1) господарські організації - державні, комунальні та інші підприємства та інші юридичні особи;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;
3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ним для здійснення господарської діяльності.
З другого боку, на практиці виникає запитання, чи вправі комерційні агент надавати послуги громадянам України, які не здійснюють господарську діяльність і не зареєстровані як підприємці? Жодних перепон для цього ГКУ не встановлює, але в той же час цю категорію громадян він не визнає як суб’єкта господарювання. Отже, можна констатувати деяку двоякість законодавчої норми. Те ж саме відноситься до п.2 ст. 295 ГКУ, відповідно до якого комерційним агентом може бути суб’єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який за повноваженнями, основаними на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво. Як ми пересвідчилися раніше ГКУ встановлює певне коло осіб, які є суб’єктами господарювання, (принаймні це твердження стосується громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які повинні бути зареєстровані в якості підприємців). У цьому аспекті побудова п.2 ст. 295 ГКУ викликає деякі сумніви. Якщо комерційним агентом може бути лише суб’єкт господарювання, тоді доповнення, надане в дужках, що це громадянин чи юридична особа видається зайвим, бо є п.2 ст. 55 ГКУ, де чітко встановлюється коло суб’єктів господарювання. Якщо ж комерційним агентом може бути будь-який громадянин чи юридична особа, то це вже очевидно не суб’єкт господарювання. Автор більше схиляється до позиції, що комерційним агентом може бути лише суб’єкт господарювання, принаймні до такого висновку можна дійти проаналізувавши той факт, що комерційне посередництво визнається підприємницькою діяльністю. Зважаючи на це, автор пропонує викласти п.2 ст. 295 ГКУ таким чином: “суб’єкти господарювання, які надають послуги з комерційного посередництва, визнаються комерційними агентами”. Така редакція статті пояснюється також тим, що агентська діяльність визнається не єдиною підставою для виникнення агентських відносин. Так, згідно з п.1 ст. 296 ГКУ агентські відносини виникають у разі:
- надання суб’єктам господарювання на підставі договору повноважень комерційному агентові на вчинення відповідних дій;
- схвалення суб’єктам господарювання, якого представляє комерційний агент, угоди, укладеної в інтересах цього суб’єкта агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого йому повноваження.[13]
На сьогодні агентський договір є фактично аналогією договору доручення, про який зазначається у Цивільному кодексі України. Пропонується вирішення даної прогалини в праві таким способом, як шляхом постійного застосування того чи іншого припису із суміжної галузі права, що регулює подібні відносини. У зв'язку з цим характерними є норми Цивільного й Господарського кодексів. Так, зокрема, Господарським кодексом регулюється порядок укладення агентських договорів, а новим Цивільним кодексом - договорів доручення. За своєю правовою природою ці договори є ідентичними. Законодавець допускає, що розділ, який регулює порядок укладення агентських договорів, може не охоплювати абсолютно всі сторони цього питання. Тому п. 2 ст. 305 Господарського кодексу передбачає, що "у частині, не врегульованій нормативно-правовими актами, зазначеними в цій статті, до агентських відносин можуть застосовуватися відповідні положення Цивільного кодексу України, яким регулюються відносини доручення". З огляду на це, і суд, і підприємці можуть постійно застосовувати норми Цивільного кодексу, якщо в Господарському кодексі відсутні необхідні норми для регулювання агентських відносин.
Безперечно, такий шлях розв’язання проблем правового регулювання агентського договору має право на існування, а зважаючи на те, що агентський договір є новим інститутом господарського права, то таке рішення законодавця є цілком логічним. Але не викликає сумнівів, що подібний крок повинен бути тимчасовим, доки юридична наука України не виробить оптимальної моделі застосування агентських відносин у праві України.
Висновки
Підводячи підсумки, зазначимо таке. Послуга – це діяльність, яка триває у часі, здійснюється на замовлення сторони і не має уречевленого результату або результат є невіддільним від самої діяльності.
Для усіх послуг характерним є те, що вони: 1) мають нематеріальний характер; 2) тісно пов'язані з особою виконавця та процесом вчинення ним певних дій (здійснення певної діяльності); 3) не збігаються із самими діями (здійсненням діяльності) виконавця, а існують як окреме явище - певне нематеріальне благо; 4) їх результат не набуває уречевлюваного вигляду, або результат хоча і має уречевлюваний вигляд, проте є невіддільним від самої діяльності. Саме у зв’язку зі специфічними рисами послуг, їх можна відмежувати від речей або інших дій суб’єктів цивільного та господарського права, що можуть слугувати в якості об’єктів цивільних і господарських прав.
Чинне законодавство України визначає загальне поняття договору про надання послуги. За цим договором одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ст. 901 ЦК). Усі види договорів про надання послуг неможливо передбачити у ЦК, оскільки їх існує багато. Це зумовило необхідність закріплення у законі норм, які мали б загальний характер і стосувалися усіх видів договорів про надання послуг. Договір про надання послуг є консенсуальним. Він може мати як відплатний, так і безвідплатний характер. Договори про надання послуг можуть належати до публічних договорів. Вони можуть також бути охарактеризовані як договори приєднання. Суб'єктами договору про надання послуг є виконавець та замовник. Предметом договору про надання послуг є сама нематеріальна послуга, тобто те нематеріальне благо, яке отримує замовник у процесі вчинення виконавцем певних дій або здійснення певної діяльності. Умова щодо предмета договору - послуги впливає й на інші його умови - розмір плати та строк дії. Зміст договору про надання послуг складають права та обов'язки сторін.
Література
Нормативно-правові акти:
Закони:
1.Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року за №435-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2003. - №№ 40-44. - ст.356.
3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року за № 436-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР) – 2003. - №18, №19-20, №21-22. - ст.144.
4. Кодексом торговельного мореплавства України за № 441-IV// Відомості Верховної Ради України (ВВР)-1995 - NN 47, 48, 49, 50, 51,52, ст.3495. Закон України “Про транспортно-експедиторську діяльність” від 1 липня 2004 року № 1955-IV ,
6.Законом України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), - Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 5, ст.25 )
7. Законом України від 24 січня 1997 р. № 51/97-ВР "Про державний матеріальний резерв".- Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, N 12, ст.58 )
8.Закон Украйни «Про зерно та ринок зерна в Україні» від 4 липня 2002 року - Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, N 35, ст.258 )
9. Законами України “Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період” від 20 жовтня 1998 року № 194-XIV1, - Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, N 15, ст.45 )
10. Закон України “Про перевезення небезпечних вантажів” 6 квітня 2000 року № 1644-III2, - Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N 35, ст.21 )
11. Закон України “Про транзит вантажів” від 20 жовтня 1999 року № 1172-XIV3. - Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999, N 34, ст.18 )
12. Закону України від 1 червня 2000 р. № 1775-ПІ "Про ліцензування певних видів господарської діяльності"),- Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N25, ст.58 )
13. Закон України «Про транспорт» від 10 листопаду 1994 року.// ВВР. – 1994. - № 51. – Ст. 446.
14. Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» від 6 квітня 2000 року.// ВВР. – 2000. - № 28. – Ст. 222.
15. Закон України «Про транзит вантажів» від 20 жовтня 1999 року.// ВВР. – 1999. - № 51. – Ст. 446.
16. Закон України «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 .// ВВР. – 1996. - № 40. – Ст. 183.
17. Закон України «Про ціни і ціноутворення» від 03.12.1990. // ВВР. – 1990. - № 52. – 650.
18. Закон України «Про державні монополії» від 20.04.2000. // ВВР. – 2000. - № 30. – 238.
Підзаконні нормативно-правові акти:
19. Статут залізниць України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457 // ОВУ. — 1998. — № 14. — Ст. 548.
20. Правила оформлення перевізних документів, затверджені Наказом Міністерства транспорту України від 21.11.2000 № 644 ( z0861-00).
21. Правила планування перевезень вантажів затверджені наказом Мінтрансу № 873 від 9 грудня 2002 року.