Україна переживає складні часи. Зруйновано стару систему, зроблено істотні кроки щодо побудови демократичної держави [11, с. 358]. Проте, мабуть, ніхто тепер не буде заперечувати, що Україна знаходиться в перехідному стані. Інша справа, що ще й досі різні соціальні кола та політичні партії не можуть визначити, до яких саме держави та суспільства ми прагнемо перейти. Відсутність чіткої відповіді на це питання, певна невизначеність в реалізації якоїсь конкретної концепції, розробка загального плану реформування держави на демократичних засадах, спірність питань про основні риси та шляхи побудови правової держави зумовлює те, що за таких обставин неможливо визначити певний план дій, систематизувати напрямки щодо вирішення конкретних завдань суспільного розвитку, вирішити питання про їх черговість тощо [1, с. 9].
Нам здається, що питання перехідного періоду не обмежуються найбільш суттєвими для державознавства проблемами виникнення держави, її соціального характеру (функцій) і державної форми. Перехідний період – багатомасштабне соціальне перетворення. Перехідна держава відображає усю трансформацію політичної і правової систем суспільства, громадянських інститутів [9, с. 5], та передбачає комплексне й суттєве реформування усіх сфер життя, що є суперечливим та складним процесом аналізу та реалізації можливостей її реорганізації та розвитку. “Феномен соціального переходу – це суперечливий, багатоаспектний і багатоетапний процес необхідного, суттєвого, комплексного перетворення однієї усталеної форми організації держави в іншу, що містить в собі одночасно елементи конкретно-історичного соціокультурного минулого, специфічного теперішнього і поліваріантного майбутнього, відповідним чином позначаючись на характері соціально-політичних відносин та особливостях протікання духовно-ідеологічних процесів” [20, с. 40]. За таких передумов перехідним визнається державний режим, який виникає під час еволюції від цілком певної моделі, яка так чи інакше уявляється “чистим” типом, до іншої, так само чітко визначеної “чистої” моделі [7, с. 17].
Слід зазначити, що метою будь-якої перехідної держави є забезпечення її сталого розвитку, який, в свою чергу, є запорукою стабільної життєдіяльності суспільства, безпеки держави. Але необхідно враховувати, що перехідний період розвитку, як правило, супроводжується зростанням кількості та поглибленням кризових явищ у державі. Існує необхідність формування у перехідній державі ефективних механізмів соціального устрою, структурної перебудови та модернізації економіки і виробництва, інтенсивного розвитку науки, екологізації життя. У залежності від глибини кризи не можна розраховувати на одночасний та рівноцінний розвиток всіх галузей народного господарства, цілісний вихід з кризи всіх елементів життя соціуму одночасно. Тим більше, що в перехідній державі, як правило, відсутня єдина соціальна концепція подолання кризових явищ і стабілізації життя [9, с. 21].
Таким чином, транзитний період дозволяє оволодіти і засвоїти масив новітньої інформації з навколишнього середовища. Відбувається відбір інформації та її адаптації з метою вибору варіантів подальшого руху і розвитку суспільства і держави в цілому. Саме це визначає негативні та позитивні риси перехідного періоду.
Так, у позитив держави перехідного типу можна віднести те, що вона отримує переваги формування нових соціальних структур у їх чистому вигляді, коли старі форми докорінно руйнуються і на їх місці утворюються нові інституції. Цей процес загалом орієнтується на кращі світові традиції, тобто перехідна держава не перебуває у стані ізоляції, а може обирати для себе шляхи з досвіду, набутого людством за весь період існування. Йде серйозний пошук системою альтернатив подальшого розвитку. Саме перехідні системи, які реформуються, є нестабільними системами, здатними до розвитку, демонструють свою потенційність, тобто здібність постійно генерувати нові ідеї, нові структури, нові шляхи, інакше кажучи – варіанти, альтернативи розвитку системи.
Негативне зводиться до того, що не завжди набутий досвід є позитивним для перехідної системи. Знову наголосимо на тому, що мають враховуватися національні особливості та цілі суспільного розвитку, характерні для регіону, в якому відбуваються реформи. А тому поєднання певних внутрішніх особливостей зі світовими традиціями та реальне впровадження у життя результатів подібного поєднання складає неабияку складність для держави.
Неоднозначність у розумінні змісту поняття “перехід”, складність сучасних соціальних процесів, суперечливий характер їх протікання у різних країнах, різновекторність таких змін у різних сферах суспільного життя, а також наявність суб’єктивного моменту в їх оцінці, змушують дослідників шукати і вживати поряд з поняттям “перехід” інші поняття. Тому не випадково у науковій літературі можна зустріти різні терміни, що характеризують українську державу цього історичного періоду: перехідна, посттоталітарна, постсоціалістична, посткомуністична, пострадянська, постіндустріальна і т.д., які хоча часто і використовуються як синоніми, але все ж таки підкреслюють різні аспекти складного соціально-політичного процесу в країні, що сприяє більш адекватному і повному відображенню сутності певних специфічних сторін глибоких соціальних зрушень. А це, в свою чергу, зумовлює потребу при аналізі перехідної держави звертатися до різних термінів, співставляти їх між собою задля знаходження найбільш оптимальних можливостей відображення змісту концепції “перехідна держава” [2, с. 12-13].
Проблематика перехідного періоду не є новою для сучасної науки. Вперше ця тема стала актуальною у дослідженні становлення радянської соціалістичної держави з 1917 по 1939 роки, потім у період після Другої світової війни, у кінці 40-х і на початку 50-х років у зв’язку з досвідом революційного переходу ряду країн Європи і Азії до так званої народної демократії; і, нарешті, втретє – у 60-80-і роки, в умовах розпаду світової колоніальної системи і появи “держав соціалістичної і комуністичної орієнтації” [1, с. 4-11]. Теперішній період розвитку держав Східної Європи, Росії та України зокрема складає четвертий етап дослідження питання перехідної держави і дає нам перший досвід щодо такого її різновиду, як пострадянська держава [2, с. 54-64]. На нашу думку, цей термін якнайширше охоплює всі аспекти сутності нинішнього етапу розвитку української держави, який бере свій початок від розпаду Радянського Союзу, є сукупним поняттям, що характеризує перехід різних систем суспільства на якісно новий рівень розвитку.
Тож, основна задача дослідження полягає в тому, щоб з’ясувати, що є вихідною ланкою пострадянської трансформації та її кінцевою метою, за яких внутрішніх та зовнішніх передумов здійснювалося становлення України як незалежної, самостійної держави, які основні напрями у здійсненні державного будівництва становлять пріоритет у розвитку нашої країни.
Ще 31 січня 1924 року ІІ З’їзд Рад СРСР одноголосно затвердив Конституцію СРСР. Проте, її особливість полягала в тому, що вона не містила характеристики суспільного ладу, місцевих органів влади і управління. Все це отримало відображення і у конституціях республік, що увійшли до складу СРСР.
Так, Конституція УРСР 1929р. базувалася на положеннях Конституції СРСР від 31 січня 1924 р. Вона законодавчо закріпила принципи диктатури пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури. У ст.. 1 Конституції УРСР 1929р. було закріплено: „Українська республіка є соціалістичною державою робітників і селян. Вся влада в межах УРСР належить Радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів”. В той же час, М.І. Калінін зазначав, що в Радянському Союзі радянські заклади не відтворюють у собі принципів самоврядування, а отже протиріччя між ідеєю народного самоврядування і ідеєю диктатури має не тільки теоретичне значення, але і являється основною передумовою, з визнання якої виходить уся радянська політика і на якій побудована уся радянська держава.
Вагомим в цьому напрямі є аналіз ІІІ З’їзду Рад СРСР 1925 року, де М.І. Калінін виступив з питань радянського будівництва. Визначаючи кооперування єдиним шляхом до побудови соціалізму, на з’їзді був проголошений напрям на укріплення революційної законності та „оживлення рад”, що полягало перш за все у зміні методів їх роботи та покращенні загального керівництва Радами з боку партійних організацій на місцях, у всебічному розширенні прав та функцій Рад і залученні широких мас трудящих у радянське будівництво. В той же час, у радянській державі не можна було бути членом уряду і не бути в комуністичній партії, яка і була тією неофіційною організацією, що проводила усю політику. Головним стає партійний з’їзд, що затверджував основні настанови та директиви, які інші органи повинні були відтворювати у життя. З’їзди Рад та сесії ЦВК були покликані лише законодавчо підтверджувати прийняті рішення.
Отже, нинішній етап розвитку України ми маємо характеризувати саме через призму відходу від монополізму у владі однієї і єдиної на політичній арені партії та формального декларування влади народу через Ради депутатів. В Україні йде процес формування дієвих механізмів забезпечення народовладдя та пошук шляхів впливу на владу з боку суспільства.
Аксіомою є те, що Україна – пострадянська держава. Усі пострадянські держави перебувають на різних стадіях пострадянської трансформації, інакше ми не говорили б про глибину та енергійність реформ як основних чинників, які створюють відмінні умови життя громадян у країнах, що вийшли з однієї правової сім’ї. Проте, пострадянський період – не постіндустріалізм. Він не є “вища стадія” і не “новий ступінь розвитку” того режиму, що існував раніше. Трансформація відбувається у вигляді відходу від раніше сконструйованої системи і спробі “на руїнах старого побудувати новий світ”. При цьому слід враховувати, що “ще не всі відголоси старих порядків трансформовано в такі, на яких вже ніколи не зможе відродитися “партія-держава” комуністичного зразка, і цеглини зі старих стін, образно кажучи, всюди ще валяються під ногами, спонукаючи тих, хто в цьому зацікавлений, збирати їх задля відбудови того, що розвалилося і зникло в ході “всесоюзної” перебудови та українського державотворення” [6, с. 84-95].