Вступ
Останнім часом міжнародна співпраця держав у гуманітарній сфері характеризується поглибленням взаємодії правоохоронних і судових органів у боротьбі зі злочинністю. Розширюються географічні рамки міжнародного співробітництва, удосконалюються форми взаємодії і зростають її об’єми.
Вказані процеси не залишаються поза увагою науковців, що виявляється у посиленій увазі до вивчення правових проблем надання міжнародної правової допомоги у кримінальних справах.
Саме відсутність єдиного наукового бачення цієї проблеми спонукало нас висловити свої міркування з цього приводу. Окрім того, важливість дослідження змісту поняття "міжнародна правова допомога" зростає з огляду на підготовку проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України, який покликаний врегулювати процесуальні питання співробітництва українських органів з іноземними колегами в ході здійснення кримінального судочинства.
Отож у юридичній літературі розрізняють широке і вузьке розуміння "міжнародної (взаємної) правової допомоги" у кримінальних справах. В чому ж полягають відмінності у підходах щодо трактування цього терміна.
Міжнародна правова допомога є офіційною діяльністю державних органів, яка здійснюється на підставі міжнародних договорів. Випадки надання міжнародної правової допомоги без укладання договорів є рідкими та пов’язані з прийняттям рішення у конкретній справі на рівні центрального органу виконавчої влади. Договори про правову допомогу забезпечують найбільш повне здійснення національної юрисдикції й уникнення конфлікту юрисдикцій — саме з цією метою держави їх укладають. Останнім часом з появою міжнародних судових органів міжнародні договори можуть передбачати можливість надання правової допомоги для здійснення міжнародної кримінальної юрисдикції. Міжнародна правова допомога охоплює також правову допомогу в цивільних і сімейних справах.
Міжнародні договори із правової допомоги в переважній більшості є двосторонніми. В окремих випадках, за умови наявності певних інтеграційних відносин, питання правової допомоги вирішують на підставі багатосторонніх угод. Україна, наприклад, бере участь у двох таких системах міжнародної правової допомоги — СНД і Раді Європи. У рамках СНД це один багатосторонній договір — Конвенція про правову допомогу у правових відносинах із цивільних, сімейних та кримінальних справ 1993 р.. У рамках Ради Європи укладено низку договорів: Конвенцію про взаємну допомогу в кримінальних справах 1959 р., Конвенцію про видачу правопорушників 1957 р., Конвенцію про репатріацію неповнолітніх 1970 р., Конвенцію про передачу заяв про правову допомогу 1977 р., Конвенцію про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р., Конвенцію про передачу засуджених 1983 р. тощо.
Договори про правову допомогу в основному регулюють такі питання, як екстрадиція, виконання іноземного судового рішення, виконання окремого процесуального доручення, а також питання колізійного права. Інколи це можуть бути інші питання, наприклад обмін інформацією. Перелік напрямів правової допомоги, які включено до конкретного договору, залежить від домовленості між державами: це може бути екстрадиція, причому окремої групи осіб, правова допомога лише у цивільних справах, правова допомога і в цивільних, і у кримінальних справах. Питання правової допомоги можуть бути включені до міжнародних договорів про уніфікацію кримінального законодавства. Прохання про надання правової допомоги може бути відхилено, якщо надання такої допомоги може зашкодити суверенітету чи безпеці або суперечить законодавству держави, що робить запит.
Екстрадицією називають видачу однією державою іншій осіб, яких підозрюють у скоєнні злочину або яких засуджено за скоєння злочину. У міжнародній практиці розповсюджені міжнародні договори про екстрадицію. Зазвичай у них вказують: правопорушення, скоєння яких є підставою для екстрадиції; підстави для відмови в екстрадиції; порядок направлення вимоги про екстрадицію; документи, які мають супроводжувати вимогу про екстрадицію; організаційно-правові засоби забезпечення екстрадиції. Екстрадиція, як і інша правова допомога, є офіційною діяльністю, яку здійснюють лише спеціально уповноважені органи держави. В Україні такими повноваженнями наділена Генеральна прокуратура України.
У міжнародно-правовій практиці відомі умови, за яких екстрадицію, як правило, не здійснюють. Зазвичай на них вказують в міжнародних договорах. У видачі відмовляють, якщо:
- особа є громадянином держави, від якої вимагають видачі;
- злочин, який скоїла особа, розглядається державою, яка робить запит, як політичний;
- закінчились строки давності;
- правопорушення пов’язане з податками, митними зборами;
- правопорушення є злочином приватного звинувачення;
- порушення не є злочином за законом держави, від якої вимагають видачі;
- злочин скоєно на території держави, від якої вимагають видачі;
- за правопорушення не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі;екстрадиція міжнародний правовий кримінальний
- компетентні органи держави, від якої вимагають видачі, прийняли остаточне рішення не порушувати кримінальної справи або припинити кримінальне переслідування за те ж саме правопорушення. Після одержання вимоги запитувана Договірна Сторона негайно вживає заходів для взяття під варту особи, видача якої потрібна (за винятком тих випадків, коли видача не може бути здійснена), та негайно повідомляє про це державу, що запитує. Особа, узята під варту для забезпечення екстрадиції, повинна бути звільнена, якщо вимога про її видачу не надійде протягом одного місяця з дня узяття під варту.
Участь у Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950р. накладає обмеження щодо екстрадиції з України будь-якої особи, яка знаходиться під її юрисдикцією. Зокрема, заборонено видавати державам, в яких цю особу може бути засудженно до смертної кари, та державам, де існує практика застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Виконання іноземних судових рішень у цивільних справах. Забезпечення за допомогою міжнародного договору виконання іноземного судового рішення є важливою гарантією права особи на судовий захист. Питання про умови та процедуру виконання іноземного судового рішення є обов’язковою складовою міжнародних договорів про правову допомогу в цивільних справах. Найбільш поширеним в Україні є виконання іноземного судового рішення відповідно до процедур, передбачених у Конвенції про правову допомогу у правових відносинах із цивільних, сімейних і кримінальних справ 1993 р. Клопотання про визнання та дозвіл на примусове виконання рішень розглядаються судами держави, на території якої має бути здійснене примусове виконання. Порядок примусового виконання визначається згідно із законодавством держави, на території якої має бути здійснене примусове виконання.
У визнанні судових рішень і у видачі дозволу на примусове виконання може бути відмовлено у випадках, визначених у міжнародному договорі.
У дослідженнях міжнародна правова допомога розглядається з різних точок зору – як окрема форма міжнародного співробітництва чи міжгалузеве утворення, що охоплює собою декілька форм взаємодії держав у сфері боротьби зі злочинністю. Відзначимо, що дискусії навколо змісту і об’єму міжнародної правової допомоги у кримінальних справах розгорнулись ще в радянській юридичній науці.
Останнім часом з’ясуванню змісту поняття "міжнародна (взаємна) правова допомога" у кримінальних справах значна увага також приділялась російськими правниками О.Г. Волеводзом, В.М. Волженкіною.
У вузькому розумінні термін "правова допомога у кримінальних справах" розглядається як проведення процесуальних дій чи створенні умов для цього компетентними правоохоронними і судовими органами однієї держави на офіційне прохання відповідних установ іншої, що має на меті сприяти останнім у виконанні покладених на них завдань у сфері кримінального судочинства щодо розслідування чи розгляду кримінальних справ.
Так, на думку М.І. Пашковського, під цим терміном слід розуміти "передбачену національним кримінально-процесуальним законодавством, міжнародними нормативно-правовими актами (договорами, конвенціями, пактами, протоколами, регламентами, угодами і таке інше), підписаними Україною, або учасницею яких є Україна, або права і обов’язки по яких перейшли до України в порядку правонаступництва, систему процесуальних принципів, засобів та процедур, спрямованих на реалізацію завдань кримінального судочинства України або іноземної держави за межами їх національної юрисдикції, шляхом вчинення (або створення можливостей для вчинення) за межами території держави, в провадженні органів якої знаходиться кримінальна справа, процесуальних дій із встановлення певного статусу за суб’єктами кримінального судочинства; по збиранню, перевірці доказів; розшуку та арешту майна; наданню інформації про іноземне та міжнародне право та практику його застосування; забезпечення захисту та представництва інтересів іноземців, іноземних держав і юридичних осіб, міжнародних організацій в кримінальному судочинстві"
У цьому громіздкому визначенні, як видається, не зовсім вдалою є спроба автора розкрити зміст правової допомоги крізь призму "системи процесуальних принципів, засобів та процедур". Адже проведення процесуальних дій (в тому числі підготовка і передача клопотання про правову допомогу) є невід’ємною частиною кримінального процесу, основу якого, як підкреслюється у юридичній літературі, становить передусім кримінально-процесуальна діяльність як система передбачених законом процесуальних дій.
Зокрема, з цієї позиції розглядають правову допомогу у кримінальних справах В.В. Мілінчук і М.Р. Клєщьов. Критикуючи широке трактування цього поняття, В.В. Мілінчук відзначає, що "правова допомога у кримінальних справах є діяльністю компетентних органів запитуваної держави, яка базується на внутрішньому законодавстві, щодо виконання, відповідно до умов міжнародного договору, слідчих доручень судових та інших компетентних органів запитуючої держави про проведення на території запитуваної держави процесуальних дій і оперативно-розшукових заходів для отримання доказів з розслідуваної у запитуючій державі кримінальної справи". В такий же спосіб, з незначними відмінностями, трактує цей термін і М. Смирнов.