За обох підходів поняття форм провини (необережність у формі недбалості або самовпевненості, прямий або непрямий умисел) мають другорядне значення і наукою адміністративного права в принципі не розглядаються.
Виходить, що при визначенні вини юридичної особи необхідно враховувати безліч обставин, до яких наприклад можна віднести такі:
– наявність у винних діях посадових осіб й інших співробітників юридичної особи ознак складу правопорушення;
– спосіб формування «волі» юридичної особи, спрямований на вчинення правопорушення;
– виявлення безпосереднього носія регулятивного публічно-правового обов’язку, в результаті невиконання якого було вчинене правопорушення;
– дії представника юридичної особи в інтересах юридичної особи чи на шкоду їм тощо.
Намагатися сформулювати універсальне визначення вини фізичних і юридичних осіб досить важко. Природа вини цих суб’єктів різна, що обумовлено абсолютно різними способами формування, виразу і прояву їх інтелектуально-вольових характеристик. Крім того, визначення вини організації залежно від вини її посадовців або представників може викликати труднощі під час доведення на практиці:
– необхідно встановити працівників, діяння яких утворюють склад адміністративного правопорушення організації загалом;
– з’ясувати, чи діяли вони в межах належних повноважень, довести їх винність, а якщо представником організації постає інша юридична особа, процедура доведення ускладнюється вдвічі.
Юридична особа є цілком реальним утворенням, що не обмежується ні своїми учасниками, ні, тим більше, працівниками, які в цій якості не мають ніяких прав на її майно і ні за яких обставин не відповідають за її боргами.
Юридична особа є об’єднанням людей для реалізації певних спільних цілей. Проте, як справедливо зазначають І. А. Біpюков, Ю.О. Заіка, В.М. Співак «результатом такої інтеграції є абсолютно новий суб’єкт права, самостійний фактично і юридично, тобто наділений власними характеристиками, що не обмежуються характеристиками складових його компонентів. Цей суб’єкт може виявляти власну волю і діяти винне, незалежно від винності або невинуватості окремих його працівників» [18 с. 154].
У західній літературі, наприклад, можна знайти немало досліджень, у яких констатується, що часто, надто у сфері економічних і екологічних порушень, неможливо встановити конкретну особу, що вчинила правопорушення, оскільки керівництво підприємства легко перекладає провину з одного працівника на іншого. Встановити ж, чи входило до кола обов’язків цієї особи виконання тих або інших конкретних дій, часто взагалі не можливо [2, с. 59].
Крім того, у зв’язку з розподілом праці усередині організації в окремого її члена може навіть не виникати усвідомлення неправомірності своїх дій, оскільки вона сама собою не утворює повного складу правопорушення.
Отже, для притягнення юридичної особи до адміністративної відповідальності за порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності необхідні визначені законом умови. Юридична особа може підлягати адміністративній відповідальності за протиправне винне порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, якщо вона:
– винна в невиконанні або неналежному виконанні вимог спеціальних законів, що встановлюють обов'язок або заборону на провадження певної діяльності з об’єктами права інтелектуальної власності;
– винна в провадженні діяльності, забороненої зазначеними законами, здійсненні незаконних операцій, невиконанні умов авторських договорів або інших зобов’язань тощо;
– правопорушення вчинено умисно та існує причиновий зв’язок між діянням і шкідливими наслідками, що настали.
Деякі вчені пропонують визначати вину юридичної особи за вчинене правопорушення залежно від психічного ставлення працівників такого суб’єкта до діяння і наслідків [3, с. 102]. Вони вважають, що ціла організація ні за яких обставин не може бути винною, а її діяльність вольовою. Воля – це здатність свідомо здійснювати свої задуми, тобто ця категорія є суб’єктивною, властивою тільки окремій особі. Нами не виключається існування колективної волі. Вона може бути вираженою на загальних зборах трудового колективу, на зборах акціонерів, на засіданні колегіального органу управління тощо. Але неможливо уявити, як така колективна воля реалізується у вчиненні адміністративного правопорушення.
Вина – це психічне ставлення особи до вчиненого протиправного діяння. Для того, щоб установити вину колективу людей (юридичної особи), необхідно визначити щодо кожного члена колективу, припускаючи їх осудність, що він активно чи пасивно брав участь у вчиненні діяння умисно або через необережність. Практично це зробити неможливо. Встановлюється вина конкретної фізичної особи, яка за вчинене адміністративне правопорушення несе адміністративну відповідальність. Не виключається вина у вчиненні цього правопорушення й інших осіб як співучасників, але в жодному випадку не всього колективу юридичної особи.
А. Шестобітов і В.Є. Овчаров вважають, що юридична особа відповідає за все, що перебуває у причино-наслідковому зв’язку з її діяльністю. У спричиненні адміністративним правопорушенням шкоди, у наявності причинового зв’язку між дією або бездіяльністю юридичної особи й настанням шкоди саме полягає протиправність діяння, що призвела до адміністративної відповідальності цього суб’єкта [18, с. 102]. Якщо погодитися, що адміністративна відповідальність юридичної особи є наслідком всього, що перебуває у причино-наслідковому зв’язку з її діяльністю, тобто за діяння, вчинені її працівниками в процесі трудової діяльності, необхідно відмовитися від подвійного суб’єкту відповідальності: фізичної особи, винної у вчиненні адміністративного правопорушення; і юридичної особи, у трудових відносинах з якою перебуває ця фізична особа. Відповідальність повинен нести хтось один.
У зв’язку із зазначеним в окремій статті Загальної частини КУпАП необхідно було би передбачити, що юридичні особи несуть адміністративну відповідальність за правопорушення, вчинені винне їх працівниками в процесі трудової (службової) діяльності. Працівник юридичної особи, який вчинив адміністративне правопорушення, зобов’язаний відшкодувати збитки, які ним було завдано юридичній особі.
У наукових колах пропонується також інший варіант. Фізична особа юридичної особи, яка вчинила правопорушення в процесі трудової (службової) діяльності, несе адміністративну відповідальність за конкретною статтею Особливої частини, а юридична особа відшкодовує завдану вчиненим правопорушенням матеріальну шкоду [5, с. 53].
Хотілося б вказати, що гранична стриманість при законодавчому регулюванні інституту вини юридичних осіб пояснюється, з одного боку, недостатньою розробленістю його в доктрині адміністративного права, а з іншого – бажанням не приймати поспішних рішень з надзвичайно непростого питання.
Правопорушення, вчинювані з умислом, до яких належать порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, характеризуються мотивом і метою дій винної особи.
Слід зауважити, що мотив та мету при порушенні прав на об’єкт права інтелектуальної власності в диспозиції ст. 51–2 КУпАП законодавцем не передбачено, а отже вони не є обов’язковими ознаками цього правопорушення і не впливають на кваліфікацію. Вважаємо доцільним підтримати думку, що порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності може вчиниться з різних мотивів: отримання прибутку, призначення на посаду, заради слави тощо. Наприклад, плагіат може бути здійсненим з метою вступу до творчої спілки, захисту дисертації тощо [9, с. 98]. Деякими вченими пропонувалося визнавати метою правопорушень у сфері інтелектуальної власності користь [7, с. 141. Матеріали проаналізованих справ також свідчать про пріоритетність корисливих мотивів зазначених правопорушень. Наведемо приклад корисливої спрямованості правопорушень, передбачених ст. 51–2 КУпАП. Безплатний обмін неліцензійними комп’ютерними програмами не можна назвати безкорисним, оскільки придбано послугу (використання можливостей комп’ютерної програми), яка в нормальних економічних відносинах є платною, а винна особа користується нею, не вносячи ніякої плати, частина якої повинна йти правовласникові. Саме тому корисливість полягає вже в тому, що особа шляхом використання об’єкта права інтелектуальної власності звільняє себе від будь-яких витрат. Отже, доходимо висновку про те, що в більшості випадків порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності вчиняються з корисливих мотивів.
Мета адміністративного правопорушення в більшості випадків збігається з його мотивами, хоча іноді набуває самостійного значення. Мета правопорушення як остаточний результат, до якого прагне порушник, вчиняючи діяння передбачене ст. 51–2 КУпАП, – це нажива, незаконне збагачення, суспільне визнання тощо. Ми вважаємо, що не впливаючи на кваліфікацію у випадку порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, мета повинна враховуватися під час призначення стягнення.
Адміністративне порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності можна визначити як суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння (дію або бездіяльність) фізичної або юридичної особи, що порушує закріплені в законах або інших нормативно-правових актах права на результати інтелектуальної діяльності й прирівняні до них об’єкти, за що ст. 51–2 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність.
Ознака суспільної небезпечності надзвичайно важлива для характеристики адміністративних правопорушень у сфері інтелектуальної власності, оскільки їх вчинення спричиняє не тільки порушення встановлених правил, але і прав та законних інтересів необмеженого кола осіб – як правовласників, так і споживачів.
Останніми роками, у зв’язку з триваючою адміністративною реформою та необхідністю прийняття нового Кодексу України про адміністративні правопорушення вельми актуальною і потребуючою додаткового наукового дослідження є проблема адміністративної відповідальності юридичних осіб, яка на сьогодні вважається дискусійною.