Тому вважаємо за необхідне закріпити обов’язок слідчого попереджати учасників слідчої дії також про відповідальність за розголошення даних досудового слідства, передбачену ст. 387 КК України. Відтак пропонуємо ч. 5 ст. 227 проекту КПК України після слів «відповідно слідчої дії» доповнити наступним: «… а також попередити про відповідальність за розголошення даних досудового слідства, передбачену статтею 387 Кримінального кодексу України».
За загальним правилом слідчі дії проводяться в місці провадження досудового слідства. Відповідно до ч. 1 ст. 116 КПК України досудове слідство провадиться в тому районі, де вчинено злочин. Коли місце вчинення злочину невідоме, а також з метою найбільш швидкого і повного розслідування його, слідство може провадитися за місцем виявлення злочину або за місцем перебування підозрюваного, обвинуваченого, або за місцем перебування більшості свідків. Разом з тим, деякі слідчі дії можуть бути проведені лише там, де знаходяться об’єкти, які досліджуються (обшук, виїмка, огляд місця події). Необхідність проведення слідчої дії в певному місці може бути викликана й іншими причинами, наприклад, забезпечення відповідності умов проведення такої слідчої дії, як відтворення обстановки і обставин події, умовам, за яких відбувалася подія. Огляд предметів і документів, вилучених під час огляду місця події, при виїмці або обшуку, а також пред’явлення їх підозрюваному, обвинуваченому, потерпілому та іншим особам слідчий проводить на місці події, обшуку або виїмки, а у випадках, коли це неможливо, за місцем провадження у справі (ч. 5 ст. 191 КПК України).
У решті випадків слідчий має право провести слідчі дії за місцем провадження досудового розслідування або за місцем перебування свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Так, наприклад, за необхідності допитати декількох свідків злочину, які проживають в одному населеному пункті, провести між ними очні ставки тощо – провадження цих слідчих дій буде більш доцільним за місцем їх проживання [7, с. 312-313].
Таким чином, слідчий, як правило, приймає рішення про місце проведення слідчої дії з урахуванням тактичних міркувань та інших умов, які можуть вплинути на достовірність та об’єктивність її результатів.
Як вже зазначалось, чинний кримінально-процесуальний закон не містить чітких вказівок щодо часу провадження слідчих дій. КПК України лише забороняє проводити допит обвинуваченого, обшук та виїмку, крім невідкладних випадків, вночі (ст.ст.143, 180). Тому ми поділяємо позицію тих учених, які пропонують доповнити ст. 32 КПК України тлумаченням поняття «нічний час»[2, с. 352].
Кримінально-процесуальний закон детально регламентує процесуальний порядок фіксації ходу та результатів слідчих дій. Тому його порушення призводить до втрати доказового значення інформації, що була отримана під час провадження певної слідчої дії. Відповідно до чинного КПК України існує кілька способів такої фіксації: протоколювання (ст. 85), застосування звукозапису (ст. 85-1, ч. 5 ст. 114), кінозйомки, відеозапису (ст. 85-2, ч. 5 ст. 114). Згідно зі ст. 84 КПК України при провадженні слідчих дій під час досудового слідства і дізнання ведення протоколу є обов’язковим. Подібної вимоги до застосування звукозапису, кінозйомки та відеозапису закон не висуває, з чого можемо зробити висновок, що протоколювання є основним способом фіксації ходу та результатів слідчої дії. Відповідно до ч. 5 ст. 85 КПК України фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали додаються до протоколу та пояснюють його зміст. Разом з тим, у ст. 82 КПК України зазначено, що протоколи слідчих і судових дій, складені і оформлені у порядку, передбаченому цим кодексом, носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи. На прикладі цих статей ми бачимо, що законодавець в одному випадку оцінює значення носіїв інформації в кримінальному судочинстві – як додатків до протоколу, а в іншому – як самостійних джерел доказів. Однак сьогодні матеріали звукозапису, відеозапису, кінозйомки не поступаються достовірністю паперовим документам, складеним під час досудового слідства, а в дечому, навіть, мають суттєві переваги [5, с. 108-112]. Це стосується, зокрема, й можливостей підробок процесуальних документів. Так, наприклад, порушення закону встановив Коростенський районний суд під час судового розгляду справи. При проведенні досудового слідства слідчий Коростенського МРВ склав протокол допиту свідка гр. Х., який для давання показань не викликався та будь-яких протоколів не підписував. Допитаний з цього приводу слідчий у судовому засіданні підтвердив, що гр. Х. як свідка він не допитував, а протокол допиту склав самостійно [12, с. 16].
Можемо припустити, що подібні випадки є непоодинокими в слідчій практиці. На противагу цьому, достовірність даних, які містяться у матеріалах звукозапису, кінозйомки та відеозапису забезпечується можливостями криміналістичних експертиз.
Тож зрозуміло, чому згідно з останніми змінами до КПК України [7] документами визнаються предмети, на яких за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо зафіксована певна інформація.
Такий підхід відповідає Закону України «Про інформацію», у якому під документом розуміється передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві (ч. 1 ст. 27) [128].
До документів можуть належати матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні), які містять відомості про обставини, встановлені в ході кримінального судочинства органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом у порядку, встановленому цим Кодексом (ст. 83 КПК України) [2].
Таким чином ми підтримуємо думку вчених, які вважають, що фотозйомку, звукозапис, відеозапис, які використовувалися при проведенні слідчих дій, не можна називати додатками до протоколу та надавати їм самостійне доказове значення, бо вони є різновидами протоколу [9, с. 4].
Законом визначено, що при проведенні обшуку або виїмки слідчий складає протокол у двох примірниках (ст. 188 КПК України). Другий примірник протоколу вручається особі, у якої проведено обшук або виїмку, а за її відсутності – повнолітньому членові її сім’ї або представникові житлово-експлуатаційної організації чи місцевої Ради народних депутатів (ч. 1 ст. 189 КПК України). Водночас у ч. 8 ст. 177 КПК України зазначається, що при проведенні обшуку житла чи іншого володіння особи без постанови судді слідчий протягом доби зобов’язаний направити копію протоколу обшуку прокуророві. Отже, у таких випадках протокол обшуку необхідно складати не удвох примірниках, а у трьох: один залишається у слідчого, другий отримує особа, у якої проведено обшук або виїмку, третій – направляється прокуророві, який здійснює нагляд за законністю розслідування кримінальних справ.
суд дізнання розслідування процесуальний
ЛІТЕРАТУРА
1. Кримінальний кодекс України : за станом на 24 берез. 2008 р. – Офіц. вид. – К. : Вид. дім “Скіф”, 2008. – 156 с. – (Серія “Кодекси і закони України”).
2. Особливості провадження допиту підозрюваного з метою недопущення тортур : [посіб.] / В. К. Весельський, С. В. Кузмічов, В. С. Мацишин, А. В. Старушкевич. – К. : Нац. акад. внутр. справ України, 2004. – 147 с.
3. Гончаренко В. Деякі зауваження у зв’язку з прийняттям нового кримінально-процесуального Кодексу України / В. Гончаренко // Вісник Академії правових наук України. – Х., 2003. – № 2. – № 3. – С. 698–711.
4. Паліюк В. Місце Конвенції про захист прав людини та основних свобод у правовій системі України / В. Паліюк // Європейський Суд з прав людини. Базові матеріали. Застосування практики. – К. : Укр. Центр правничих студій, 2003. – С. 407–412.
5. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод : прийнята 4 лист. 1950 р.// Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. – Амстердам-Київ : Українсько-Американське бюро захисту прав людини, 1996. – С. 212–229.
6. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини : Закон України від 23 лют. 2006 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 30. – Ст. 260.
7. Рішення Європейського Суду з прав людини від 17 жовт. 2006 р. у справі “Ґечмен проти Туреччини”. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf.
8. Кузмічов В. С. Розслідування злочинів: Міжнародне і національне законодавство. Теорія і практика : [навч. посіб.] / В. С. Кузмічов, Ю. М. Чорноус. – К. : КНТ, 2008. – 448 с.
9. Рішення Європейського Суду з прав людини від 2 лист. 2006 р. у справі “Волохи проти України” // Вісник Верховного Суду України. – 2008. – № 4. – С. 32–33.
10. Маляренко В. Т. Конституційні засади кримінального судочинства / В. Т. Маляренко. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 320 с.
11. Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування : Постанова Пленуму Верховного Суду України № 2 від 11 лют. 2005 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах : 1973–2005 рр. – Х. : Одіссей, 2006. – С. 495–503.
12. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя : Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 лист. 1996 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах : 1973–2005 рр. – Х. : Одіссей, 2006. – С. 430–439.
13. Маляренко В. Т. Найпоширеніші помилки та порушення законів, які допускаються при провадженні дізнання / В. Т. Маляренко // Право України. – 2001. – № 3. – С. 15–20.
14. Черечукина Л. В. Судебный контроль за досудебным производством : монографія / Черечукина Л. В. – Луганск : Луганск. ит-т внутренних дел, 1998. – 124 с.