внутрішня функція держава суспільство
Для з’ясування проблеми становлення та розвитку функцій держави, потрібно звернутись до питання класифікації функцій, яка здійснюється лише у тому випадку, коли чітко визначений критерій класифікації, “істотна ознака, яка буде покладена в її основу, і суворо дотримані правила поділу обсягу поняття” [2, с. 223].
У сучасних демократичних державах зміст поділу функцій на основні та неосновні (що “виражають класову сутність” та випливають із необхідності здійснення “загальних справ”) втрачається. Внутрішні функції як стратегічні напрями діяльності держави всі є основними і одночасно всі вони випливають із природи “загальних справ”, орієнтовані на зняття суперечностей, конфліктів, пошук рівноваги і добробуту суспільства.
Особливості становлення та розвитку внутрішніх функцій української держави як демократичної, соціальної, правової, можна зрозуміти лише порівнюючи їх із класифікацією функцій радянської держави – держави диктатури пролетаріату та загальнонародної держави, наступницею якої є сучасна українська держава.
Концепція радянської держави та права мала струнку теорію функцій держави, яка розкривала зміст, сутність, завдання соціалістичної держави. Вчення про функції радянської держави особливо широко використовувалось для характеристики діяльності соціалістичної держави – її ролі як головного інструменту розбудови соціалізму, придушення опору експлуататорських класів, організації народного господарства, підтримки національно-визвольних рухів тощо. При цьому функції соціалістичної держави тісно пов’язувались із класовою сутністю самої держави, керівною роллю комуністичної партії, пануванням робітничого класу, соціалістичною власністю, тощо. Зокрема, вчені вважали, якщо головні напрями діяльності держави і система, що забезпечує їх функціонування, змінюються залежно від змін класової сутності і форми держави, то й для розкриття цієї залежності найбільш прийнятним може бути класова характеристика функції держави.
Еволюцію функцій сучасної української держави можна глибше зрозуміти порівнюючи їх також з головними напрямами діяльності пролетарської держави, що мала основну внутрішню функцію – придушення опору експлуататорських класів. Це була єдина і визначальна функція пролетарської державності. Тривалість існування цієї функції та її реалізація ставилась залежно від особливості розвитку класової боротьби в країні, від існування експлуататорських класів. Але, після знищення “експлуататорських класів ця “тимчасова функція пролетарської державності” була пристосована до потреб радянського тоталітарного режиму для боротьби з будь-якими “антисоціалістичними” угрупованнями, “ворогами народу”, з “дисидентами” і згодом перетворилась у постійну функцію терору і репресій влади щодо власного народу.
Після прийняття Конституції СРСР 1936 р., яка проголосила перемогу соціалізму, радянська соціалістична держава поставила нові завдання, які потрібно розв’язувати лише за допомогою основних внутрішніх функцій держави в нових історичних умовах. Йдеться, зокрема, про одну функцію – господарсько-організаторську і культурно-виховну.
Тільки наприкінці 1955 р. радянські вчені поставили питання про поділ цієї функції на дві окремі самостійні функції – господарсько-організаторську та культурно-виховну [1, с. 17].
Найбільш розгорнуто тему класифікації функцій соціалістичної загальнонародної держави дослідив М.В. Черноголовкін у праці “Теорія функцій соціалістичної держави” [2]. Він зазначав, що для науки про державу проблема її функцій – одна з самих значних. Це пов’язано з тим, що вимоги наукового керівництва суспільством з боку держави, потребують наукового обґрунтування і вдосконалення основних напрямів діяльності держави, які покликані розв’язувати нагальні завдання.
З розвитком суспільства, появою нових більш складних завдань, які має розв’язувати радянська держава, з’явилися й нові функції. Термін “функція”, вважав М.В. Черноголовкін, вживається в теорії держави в різних значеннях: законодавча функція, функція управління, судова функція і т.д. Вона виражає класову сутність, основні напрями (і сторони) діяльності держави щодо розв’язання історичних завдань, поставлених перед нею на головних етапах її розвитку [7, с. 8].
Він підкреслював, що функції радянської держави мають об’єктивний характер і їх здійснення є обов’язковим і необхідним для існування і нормального розвитку держави. Коли держава відмовляється від реалізації притаманних їй функцій, для неї виникає загроза переродження. Водночас не всі сторони фактичної діяльності держави точно відповідають її функціям, що призводить до зниження темпів розвитку держави, здійснення не властивої їй діяльності.
М.В. Черноголовкін вирізняв такі основні внутрішні функції загальнонародної держави: господарсько-організаційну, культурно-виховну, функцію регулювання міри праці і міри споживання, функцію придушення опору повалених експлуататорських класів, функцію охорони соціалістичного правопорядку. І зовнішні функції – дружби, братерського співробітництва і взаємодопомоги країн світової системи соціалізму, функції оборони країни від небезпеки зовнішнього нападу, функції забезпечення миру і мирного співіснування держав з різним соціально-політичним ладом, функції підтримки національно-визвольного руху і багатостороннього співробітництва з країнами, що розвиваються. При цьому він підкреслював, що всі основні функції – це об’єктивно необхідні напрями діяльності соціалістичної держави [2, с. 14].
Розглядаючи проблему поділу функцій на основні та неосновні,М.В. Черноголовкін зауважив, що “залишається нез’ясованим питання про відмінність основних функцій держави від неосновних її функцій” [7, с. 131]. Основним функціям держави притаманні такі загальні риси: по-перше, у них яскраво відбивається сутність держави та її соціальне призначення; по –друге, основні функції відносяться до діяльності держави в цілому всіма чи багатьма ланками державного апарату; по-третє, з огляду змісту і структури основні функції мають комплексний характер, що вимагає системного підходу до їх аналізу [8, с. 16].
Серед основних функцій М.В. Черноголовкін вирізняв головні функції держави, розглядаючи їх як такі напрямки (і сторони) діяльності соціалістичної держави, “які безпосередньо виражають її перетворюючу, творчу природу” [2, с. 7-8]. Цими функціями він називав господарсько-організаційну і культурно-виховну функції.
У межах основних функцій радянської держави радянські вчені обґрунтовували також необхідність існування неосновних функцій, які мають “конкретизувати зміст основних функцій радянської держави” [5, с. 64-66]. Неосновні функції – порівняно самостійно більш вузькі напрями її діяльності, які належать до складу основних функцій як елементи їх внутрішньої структури [13, с. 17].
Таку класифікацію функцій радянської загальнонародної держави поділяла переважна більшість радянських вчених-юристів, які вважали, що “всі функції радянської загальнонародної держави мають політичний характер і спрямовані в кінцевому рахунку на реалізацію політики партії і держави” [4, с. 29-30]. Саме такий погляд радянських авторів на функції держави відповідав уявленню про радянську державу “як головне знаряддя соціалістичного будівництва” [5, с. 29], діяльність якої спрямована на “вдосконалення соціалізму і на досягнення вищої мети радянської держави – розбудови безкласового комуністичного суспільства” [4, с. 36]. За допомогою функцій радянська держава здійснювала “всебічне і централізоване керівництво усіма сторонами суспільного життя” [6, с. 29].
Окремі вчені-юристи вважали, що поділ функцій на “основні” та “неосновні”, “головні” та “неголовні” у юридичній літературі не можна визнати задовільним [2, с. 13]. Крім того, “не можна знайти об’єктивний критерій для розмежування понять основних і неосновних функцій держави” [8, с.13]. Класифікація функцій держави на “основні” та “неосновні”, “головні” та “неголовні” “носять здебільшого оціночний характер і не мають чітких наукових критеріїв [8, с. 13]. Внаслідок цього в теорії функцій існує велика плутанина у визначенні поняття “функція держави”, а ще більше у питанні “класифікація функцій держави” [2, с. 15]. Так вважає сучасний російський дослідник функцій держави А.Ф. Черданцев: “Визнання того чи іншого напряму діяльності держави як “основного”, “головного”, чи “не дуже головного” залежить від оцінок самого дослідника, який займається проблемою функцій держави. Цим можна пояснити ту обставину, що у різних джерелах, в тому числі і у підручниках, дається різний перелік функцій” [5, с. 115].
Розглядаючи ґенезу становлення державності від епохи диктатури пролетаріату до сучасної демократичної української держави потрібно розкрити елементи схожості, а отже і наступництва у її розвитку. Як вважає Ю.А Тихомиров, у внутрішньому розвитку держави зберігаються елементи однієї держави і правової системи, які “легко” переходять в іншу державу, відображаючи історичну наступність народу і країни [3, с. 9]. Звичайно, між народами, країнами і державами, дійсно існує наступність певних традицій, історичних здобутків, культури тощо, але вони не завжди так “легко” переходять від одного історичного періоду до іншого, особливо коли йдеться про якісні, революційні зміни у суспільстві, про перехід від тоталітарної держави до демократичної. Тут виникають якісно нові історичні умови, нові завдання, що їх вирішує суспільство, держава відповідними методами. Але у будь-якому випадку ми не можемо ігнорувати здобутки радянських вчених в галузі теорії і практики радянської держави і права, зокрема у вченні про функції держави.
При переході нашої держави від тоталітарного режиму до демократичного, до ринкової економіки, вільного підприємництва та конкуренції, визнання права кожного бути власником, проведення економічної, політичної, правової, адміністративної реформи і утвердження демократичної держави відбувається еволюція як внутрішніх, так і зовнішніх функцій держави, постає потреба у розбудові теорії функцій демократичної, соціальної, правової держави.