При типології суб’єктів лобізму найбільш прийнятною уявляється класифікація за типом інтересу, яку запропонували С. Перегудов і І. Семененко. Автори виділяють чотири основні групи лобістів: «політизовану, соціальну, економічну, регіональну» [4, с. 28–42].
«Політизовані» групи – це, насамперед, угруповання бізнесу і його політичних представників, що домагаються політичного впливу через участь у виборах і прямо втягнуті в політичну боротьбу.
Соціальні лобісти відстоюють інтереси соціальних груп. До них відносяться профспілки, жіночі, екологічні, молодіжні організації. Соціальні інтереси часто використовуються в лобістських цілях корпорацій і галузевих комплексів (ВПК, АПК тощо), що складають таку групу економічних лобістів. До цих лобістів належать також фінансово-промислові групи.
Ряд великих груп у суспільстві не увійшли в представлену типологію, тому нараховується трохи більше груп суб’єктів лобістської діяльності. В Україні деякі (досить великі) групи населення залежать від державного бюджету (держслужбовець, армія, вчителі тощо), і вони досить успішно лобіюють свої інтереси, причому це не обов’язково пов’язане, наприклад, в армії з інтересами економічного лобіста ВПК. Не можна їх віднести і до соціальних лобістів, тому що це скоріше професійні об'єднання. Умовно цю групу в дослідженні названо «бюджетною».
Наступна група – екологічні організації, жіночі, молодіжні, підприємницькі об’єднання і тощо, лобістська діяльність яких прямо пов’язана з громадськими ініціативами, з наявністю громадського суспільства. О.П. Любимов називає такий вид лобі «громадським» [3, с. 72–78]. Існують також групи економічних (галузевих), регіональних та іноземних лобістів.
Можливість використовувати лобізм для відстоювання своїх інтересів існує у всіх груп у суспільстві, але, насамперед у тих, які володіють, як уже зазначалося, достатніми для цього ресурсами.
Впливовими лобістами є профспілки, які спираються у своїй діяльності на такий ресурс, який притаманний, насамперед широким масам трудящих, як кількісний склад і згуртованість. Масовість профспілок робить їх впливовою політичною силою. Профспілки уміло використовують цей фактор не тільки для організації масових виступів трудящих на підтримку їхніх прав, але й для встановлення прямих лобістських контактів із законодавчою владою.
Досить часто керівництво профспілок знаходить розуміння у лідерів спілки роботодавців чи підприємницьких асоціацій, тобто своїх фактичних антагоністів. Пояснення цьому може бути одне: інтереси профспілкових лідерів далеко не завжди збігаються з інтересами основної маси членів профспілок. Керівництво профспілок, використовуючи потенціал своїх організацій, може реалізовувати також певні політичні інтереси.
В умовах невдоволення більшості населення проведеною урядом політикою профспілки виявилися інструментом, що міг направити це невдоволення у певне русло. Для уряду й політичної еліти, з якими профспілки уклали таємну угоду, важливо, щоб профспілкові акції протесту не переросли в стихійні дії, що загрожують основам політичного ладу. Тому іноді діяльність профспілкових лідерів спрямована на те, щоб перехопити ініціативу й організувати підконтрольний їм виступ трудящих.
Запропоновані класифікації являють собою скоріше академічний інтерес. Реальний лобізм здійснюють безпосередні суб’єкти лобістської діяльності: окремі лобісти й лобістські фірми, спілки й асоціації, відділи корпорацій по зв’язках з органами законодавчої і виконавчої влади та державні структури.
Говорячи про ефективність роботи представників комерційних і державних структур, депутатів, спрямованої на лобіювання проектів, що відбивають інтереси певних структур, галузей, регіонів чи шарів суспільства, то суб’єктів лобіювання можна поділити на три категорії.
Перша категорія – це «перші особи» комерційних, державних й політичних структур, що займаються лобіюванням, але з різною ефективністю.
Друга категорія – регіональні лідери, велика частина роботи яких складається у вибудовуванні взаємин з Центром, що багато в чому залежати від ефективності лобіювання різних проектів, пов’язаних з конкретним регіоном.
Третя категорія – «лобісти-професіонали», куди входять відомі підприємці і політичні діячі, що володіють великими зв’язками та вміло використовують їх для лобіювання інтересів близьких структур.
Таким чином, виходячи з усього сказаного, видно, наскільки різноманітними є суб’єкти лобістської діяльності, наскільки чітко вони повинні володіти політичною ситуацією в країні і наскільки важко на законодавчому рівні вжити заходів щодо упорядкування, систематизації їхньої діяльності шляхом регламентації статусу професійних лобістів чи уведенням багатоступінчастого порядку їхньої реєстрації.
Говорячи про суб’єктів лобістської діяльності, необхідно згадати й про об’єкти. У лобізмі завжди є конкретний об’єкт впливу, тому що немає об’єкта впливу, немає й «адресатів» звертань, немає й самої лобістської діяльності.
Об’єкт – це певний «ресурсовласник» (той, хто надає ресурси і приймає рішення). Це говорить про те, що лобі і влада – поняття взаємозалежні. У зв’язку з цим, об’єктом може бути політик, політична партія, за допомогою якої досягаються певні цілі, парламент у цілому, його комітет чи комісія, структури виконавчої влади тощо. Вибір об’єкта лобістської діяльності прямо залежить від «критерії в її ефективності» [9, с. 31].
В залежності від диференціації об’єктів, на яких концентрує свої зусилля лобі, воно саме поділяються на окремі різновиди, що обумовлюють його специфіку. Виділяють законодавче, виконавче і судове лобіювання [3, с. 60].
Однак, як зазначає О.С. Автономов «лобіювання не повинне поширюватися на судові органи в силу специфіки їхньої діяльності й актів, ними прийнятими» [3, с. 38].
Один із самих авторитетних авторів, що дослідив феномен лобізму М.Г. Зяблюк, у своїх роботах присвячених так званому «судовому лобізму» [7], [8], [9] зазначає, що це явище «дещо відмінне від того, що відбувається в законодавчих і виконавчих органах влади», оскільки «стратегія і тактика, використовувані групами на судових полях боїв, не схожі на ті, що застосовуються в інших місцях» [9, с. 115].
У зв’язку зі сказаним виникає питання, а «чи можна називати судову діяльність зацікавлених груп лобістською діяльністю?» [9, с. 75].
У рамках цієї роботи немає можливості детально досліджувати цю проблему. Однак визнати існування судового лобізму значило б остаточно розвіяти міф про незалежність судової системи. До речі, у жодній країні судовий лобізм не був визнаний офіційно.
Таким чином, ми вважаємо, що легалізація лобістської діяльності в судових органах влади є неприпустимою, тому що представництво інтересів тут здійснюється особами із чітко окресленими процесуальними правами й обов’язками.
Література
лобізм група інтерес тиск
1. Роговець В. Лобіювання в регіонах: різні підходи і різні інтереси // Людина і влада. – 2000. – №. 7–8. – С. 69–71.
2. Шакун В.И. Украина: общество и преступность // Право и образование. – 2005. – №1. – С. 155–163.
3. Выгодное законотворчество // Украинская инвестиционная газета. – 2002. – 25 марта. – С. 8.
4. Ткаченко В. Клуб по интересам // Украинская инвестиционная газета. – 2002. – 28 мая. – С. 11.
5. Мишутин С, Мяновский Б., Свириденко В. Преимущества воздействия на «средний уровень» // Компаньон. – 2004. – №45 (405). – С. 58–61.
6. Любимов А.П. Институт лоббизма и обращение граждан // Кодекс – info. – 1999. – №4. – С. 20–23.