своєю природою не може бути абсолютним. Таким чином, виходить, що економічні права громадян обмежені.
Об'єкт нашого дослідження у такому разі вимагає відповіді на питання про те, які межі права громадянина на власність і в якому ступені держава має юридичне право його обмежити. Відповідь на це питання містить, зокрема ч. 5 ст. 41 Конституції України: примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану, а також ч. 7 ст. 41 Конституції України: Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі [1]. На думку О.В. Розгон, обмеженнями є зовнішній вплив на суб’єктивне право власності конкретної особи, що втілюється у відповідні правовідносини з її участю, тягне за собою стиснення, зменшення можливостей здійснення власником своїх повноважень і полягає у конкретних приписах власнику здійснити певні дії або утриматися від певних дій, а напрямки обмежень права власності стосуються володіння, користування та розпоряджання як у кожній з цих правомочностей, так і їх комбінацій, а також у всіх правомочностях разом. Далі автор відмічає, що однак під час існування обмежень, вони ззовні можуть виражатися у різних формах і тягнути за собою різні наслідки, що свідчить про ступінь стиснення власника. Перший ступінь стиснення (найбільш вагомий) виникає при накладенні на майно арешту, запровадження притримання майна власника як способу забезпечення виконання ним зобов’язань, а також при примусовому припиненні права власності внаслідок націоналізації, реквізиції, конфіскації, примусовому викупі у власника його майна у зв’язку з суспільною необхідністю, а також у разі банкрутства власника.
Звідси окремим видом примусового відчуження права приватної власності є конфіскація, Так згідно із ч. 6 ст. 41 Конституції України конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом [1]. Тобто Конституція України визнає можливість існування конфіскації і встановлює певну систему гарантій, що відповідає міжнародним вимогам, а саме судовий порядок прийняття рішення про її застосування на певних, встановлених законом підставах. Це підтверджується і Рішенням Конституційного Суду України, що частиною шостою статті 41 Конституції України встановлено імператив, за яким конфіскація може бути здійснена виключно за рішенням суду.
Підкреслюється, що серед випадків примусового відчуження права приватної власності конфіскація є безоплатним вилученням у власника належного йому майна за рішенням суду у виді санкції за здійснення правопорушення (ст. 354 ЦК). Тобто конфіскація може розглядатися як різновид майнової відповідальності особи. Її застосування можливе виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановленому законом [4].
Таким чином ми бачимо, що Конституція України фактично ухилилася від вирішення питання про обсяг можливої конфіскації, її об’єкту тощо, вона лише передбачає таку підставу для припинення (обмеження права власності), а вирішення цього питання знаходить свою відповідь у інших законах. Так, у іншому Рішенні Конституційного Суду України вказано, що правопорушення, за які застосовується примусове безоплатне вилучення державою всього або частини майна у особи, визначені у кримінальному, адміністративному, цивільному законодавствах. Погодимося, що про власність як належність або присвоєння матеріальних благ може йтися як у виробництві, так і у споживанні; як при їх розподілі, так і при обміні, а тому відносини з власності слід розглядати як право власності, що внаслідок своєї приватної природи регулюється цивільним правом, а також як інші інституції в економіці і праві. Тобто право власності є комплексним, оскільки відносини з власності регулюються і нормами інших галузей права: конституційного, кримінального, адміністративного та ін.., а власність взагалі виступає економіко-правовим явищем, у якому правова форма нерозривно злита із економічним змістом.
Дотримуючись точки зору, що внаслідок своєї приватної природи право власності регулюється цивільним правом, звернемося до Цивільного кодексу України, де в ст. 354 «Конфіскація» містяться наступні положення:
До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. Тут ми знаходимо визначення конфіскації, а також її характеристику - як санкція за вчинення правопорушення. Але знов таки питання про обсяг та порядок конфіскації майна носить банкетний характер, відсилаючи до іншого закону, яким, окрім інших, є КпАП.
Тому ми можемо констатувати, що у вітчизняному законодавстві повністю визнається інститут конфіскації майна як такий, де за своєю сутністю він виступає нічим іншим як санкцією за вчинення правопорушення, причому в цьому випадку, як відомо, одним із засобів встановлення санкцій є кримінальний закон. Звідси можна відмітити, що визнання права приватної власності непорушним обумовлює потребу вирішення питання, що є об’єктом конфіскації. Зокрема країни Заходу, переважно застосовують конфіскацію предметів, засобів і знарядь злочину, предметів і грошей, здобутих злочинним шляхом.
адміністративне стягнення конфіскація правопорушення
Література
1. Круглов В.А. Административно-деликтный процесс : учебное пособие / В.А. Круглов, Л.А. Попов. — М. : Изд-во деловой и учебной лит., 2005. — 336 с.
2. Кузьменко О.В. Теоретичні засади адміністративного процесу : монографія / О.В. Кузьменко. — К. : Атіка, 2005. — 352 с.
3. Літошенко О.С. Інститут адміністративної відповідальності в системі юридичної відповідальності : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. : 12.00.07 / О.С. Літошенко. — К. : Київський національний економічний університет, 2005. — 21 с.
4. Літошенко О.С. Розвиток нормативно-правової бази адміністративної відповідальності в Україні : основні етапи / О.С. Літошенко // Часопис Київського університету права. — 2003. — № 3. — С.39–45.
5. Лук’янець Д.М. Адміністративно-деліктні відносини в Україні : теорія та практики правового регулювання : монографія / Д.М. Лук’янець. — Суми : Університетська книга, 2006. — 367 с.
6. Лук’янець Д.М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку : монографія / Д.М. Лук’янець. — К. : Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. — 220 с.
7. Лук’янець Д.М. Напрями реформування адміністративно-деліктного законодавства / Д.М. Лук’янець // Правова держава : Щорічник наук. пр. — 2001. — Вип. 12. — С.318–333.
8. Лук’янець Д.М. Проблеми застосування конфіскації як адміністративного стягнення / Д.М. Лук’янець // Право України. — 2006. — № 2. — С.110–112.
9. Максимов И.В. Система административных наказаний: понятие и признаки / И.В. Максимов // Государство и право. — 2005. — № 4. — С.18–27.
10. Мартьянов И.В. Административная ответственность по советскому законодательству / И.В. Мартьянов. — К. : Вища школа, 1985. — 55 с.
11. Масленников М.Я. Административно-юрисдикционный процесс : сущность и актуальные вопросы правоприменения по делам об административных правонарушениях / М.Я. Масленников. — Воронеж : Воронежский ун-т, 1990. — 209 с.
12. Масьондз С.О. Адміністративне право України у визначеннях та схемах : навч. посібник / С.О.Масьондз. — К. : Прецедент, 2006. — 176 с.
14. Морозова И.Б., Треушников А.М. Исполнительное производство: Учебно-практическое пособие. - М.: Городец, 1999. - 328 с.