Найкраще зрозумів і розвинув думку Кобзаря академік Станіслав Дністрянський. Він один з небагатьох зумів збагнути, усвідомити і розкрити широкому загалу зміст пророчих слів Т. Шевченка і свої міркування з цієї проблеми обгрунтував в інавгураційному викладі "Нова держава".
Вчений пише, що в своїй "хаті" поет шукає основу народного життя. «Народ мусить мати свою хату - свою державу. Чим є хата для людини, для родини, тим повинна бути держава для народу».
С. Дністрянський вважає, що коли придивитися до цієї тези під оглядом історичного розвитку, народ і держава сьогодні не у всіх є рівнобіжним поняттям і хоч народи старі як світ, національна ідея є витвором новітніх часів; вона і поставила народ у безпосереднє відношення до держави.
«На початку ХХ ст. національна ідея стає бойовим кличем для народів Австро-Угорщини та Росії і перш за все для розшматованого цими імперіями українського народу».[15]
С. Дністрянський зазначає, що ця ідея проявилася в двох формах: спершу в формі змагання за власну національну державу, чи то там, де один народ був розбитий на кілька держав, чи то там, де він у границях чужої держави боровся за визволення з під чужого ярма, щоб потім створити власну державу. Там же, де жило декілька народів утворювалась друга форма, що мала всім народам забезпечити в рамках цієї держави право вільного політичного розвитку, це так звана форма національної автономії. Але проти цих змагань виступила реакція: лінія демократично - національного розвитку зламалася. Так, наприклад, Німеччина після свого об'єднання "забула" основи національної ідеї, а щодо інших народів вона, навпаки, намагалась їх поярмити. Подібне становище було і в Австро-Угорщині, котра по суті була конгломератом народів з різною культурою та історичним минулим. Та хоч революція 1848 року принесла конституцію цій імперії, а з нею і принцип рівноправності народів, але останнє, вважав вчений, було тільки на папері, бо якраз за цю рівноправність почалася довга та невпинна боротьба. Держава не зуміла як слід забезпечити рівність усіх народів, але, прагнучи зберегти династичну систему, допомагала сильнішим націям взяти верх над слабкішими, а це призвело до того, що сильніші нації взяли верх над державою і практично знищили її.
Довгими роками український народ у цих тяжких умовах (рівно як і багато інших народів світу) боровся за свою національну державу тому, щоб знову не повторювати помилок минулого і не проливати людської крові.
Всі держави світу, як вважає академік, повинні керуватись у своїх діях словами президента Америки Вудро Вільсона, котрий сказав: "Кожен народ повинен мати право на самовизначення. Без згоди народу неможна ні над ним панувати, пі управляти ним. Самовизначення народів - це не фраза, але справжній практичний принцип, на який ніхто не сміє зазіхати. Право на самовизначення це найважніше право кожного народу, чи він великий чи вій малий. На основі цього права всі народи мають право па національну територію, право вибирати собі державну зверхність, під яку вони мають належати, право внутрішнього самоуправління та вільного культурного, політичного та економічного розвитку. Всі економічні договори та політичні відносини повинен безпосередньо вирішувати той народ, якого вони торкаються. Усі народи мусять бути вільні, та не можна їх насилувати зверху до таких порядків, яких вони не хочуть".[16]
Ця підтримана вченим істина, скроплена кров'ю тодішніх поколінь, неодержимий алогізм нинішніх подій (Чечня, Балкани) роблять ЇЇ актуальною і сьогодні. С. Дністрянський у свій час відзначав, що нова, обновлена держава мусить признати самовизначення народів. Не держава є самометою, тільки нарід, вона має бути видимим знаком народної спільноти, - правною організацією народу. Основні принципи цієї тези регламентовані Конституцією України. Стаття 4 р.1. гласить: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування".[17] І так як кожний господар загороджує хату - кожна держава має свої границі. С. Дністрянський у "Новій державі", відповідаючи на питання: "Які ж границі повинен мати модерний нарід у своїй державі?", академік зазначає: "Народ є в першу чергу зв'язок осіб, держава ж в першу чергу територія. Але народ має, як такий, свою питому територію. Тільки по суті значення території інше в народі ніж у державі. У народі територія має значення етнографічне, коли в державі воно політичне"[18]
Кожний народ мусить мати свою територію, де він є в домі ("в своїй хаті"). Це положення С. Дністрянського також регламентоване і забезпечене Конституцією України. "Територія України в межах існуючого кордону, - гласить ст.2 р.1,- є цілісною і недоторканою"[19]
Далі вчений роз'яснює, що поодинокі члени народу поселяються поза об'ємом своєї національної території, та творять у чужих державах острови, а іноді й великі комплекси; вони щоправда не перестають бути членами свого народу, але все ж таки находяться не на своїй, а на чужій території. Так само можна поодиноким членам народу при свободі переселювання переносити свій осідок на чужину, але все те є з огляду на сталий осідок самої нації, тільки "чужиною", а не Батьківщиною.
"Ідея народного самовизначення не має стриму перед границями колишніх держав" - стверджує С. Дністрянський. Він вважає, що, навпаки, війна велася задля відновлення несправедливо встановлених державних границь для поодиноких народів. Тому попередні державні границі не можуть бути тривкою основою для самовизначення народів. Це ще більше стосується так званих історичних границь, оскільки під ними дехто розуміє ті межі, які в минулому обіймали якісь держави та опісля їх втратили. Академік С. Дністрянський стверджує, що Польща, яка захопила українські землі аж по Дніпро, не може посягати па ці території. Тому про границі самовизначення народів може вирішувати не політичний, а тільки етнографічний принцип. Врешті, історія національних змагань підтверджує цей факт. Спираючись на дані судження, С. Дністрянський вважає, що "національна територія є та територія, з якою народ є зв'язаний історично шляхом постійного, звичайно споконвічного поселення. Поняття національної території є однак ексклюзивне - значить і хоч би мешкало побіч себе кілька народів, ніяка територія не може бути рівночасно національною територією для кількох народів, та кожний народ має свою питому, етнографічно визначену територію, де він постійно поселився та де він живе своїм питомим культурним життям. Поза цією територією він може бути тільки чужинцем або завойовником. Тому, продовжує С.Дністрянський, ті народи, що завоювали інші та не встигли поселитися на їхнє місце, ні їх асимілювати, не можуть ніколи вважати завойованих земель за свою власну національну територію".[20]
Виходячи з цього, можна зробити висновок, що національні границі можуть зменшуватися або збільшуватися тільки у процесі зменшування або поширювання осель дотичного народу на своїх чи чужих просторах та шляхом повної асиміляції на користь чужої чи своєї народності. У вже цитованій праці "Нова держава" С. Дністрянський висловлює і таку думку, суть якої полягає в тому, що па території народу бувають чужі острови та взагалі національні меншини, що мешкають побіч автохтонної, з територією зв'язаної нації. Вони є лише наче "комірники", що мешкають у "чужій хаті". Далі він каже, що народ, котрому належить національна територія, є "господарем", є більшістю цієї території, члени інших народностей можуть бути тільки меншістю. При цьому академік висловлює думку, що на мій погляд є чесною і справедливого для обох сторін. Він пише, "що в такій то хаті мусить народ примістити "комірників" та прийняти в гостину чужинців. Він мусить лишити повну свободу в їхньому "помешканні" (це значить повну свободу в їх національних правах); але він має з ними спільні справи, що торкаються цілої "хати" (тобто цілої держави), в якій вони мусять підчинятися волі "господаря" (тобто більшості), але за те вони повинні бути на привілейованому становищі гостей".[21]
Всі ці принципи регламентовані і забезпечуються Конституцією України. Так, ст. 11 її проголошує: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».[22]
Але ідея самовизначення народів не обмежується одначе тільки на право до своєї власної держави чи на право відносити себе до тієї держави, до якої народ хоче належати - воно має поверх, цього ще й внутрішній зміст. В своїй "хаті мусить бути своя правда" - таким є дальший творчий розвиток Шевченкової думки Дністрянським. «Наш найдавніший пам'ятник права - це "Руська Правда". Впродовж віків сам народ творив собі право - так він розумів правду в суспільному житті, так він осягав ідею справедливості».[23]
Право як народна правда, наголошує вчений, - це провідний шлях нової держави. Держава не може існувати без законів, але С.Дністрянський вважає, що ці закони не тільки мусять знаходити внутрішню основу в народі, бо вони передають лише певну частину тих правних постанов, якими керується народ в своїй державі. Поза сферою законів мусить залишатися сфера внутрішньої творчості звичаєвого права з безпосередньо зобов'язуючою силою. Правда мусить бути завжди живою. Право мусить бути завжди живуче - як живі є людські потреби та потреби тих спільнот, з яких складається народ. Та над усім мусить стояти поняття справедливості. Дійсно принципи, лаконічно і образно висловлені Т. Шевченком, творчо розвинуті С. Дністрянським, повинні стати основою розбудови нашої держави.