Виходячи з твердження, що весь кримінальний процес є системою процесуальних гарантій досягнення істини та охорони прав громадян [1, с.56], Г.А. Абдумаджидов доходить висновку, що досудове слідство і дізнання є одним з елементів системи процесуальних гарантій, а кожна слідча дія - підсистемною одиницею [4, с.38]. Слідчі дії загалом законодавчо регламентовані таким чином, щоб гарантувати права та законні інтереси їх учасників. Метою процесуальної регламентації підстав і порядку проведення слідчих дій є забезпечення, по-перше, достовірності та об’єктивності отриманої доказової інформації, по-друге, прав та свобод учасників процесу. При правозастосуванні необхідно виходити з того, що норми кримінально-процесуального закону мають на меті не лише оптимальним чином врегулювати кримінальне судочинство, а й визначити межі максимального обмеження конституційних прав та свобод учасників процесу під час проведення слідчих дій. Так, наприклад, КПК України забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних засобів (ст.22 КПК України), вчиняти дії, які принижують гідність освідуваної особи або небезпечні для її життя (ст. 193 КПК України), а також зобов’язує слідчого вживати заходів щодо нерозголошення виявлених під час обшуку або виїмки обставин особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст.185 КПК України).
Водночас зазначені положення мають обмежений характер, оскільки охоплюють лише окремі слідчі дії, що свідчить про необхідність вдосконалення законодавчої регламентації гарантій прав та свобод учасників кримінального судочинства під час їх провадження.
Розглядаючи сутність забезпечення прав та свобод учасників кримінального судочинства під час провадження слідчих дій, зазначимо, що в теорії кримінального процесу відсутній єдиний підхід до розуміння поняття "учасники процесу". Однією з причин різноманітних наукових тлумачень є недостатньо чітке законодавче формулювання цього терміна.
Чинний КПК України до учасників процесу відносить лише обвинуваченого, підозрюваного, захисника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, а також їхніх представників (п.8 ч.1 ст.32). Гл.3 КПК України "Учасники процесу, їх права та обов’язки" додає до наведеного переліку учасників процесу також підозрюваного (ст.43-1).
Привертає увагу те, що поряд із терміном "учасники процесу" у кримінально-процесуальному законі вживається поняття "особи, які беруть участь у справі", а також "особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві". Так, відповідно до ст.2 КПК України завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь. Згідно з ч.3 ст.22 КПК України забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. У ст.52-1 КПК України йде мова про те, що особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві, за наявності реальної загрози їх життю, здоров’ю, житлу чи майну мають право на забезпечення безпеки. Далі наводиться перелік суб’єктів, які мають право на забезпечення безпеки, а саме:
1) особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті злочину чи сприяла цьому;
2) потерпілий або його представник у кримінальній справі;
3) підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники;
4) цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином;
5) свідок;
6) експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;
7) члени сімей та близькі родичі осіб, перелічених у пунктах 1-6 цієї статті, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.
Також у КПК України є таке поняття як "учасник слідчої дії". Так, відповідно до ч.2 ст.85 КПК України однією з вимог до оформлення протоколу слідчої дії є зазначення в ньому прізвищ осіб, які брали участь у проведенні цієї слідчої дії. Згідно з ч.2 ст.85-1 КПК при проведенні слідчих дій з застосуванням звукозапису про це повідомляються всі учасники слідчої дії.
Крім того, у кримінально-процесуальному законі використовується термін "учасники судового розгляду". Так, у ст.284 КПК України зазначено, що, відкривши судове засідання, головуючий оголошує, хто із учасників судового розгляду і викликаних осіб з'явився, і повідомляє про причини неявки відсутніх.
Неоднозначне законодавче визначення осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, породжує відсутність єдиного підходу до вирішення цього питання й в теорії кримінального процесу.
Окремі вчені, прихильники, так званого, вузького тлумачення терміна "учасники процесу", вважають, що до них можуть бути віднесені лише ті особи, які захищають свої права та законні інтереси. Відмінною рисою учасників процесу від інших осіб, які беруть участь у справі, є обсяг та характер наданих прав, що дозволяють активно впливати на хід та результат процесу. Відповідно до цієї концепції прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, та суд не є учасниками процесу, оскільки не мають власного інтересу у справі [5, с.71].
Існує також позиція, відповідно до якої учасники кримінального процесу - це ті особи, які виконують кримінально-процесуальні функції: обвинувачення, захист та вирішення справи. До них належать: суд, прокурор, слідчий та орган дізнання, обвинувачений, захисник, потерпілий. Що стосується свідків, експертів, понятих, перекладачів, то вони наділені певними правами та обов’язками, однак не виконують кримінально-процесуальні функції, тому не є учасниками процесу [7, с.111].
Прихильники, так званого, широкого тлумачення терміна стверджують, що усі особи, які беруть участь у тій чи іншій стадії процесу, є учасниками процесуальних дій і, як наслідок, учасниками процесу. Окремі з них беруть участь у провадженні процесуальних дій на усіх стадіях кримінального процесу, тоді як інші - лише в окремих слідчих діях [2, с.66].
Видається, що остання точка зору є найбільш вдалою. Незважаючи на розбіжності у процесуальному статусі, всі учасники вступають у конкретні процесуальні правовідносини, здійснюють певну процесуальну діяльність, кожен з них наділений певними процесуальними правами та виконує покладені на нього процесуальні обов’язки, що дає підстави для об’єднання їх загальним поняттям - учасники процесу.
Діяльність із забезпечення прав та свобод учасників кримінального судочинства має комплексний характер та передбачає:
– інформування особи про надані права та їх роз’яснення;
– створення необхідних умов для повноцінної реалізації прав;
– охорона прав від порушень;
– захист прав;
– поновлення порушених прав [1, с.40].
Правовий статус учасників кримінального процесу, які беруть участь у стадії досудового розслідування, ґрунтується на загальному правовому статусі громадянина України, що гарантується Конституцією України і визначається сукупністю суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Конституційні права і свободи, що відтворені та закріплені у нормах КПК України, набувають характеру принципів кримінального процесу. Так, гарантована Конституцією України недоторканність особи (ст.29) як принцип та суб’єктивне право особи відтворено у ст.14 КПК України. Суб’єктивне право особи на недоторканність її житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, охорону особистого життя (ст. ст.30-32 Конституції України) відображені у ст.14-1 КПК України. У нормах кримінально-процесуального закону закріплені й інші конституційні права: забезпечення підозрюваному, обвинуваченому права на захист та правовому допомогу, право знати свої права та обов’язки, право оскаржувати до суду незаконні дії та рішення посадових осіб та ін.
Разом з тим, реалізація прав і свобод громадян невід’ємна від виконання ними своїх обов’язків. Тому норми галузевого права, в тому числі й кримінально-процесуального, передбачають не лише гарантії забезпечення прав та свобод громадян, а можливість застосування примусу до тих громадян, які неналежним чином виконують покладені на них обов’язки.
Проблема забезпечення прав і свобод учасників слідчих дій під час їх провадження тісно пов’язана з можливістю застосування до них примусу залежно від процесуального статусу. Думки науковців з цього приводу дещо відрізняються. Так, деякі вчені вважають, що застосування примусу під час провадження слідчих дій допускається лише стосовно підозрюваного і обвинуваченого, а щодо свідка і потерпілого такі заходи будуть неправомірними. Наприклад, В.В. Леоненко стверджує, що примус щодо особи, завідомо не причетної до злочину, яким є свідок, а, особливо, щодо потерпілого, якому вже було завдано шкоди злочином, не може бути виправданим завданнями боротьби зі злочинністю, оскільки ці завдання можуть бути вирішені лише за умови неухильного дотримання прав та законних інтересів громадян [7, с.67]. На противагу цьому інші науковці допускають можливість застосування примусу незалежно від процесуального статусу особи у справі [6, с.152].
Відтак, диференційований підхід до застосування до особи заходів примусу під час провадження слідчих дій залежно від процесуального статусу не сприятиме зміцненню процесуальних гарантій її прав та свобод. Ми підтримуємо думку, що протиставляти інтереси свідка, потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого неправомірно, оскільки слідчі дії провадяться з метою швидкого і повного розкриття злочинів. Крім того, за таких умов, у порівнянні з розширенням прав свідка та потерпілого, необґрунтовано обмежуватимуться права підозрюваного і обвинуваченого. Проте особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст.62 Конституції України) [9]. Тобто, статус підозрюваного чи обвинуваченого ще не дає підстави вважати особу винуватою та застосовувати до неї примус, що не допускається ні до свідка, ні до потерпілого.