Важливою гарантією прав та свобод особи під час проведення слідчих дій є положення, закріплене у ч.3 ст.22 КПК України. Згідно з ним забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Крім того, ст.373 КК України передбачає кримінальну відповідальність особи, яка проводить дізнання або досудове слідство, за примушування давати показання при допиті [9].
Законодавець використовує термін "незаконні дії", чим підкреслює негативний зміст примушування, проте не розкриває, у чому можуть проявлятись незаконні дії, а тому застосування цих норм викликає різні запитання. Привертає увагу й те, що за наявності багатьох видів слідчих та інших дій, у ході яких можливе примушення давати показання, законодавець обмежився лише допитом [1, с.12-13]. Крім того, як зазначає В. Гончаренко, перелік незаконних заходів вимагає розширеного тлумачення, а твердження про незаконність того чи іншого заходу повинно випливати з конкретної норми КК України, оскільки лише у його Особливій частині міститься вичерпний перелік караних вчинків [2, с.702].
Попри існування цієї норми, сьогодні в літературі зустрічаються досить суперечливі думки науковців з приводу застосування незаконних заходів впливу під час проведення слідчих дій. Так, наприклад, М.І. Мичко стверджує, що "кримінально-процесуальний примус у будь-якій з його форм - фізичній, психічній чи матеріальній - повинен застосовуватися всупереч волі та бажанню суб’єктів, оскільки для них авторитету закону та переконання недостатньо. Допустимим є застосування примусу з застосуванням фізичної сили, больових прийомів та завдання болю, оскільки навряд чи по-іншому можна пригнітити волю. Однак недопустимим є нанесення тілесних ушкоджень, за винятком затримання злочинця" [4, с.189].
Одним із пріоритетних напрямів державної політики сьогодні є реформування внутрішнього законодавства з метою наближення його до світових стандартів правового поля демократичної країни [3, с.407]. Ратифікація Україною 17 липня 1997 р. Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [9] (далі - Конвенція) започаткувала новий етап у діяльності вітчизняних державних органів. Цим актом держава підтвердила, що новий підхід у галузі прав людини, закріплений у Конституції України, має бути незворотнім і остаточним. Конвенція відповідно до ст.9 Конституції України стала частиною вітчизняного законодавства.
Варто звернути увагу на те, що відповідно до Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 р. [5] рішення Європейського суду з прав людини (далі - Європейський Суд) і Європейської комісії з прав людини є джерелом права. Враховуючи цю обставину слід відмітити, що у декількох рішеннях 2006 р. Європейський суд запровадив рішучі зміни у свою практику щодо застосування ст.6 Конвенції. Він, нарешті, прямо визнав використання доказів, отриманих в результаті порушення прав, передбачених іншими статтями Конвенції, порушенням ст.6 цього нормативного акту. До цього були випадки, коли Європейський Суд, визнавши, наприклад, порушення статті 8 Конвенції під час проведення обшуку, не висловлювався з приводу використання результатів цього обшуку в кримінальній справі.
Рішення Європейського Суду з прав людини від 17.10.2006 р. у справі "Ґечмен проти Туреччини" - одне з перших рішень, у якому Європейський Суд з прав людини визнав використання свідчень, отриманих шляхом катування, порушенням права на справедливий судовий розгляд. Суд вирішив, що стосовно заявника було порушення ст.3 Конвенції. Крім того, всі інші гарантії ст.6 не досягли своєї мети, оскільки не дали змоги виключити показання, отримані під тортурами. У результаті цього Європейський Суд з прав людини визнав порушення ч.2 та ч.3 ст.6 Конвенції [6].
Враховуючи наявність в Україні зазначеного вище закону, можемо стверджувати, що впровадженням в українське судочинство європейських стандартів прав людини створить додаткові гарантії прав та свобод особи, залученої до кримінального судочинства, зокрема до провадження слідчих дій.
Норми КПК України, відображаючи конституційні принципи, передбачають систему гарантій особистої свободи та недоторканності особи, недоторканності житла, охорони особистого життя громадян, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, захисту честі і гідності людини.
У ході кримінально-процесуальної діяльності, особливо при провадженні слідчих дій, найбільше зазнають обмежень саме громадянські права особи, що, в свою чергу, зачіпає й інші види прав. Так, наприклад, під час проведення обшуку чи виїмки обмежується право особи на недоторканність житла. Водночас ці слідчі дії стосуються й майнових прав громадян (якщо в результаті обшуку чи виїмки вилучаються речі, гроші, цінності). Крім того, у процесі обшуку чи виїмки надбанням слідчого та понятихможуть стати обставини особистого життя громадян, а сам факт їх проведення завдає шкоди таким соціальним благам, як честь і гідність особи.
Згідно зі ст.30 Конституції України кожному гарантується недоторканність житла. Однак, аналіз норм чинного кримінально-процесуального законодавства свідчить, що гарантії недоторканності житла особи поширюються лише на такі слідчі дії, як огляд, обшук та виїмка. Водночас у житлі можуть проводитися й інші слідчі дії, наприклад, відтворення обстановки й обставин події, допит, очна ставка. Тому у КПК України доцільно закріпити особливий порядок проведення усіх слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи за прикладом ст.185 КПК України.
Право на недоторканність житла тісно пов’язане з правом на повагу до приватного та сімейного життя. Так, зокрема ст.8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод [9] комплексно декларує зазначені права: "Кожен має право на повагу до його приватного та сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції". У ст.32 Основного Закону передбачено, що ніхто на може зазнавати втручання в його особисте та сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Сфера особистого (приватного) життя людини - це взаємовідносини в сім'ї, спілкування та стосунки з іншими людьми, зміст приватних щоденників, листів та записок, віросповідання, спосіб життя та всі інші конфіденційні обставини існування людини, які вона сама не вважає за потрібне або можливе розголошувати.
Під час проведення обшуку чи виїмки допускається огляд предметів та документів, які містять відомості про особисте життя особи, у житлі якої проводиться обшук. Слідчому та іншим учасникам слідчої дії може стати відома інформація, що становить особисту таємницю. Крім того, розголошення обставин особистого життя може відбутися внаслідок сприйняття учасниками слідчої дії обстановки обшукуваного приміщення, констатації факту перебування у приміщенні певної особи, виявлення різних предметів інтимного характеру, незалежно від їх відношення до справи [9, с.275].
Тому ще у Статуті кримінального судочинства 1864 р. містилось правило, що обшук в паперах підозрюваної особи повинен проводитись з крайньою обережністю, без розголошення обставин, що не стосуються слідства (ст.368) [6, с.157].
Зважаючи на це, законодавець у ст.185 КПК України закріпив положення про те, що під час обшуку або виїмки слідчий повинен уживати заходів щодо нерозголошення виявлених при цьому обставин особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні. До таких заходів належить: максимальне обмеження кола учасників слідчої дії, врахування їх особистих якостей (особливо понятих), нерозголошення змісту документів, що мають інтимний характер [7, с.275]. Однак у житлі, крім обшуку чи виїмки, можуть проводитися й інші слідчі дії, наприклад, огляд, відтворення обстановки і обставин події, у ході яких існує ймовірність розголошення зазначених обставин. Враховуючи зазначене, видається за доцільне поширити дію цього положення на всі слідчі дії, що проводять в житлі чи іншому володінні особи, додавши його до загальних правил провадження слідчих дій.
На підставі викладеного, вважаємо за необхідне доповнити ч.4 ст.227 проекту КПК України наступним: "Під час проведення слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи слідчий повинен уживати заходів щодо нерозголошення виявлених при цьому обставин її особистого життя, а також особистого життя інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні".
Важливою гарантією забезпечення прав та свобод учасників кримінального судочинства є заборона проводити слідчі дії вночі. Однак чинний кримінально-процесуальний закон не містить чітких вказівок щодо часу провадження слідчих дій. КПК України лише забороняє проводити допит обвинуваченого, обшук та виїмку, крім невідкладних випадків, вночі (ст. ст.143, 180 КПК України). Отже законодавчо невизначеним залишається час проведення допитів підозрюваного, свідка, потерпілого, експерта, очної ставки, пред’явлення осіб і предметів для впізнання та інших слідчих дій. Тому ми поділяємо позицію тих учених, які пропонують доповнити ст.32 КПК України тлумаченням поняття "нічний час" [2, с.352].
Зазначені прогалини заповнені у проекті КПК України. Так, у п.35 ч.1 ст.6 та ч.3 ст.227 міститься подібне тлумачення та положення про заборону провадження слідчих дій у нічний час, крім невідкладних випадків.
Ми вважаємо, що у разі виникнення подібних випадків, слідчий у постанові про проведення слідчої дії зобов’язаний мотивувати необхідність її проведення у нічний час, а якщо КПК України не вимагає виносити постанову, мотивування рішення про проведення слідчої дії у нічний час повинно бути викладене у відповідному протоколі. Це дасть змогу в подальшому оцінити законність та обґрунтованість її проведення.