Положення про те, що обґрунтованим повинно бути кожне рішення, яке приймається по справі, є загальноприйнятим у теорії кримінального процесу та відповідає міжнародним стандартам у сфері захисту прав людини.
Лише обґрунтоване рішення, яке містить достовірні висновки про обставини, що підлягають доказуванню, на кожному етапі провадження у справі може вважатись законним. Саме тому законодавець у ч. 2 ст. 130 КПК України як обов’язковий елемент змісту кожної постанови закріпив «обґрунтування прийнятого рішення».
Як зазначає В.О. Маркусь, обґрунтованість рішення – це комплексне поняття, яке включає: відповідність дійсним обставинам справи, слідчій ситуації; наукову обґрунтованість, тобто відповідність даним криміналістичної тактики, психології та інших галузей знань; нормативну обґрунтованість – спрямованість на реалізацію прямої вимоги закону; обґрунтованість рішення інтересами взаємодії слідчого з іншими службами органі внутрішніх справ [1, с. 35].
Варто відмітити, що подібна вимога до кримінально-процесуальних рішень була висунута ще Судово-правовою реформою другої половини ХІХ століття. Зокрема, Вище дисциплінарне присутствіє Сенату в одному зі своїх визначень відмітило, що при обранні заходів та засобів дослідження злочину і при подальшому спрямуванні слідства судовий слідчий не може не керуватися власним враженням та переконанням по справі, проте такі переконання чи висновки судового слідчого повинні ґрунтуватися на встановлених у законному порядку даних у справі, а не на особистих враженнях чи пропозиціях слідчого, позбавлених міцної та законної підстави [6, с. 290].
Зазначимо, що з приводу визначення поняття обґрунтованості кримінально-процесуальних рішень у літературі наводяться різні погляди. Так, одні автори розглядають обґрунтованість процесуальних рішень як тотожність істинності [13, с. 9]. Деякі науковці обґрунтованість процесуальних рішень пов’язують із наявністю у справі достатніх доказів, що підтверджують правильність зроблених на їх підставі висновків [11, с. 123]. Інші вчені вважають, що обґрунтованість процесуальних рішень полягає у підтвердженні всіх висновків, які містяться у конкретному акті, посиланням на відповідні норми права [3, с. 12]. Існує також думка, відповідно до якої обґрунтованість визначається специфікою підстав прийняття відповідного кримінально-процесуального рішення [14, с. 58].
Як зазначає В.С. Зеленецький, обґрунтованість рішень завжди обумовлюється певними підставами. Без підстав не може здійснюватися процес обґрунтування, а тому не може бути досягнутий результат цього процесу – обґрунтованість висновків та рішень [5, с. 194].
Аналіз положень чинного кримінально-процесуального закону дає підстави стверджувати, що лише частина рішень під час досудового розслідування приймається на підставі достовірно встановлених фактів. Так, наприклад, винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого (ст. 131 КПК України) та складання обвинувального висновку (ст. 223 КПК України) закон допускає тільки на підставі сукупності доказів.
Для решти рішень сукупність доказів не є обов’язковою умовою їх прийняття. Для деяких з них закон вимагає лише достовірних знань («точних даних» (ст. 178 КПК України)), тоді як для інших – достатньо ймовірних даних («достатніх підстав вважати» (ст. ст. 177, 187 КПК України)). Формулюючи підстави у такий спосіб, законодавець допускає, що основою для їх прийняття можуть бути не лише докази, а й дані, отримані з інших джерел.
Враховуючи викладене, видається, що остання позиція є найбільш прийнятною, а тому визначення належних підстав для проведення слідчої дії гарантує ефективність правозастосовної діяльності. Провадження слідчої дії, розпочатої без належної на те підстави, тягне за собою визнання доказів, які були отримані в результаті її проведення, такими, що отримані з порушенням порядку, встановленого кримінально-процесуальним законодавством, тобто незаконним шляхом (п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя») [11].
Підстава має визначальне значення для забезпечення законності провадження слідчої дії, оскільки є однією з передбачених законом передумов прийняття рішення про її проведення.
На сторінках юридичної літератури зустрічаються досить дискусійні висловлювання щодо сутності, видів та правової природи підстав для проведення слідчих дій. Теоретична невизначеність у цьому питанні призводить до неоднозначного використання терміна «підстава» у кримінально-процесуальному законі.
Формулюючи підстави для проведення слідчих дій, ми поділяємо думку В.С. Зеленецького, який стверджує, що підставою для прийняття рішення у всіх випадках є те, на чому воно ґрунтується, що складає його основу [5, с. 74].
М.А. Погорецький виділяє такі сутнісні ознаки підстав для проведення слідчих дій: отримання їх уповноваженою особою у закріплений законом спосіб, визначеність кримінально-процесуальним законом, придатність до формування внутрішнього переконання уповноваженої особи щодо необхідності проведення слідчої дії, єдність юридичних і фактичних аспектів підстав [6, с. 399]. Вчений також зазначає, що «для початку будь-якої діяльності, в тому числі й для проведення слідчої дії, необхідний зовнішній чинник, що дає спонукальний поштовх до настання певних подій» [1, с. 39]. Таким чинником, на його думку, є привід для проведення слідчих дій, який полягає у наданні органу дізнання матеріалів ОРД оперативно-розшуковим підрозділом або витребування їх цим органом із зазначеного підрозділу. Автор стверджує, що отримання матеріалів ОРД органом досудового розслідування із оперативного підрозділу як привід до проведення певної слідчої дії, має правове значення лише у сукупності з підставами, що є в цих матеріалах, як передбаченими законом умовами, які дають можливість прийняти рішення про їх проведення. Саме тому М.А. Погорецький пропонує закріпити вичерпний перелік таких приводів у КПК України.
Більшість вчених поділяє підстави для провадження слідчих дій на дві основні групи – фактичні та правові, а розбіжності, які виникають стосуються, здебільшого, їхнього змісту.
Проблема розмежування фактичних та правових підстав для провадження слідчих дій має важливе практичне значення. Як одні, так і інші покликані запобігти необґрунтованому втручанню органів досудового розслідування в особисте життя громадян. Проте нерозуміння практичними працівниками різниці між цими підставами призводить до того, що слідчі дії проводяться за наявності лише правових, тобто без достатніх фактичних підстав, тому, як наслідок, виявляються неефективними. Так, 10,1% (19) респондентів зазначили, що слідчу дію необхідно проводити за наявності лише правових підстав, 9,1% (17) – лише фактичних, 34,8% (61) – за наявності правових та фактичних підстав, тоді як 46,0% (86) осіб вказали на те, що слідчий має право провести будь-яку слідчу дію у кримінальній справі, що перебуває в його провадженні, і ніяких підстав для цього не вимагається.
У теорії кримінального процесу правові підстави визначаються як «сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом умов, що дають слідчому право виконувати ту чи іншу слідчу дію» [4, с. 11]. Разом з тим, у літературі існують ще й інші тлумачення правових підстав для провадження слідчих дій. Так, наприклад, А.П. Черненко розуміє їх як відповідні правові норми, якими передбачені обставини, з настанням яких починають діяти ці норми. До фактичних підстав вчений відносить самі ці обставини [11, с. 98].
На нашу думку, не слід ототожнювати правові норми та підстави для проведення слідчих дій, оскільки останнє поняття є значно ширшим. Тому перший підхід до визначення правових підстав видається більш вдалим.
Отже, звернемося до аналізу тих умов, що дають право слідчому проводити певну слідчу дію.
За загальним правилом, слідчий наділений правом самостійно приймати рішення про провадження слідчих дій у справах, що перебувають у його провадженні, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання санкції (затвердження, згоди) прокурора або дозволу (рішення) суду (ч. 1 ст. 114 КПК України).
Відповідно до ч. 3 ст. 114 КПК України слідчий по розслідуваних ним справах вправі давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукних та слідчих дій і вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Тому провадження органом дізнання слідчих дій у кримінальній справі, яка перебуває у провадженні слідчого, без відповідного доручення є недопустимим і тягне за собою визнання доказів, отриманих таким шляхом, недопустимими.
Згідно з п. 3.11 Інструкції з організації взаємодії органів досудового слідства з оперативними підрозділами органів внутрішніх справ України на стадіях документування злочинних дій, реалізації оперативних матеріалів, розслідування кримінальних справ та їх розгляду в суді, затвердженої наказом МВС України від 07.09.2005 р. №777, доручення та вказівки слідчого повинні містити короткий зміст обставин справи, зміст слідчих дій, що мають бути виконані, а також усі ніші обставини, з якими має бути ознайомлений орган дізнання для виконання цих дій [7].
М.А. Погорецький, вивчаючи матеріали кримінальних справ, за якими слідчими було прийняте рішення про направлення окремого доручення, дослідив питання виконання органом дізнання доручень і вказівок слідчого. Він встановив, що найчастіше предметом окремого доручення були такі слідчі дії: допит свідка (68%), допит потерпілого (6%), виїмка історії хвороби, документів, що характеризували обвинуваченого (5%), пред’явлення для впізнання за фотокарткою (4%), додаткові допити потерпілих (2%). Водночас до переліку слідчих дій, які не можуть бути предметом доручення, 94% опитаних віднесли допит обвинуваченого, 75% – допит неповнолітнього свідка, 13% – відтворення обстановки і обставин події, 12% – ексгумацію трупа [8, с. 79].