Основна дискусія у західній і вітчизняній політичній науці розгорнулася не тільки стосовно різноманіття трактувань лобізму і підходів до розуміння його сутності, але й стосовно питання про статус суб’єкта лобістської діяльності. Так, для позначення сил, що стоять за лобістськими організаціями, традиційно використовувалися поняття «зацікавлена група», «група інтересів», «група тиску», що, незважаючи на спроби різних дослідників їх ідентифікувати мають різний функціональний зміст [7, с. 51].
Терміни «група інтересів», «група тиску» являють собою безпосередній робочий інтерес: без них, як без визначеного роду узагальнюючих понять, немає серйозної розмови про лобізм. Тому виникає необхідність визначити значення цих термінів у цій роботі. Терміни «зацікавлена група», «група інтересів», «група тиску» американські автори вживають як синоніми, взаємозамінні.
У теорії таке вживання не викликає особливих заперечень, хоча і тут воно не завжди застосовано, тому що якщо зацікавленою групою може стати кожна група, то не кожна здатна стати ефективною групою тиску. Що стосується практики, то відмітний відтінок у змісті термінів має певне значення для розуміння механізму лобізму. Отже, з огляду на характер дослідження, необхідно визначити не тільки загальне, але й особливе у кожному терміні і співвідношення між ними.
Терміни «зацікавлена група», «група інтересів» у дійсності не мають значеннєвої різниці. На думку О.С. Автономова, у вітчизняній літературі плутанина у вживанні цих термінів виникає внаслідок неадекватного перекладу з англійської мови терміна interestgroup. Цей термін можна було б перекласти як «групи – носії інтересів», чи «групи, що мають інтереси», чи «зацікавлені групи». Останній переклад, на його думку, є найбільш удалим, оскільки він зберігає двозначність терміна й у той же час передає основний зміст [3, с. 14].
Родоначальник теорії зацікавлених груп – Дж. Беррі визначає їх так: «зацікавлена група – це організоване об’єднання індивідуумів, що розділяють деякі цілі й які намагаються вплинути на державну політику» [7, с. 4].
За іншим визначенням: «зацікавлена група – це угруповання (чи їхня сукупність), що переслідує інтереси у тій чи іншій діяльності уряду й готова натиснути на нього у разі потреби» [6, с. 27].
Аналогічне трактування наводять й інші дослідники. Так, Г. Вілсон, визначає групу інтересів (зацікавлену групу) «як організації, відокремлені від уряду, які часто перебувають з ним у неформальній співпраці, і намагаються вплинути на публічну політику» [8, с. 2].
Теоретично така група готова натиснути на уряд. Група тиску в цьому випадку – фактично та ж зацікавлена група, але вже така, що приступила до активних політичних дій. У цьому контексті має сенс припустити, що в аспекті функціональної дії зацікавлена група не є групою тиску, але потенційно має можливість стати такою, й у разі потреби почати які-небудь активні дії по відстоюванню своїх інтересів. Отже, група тиску – це організація, що створена для захисту інтересів і тиску на владу з метою домогтися від неї прийняття таких рішень, що відповідають її інтересам [9, с. 225].
Соціальна база таких груп характеризується досить широким спектром різних шарів населення: асоціації фермерів, підприємців, етнічні, релігійні й інші громадські організації.
Ряд дослідників підходять до визначення поняття «груп тиску» через порівняння з політичними партіями, виділяючи функціональний аспект [7, с. 225–232], [8].
Зокрема М. Дюверже вбачав різницю в такому: «якщо партії прагнуть захопити й використати владу, то групи тиску безпосередньо не беруть участі в боротьбі за неї – вони лише діють на владу, знаходячись поза нею» [8, с. 35].
Так, якщо доцільність існування партій характеризується політичною діяльністю у вузькому розумінні слова, то групи тиску мають неполітичні цілі, тобто не прагнуть стати до влади, хоча для їхнього досягнення вони займаються політикою. Для партій політика є метою, а для груп тиску – засобом. До груп тиску, в широкому розумінні, можна віднести «всі організації, що не є політичними партіями з парламентським представництвом» [8, с. 83].
Ту чи іншу групу можна включити до категорії груп тиску, якщо вона володіє такими характерними рисами:
– по-перше, оформленістю організаційної структури (організації);
– по-друге, наявністю власної мети, ідентичної особистісним цілям представників групи;
– по-третє, існуванням її як автономного центра прийняття рішень, а не як інструмента в руках іншої організації;
– по-четверте, наданням групою ефективного тиску.
Однак, на думку А.В. Шапошникова, подібні концепції функціонального розвитку «зацікавленої групи» і «групи тиску» не відображають механізму формування лобізму як політико-правового явища, оскільки не розкривають внутрішніх умов і структурування самої групи інтересів, а потім її трансформації у «групи тиску» [7, с. 52].
Таким чином, відповідно до запропонованої концепції можна простежити перетворення «зацікавленої групи» у «групу тиску». За словами М. Олсона «якщо у членів якої-небудь групи є спільний інтерес або мета, і якщо всі вони виграють від досягнення цієї мети, то логічно буде допустити, що індивіди у цій групі будуть спрямовувати свої зусилля на досягнення цієї мети» [2, с. 1]. Отже, вихідним пунктом утворення групи інтересів є поява приватного інтересу як наслідку протиріччя, що виникло в результаті бажання й неможливості його здійснення. Потім розрізнені приватні інтереси проходять етап обґрунтування і структурування на загальній основі, і лише після усвідомлення групової спільності своїх інтересів можна говорити про становлення деякого співтовариства індивідів, яке можна умовно назвати «неорганізованою групою» інтересів.
Наступні стадії, що проходить така група, можна позначити як процес зовнішньої самоорганізації. Виділення ініціативної підгрупи у цій структурі приводить до необхідності вироблення стратегії й тактики політичної дії, аналізу власних ресурсів і вибору можливого об’єкта лобіювання. Наявність цих умов характеризує «організовану групу», що приступивши до активних дій по відстоюванню своїх інтересів, може вважатися «групою тиску» і власне суб’єктом лобістської діяльності [7, с. 52].
Тиск цих груп реалізується за допомогою наймання чи простого підключення платного агентства чи організації. Таким чином, вибудовується послідовність: зацікавлена група – група тиску – лобістська організація [4, с. 21].
Однак варто врахувати, що група тиску може бути одночасно лобістом, коли сама здійснює тиск, але може й не бути ним, якщо функція реалізації тиску передана іншим спеціальним групам.
Як зазначалося раніше, базою лобізму є різноманітні групові інтереси, тобто сукупність причинно-обумовлених потребі невід’ємних цінностей того чи іншого соціального суб’єкта. Говорячи іншими словами «групові інтереси у всьому різноманітті їхніх конкретних форм (місцеві, регіональні, галузеві, окремих корпорацій тощо) служать найважливішою відправною точкою, від якої член парламенту починає формувати свою позицію по тому чи іншому законопроекту» [3, с. 63].
Отже, групи інтересів – це, сукупність об’єднаних єдиними (загальними) інтересами людей і структур, а група тиску – це група «в діяльності якої переважає лобізм» [4, с. 69].
Тому, говорячи про лобізм і суб’єкти лобістської діяльності, доцільно, вживати термін «групи тиску», оскільки в подібному трактуванні відразу простежується функціональне призначення цих груп.
Суб’єктом лобістської діяльності, що фіксує свою увагу на конкретних діях, є або індивідуальний лобіст (як, наприклад «лобіст-консультант» у Канаді), або «група тиску», тобто корпоративні лобісти. Природно, що кількісний і якісний склад цих груп є украй різноманітним. Якщо розглядати досвід США у цій сфері, то перед нами з’являється найширший спектр лобістських організацій.
По-перше, практично усі великі корпорації, підприємницькі союзи, професійні асоціації, суспільні й різні спеціалізовані організації, профспілки мають у своєму складі особливі підрозділи, що займаються тільки лобістською діяльністю, і нараховують (у залежності від міцності організацій) до декількох десятків і навіть сотень людей.
По-друге, групи тиску активно користаються послугами найманих лобістів (фізичні особи, структури, що мають можливість впливу), у ролі яких найчастіше виступають впливові юридичні, пропагандистські й консультативні фірми. Нарешті, нерідко створюються організації типу підприємницьких, професійних чи суспільних за членством й іншими ознаками, але цілком чи переважно лобістські за призначенням.
Що ж стосується якісних розбіжностей позицій самих лобістів, то вони можуть відрізнятися один від одного професійною приналежністю, досвідом практичної роботи тощо, але найбільш процвітаючі з них володіють, як правило, солідним стажем роботи в органах державної влади. Серед лобістів чимало колишніх радників Білого дому, міністрів, сенаторів, членів палати представників, ще більше керівників міністерських відділів і управлінь, але особливо багато чиновників з апарата конгресу.
Колишній досвід таких лобістів виявляється неоціненним у їхній новій діяльності, оскільки вони добре знайомі з процедурними тонкостями вироблення й прийняття рішень, зберегли старі зв’язки з тими, хто продовжує знаходитися на державній службі. Пішовши в приватний сектор, вони працюють у тій же сфері, що й раніше, але вже не як державні службовці й посадові особи, а як представники певної зацікавленої групи. Такі люди високо цінуються і до їхніх послуг особливо охоче звертаються, тому що це підвищує можливості групи, що лобіює.
У свою чергу, не секрет, що успішна діяльність цих груп прямо залежить від їхніх можливостей. Необхідно зазначити, що їм гарантує більш-менш успішну діяльність: близькість до особи чи організації, що приймає рішення (ця ознака детально обговорюється в пресі найчастіше, ґрунтуючись на кар’єрі й місцях роботи тих чи інших членів уряду, депутатів парламенту, працівників апарату Президента).