Суб’єктивна сторона порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності
Ознака протиправності діяння для порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, полягає в тому, що спеціальними законами, встановлюються певні правила й норми, які винна особа порушує, незаконно використовуючи об’єкти права інтелектуальної власності.
Протиправність адміністративного проступку нерозривно пов’язана з наступною ознакою – винністю, яка характеризує адміністративне правопорушення у сфері інтелектуальної власності стосовно суб’єкта як вираз його волі й розуму.
Ознака караність означає, що адміністративним правопорушенням у сфері інтелектуальної власності може бути тільки таке діяння, за яке в КУпАП передбачено адміністративне стягнення.
За загальним правилом, підставою для настання адміністративної відповідальності є вчинення адміністративного правопорушення – протиправного винного діяння. Якщо протиправність є формально-правовою ознакою, яка не викликає ускладнень під час кваліфікації, то проблема визначення вини суб'єкта завжди становила інтерес як для науковців, так і для практиків.
Однією з ознак суб’єктивної сторони будь-якого правопорушення є вина. Кодекс України про адміністративні правопорушення не дає офіційного поняття вини, а визначає її у статтях 10 та 11 КУпАП через форми: умисел та необережність. Поняття вини дає наука адміністративного права. Вина – це психічне ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків.
Практичне значення з’ясування вини у правопорушеннях, передбачених ст. 51–2 КУпАП, полягає в необхідності доказування умисного заподіяння шкоди праву на об’єкти права інтелектуальної власності.
Аналіз диспозиції статті ст. 51–2 КУпАП, дозволяє дійти висновку про наявність умисного порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності, що завдало матеріальної шкоди у певному розмірі.
Відповідно до ст. 10 КУпАП, умисел може бути прямим (особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання) або непрямим (особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання) [9]. Отже, винна особа при порушенні прав на об’єкт права інтелектуальної власності усвідомлювала, що незаконно використовує об’єкти права інтелектуальної власності, привласнює авторство на такі об’єкти або по-іншому умисно порушує права на об’єкти права інтелектуальної власності, передбачала можливість завдавання матеріальної шкоди і бажала або допускала ці наслідки.
Вольовий зміст умислу з’ясовується через ставлення суб’єкта до суспільно небезпечного діяння, вчинюваного ним. Інтелектуальний момент прямого умислу передбачає усвідомлення суб’єктом фактичного змісту вчинюваних ним дій, тобто усвідомлення суспільної небезпеки. Особа повинна усвідомлювати окрім фактичних результатів свого діяння, і те, що ним порушується чуже суб’єктивне право и те, що це порушення не має під собою законних підстав. Усвідомлення суспільної небезпеки означає, що особа оцінює своє діяння як суспільно небезпечне. Воно вміщує уявлення суб’єкта про характер права інтелектуальної власності, на яке спрямоване посягання, зміст дій, за допомогою яких порушується це право тощо.
Передбачення настання суспільнонебезпечних наслідків означає уявлення винної особи, хоча б у загальних рисах, про ту шкоду, якої буде завдано його діяннями [3, с. 94]. Наприклад, при виготовленні контрафактної друкованої продукції винна особа може точно не знати, кому і в якому конкретно розмірі завдає шкоди.
Якщо необхідність лише умислу стосовно діяння беззаперечна, то до наслідків цього правопорушення суб’єкт може ставитися необережно.
У теорії кримінального права вважається, що «злочини з подвійною формою вини вважаються умисними, якщо у визначеному законом складі злочину передбачено вину особи щодо вчиненого нею діяння та його «прямих» наслідків – лише у формі умислу, а щодо похідних (вторинних) наслідків – як у формі умислу, так і необережності» [16, c. 146]. Отже, за аналогією з кримінальним правом можна стверджувати, що, зважаючи на передбачення в диспозиції ст. 51–2 КУпАП умисної форми вини щодо діяння (порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності) та його наслідків (завдання матеріальної шкоди), загалом розглядуване правопорушення слід вважати таким, що вчиняється умисно.
Оскільки в попередньому підпункті вже порушено питання про визнання юридичної особи суб’єктом адміністративної відповідальності та обґрунтовано необхідність законодавчого врегулювання цієї проблеми, то проведення аналізу вини юридичної особи в межах цього пункту є обов’язковим.
На сьогодні концепція винності юридичної особи залишається однозначно невирішеною, оскільки серед науковців немає одностайності щодо її розуміння.
Одні вчені пропонують визначати вину юридичної особи за протиправними наслідками її діяльності [17, с. 307–308]. Більшість схиляються докомплексного розуміння вини юридичної особи, що поєднує об’єктивний і суб’єктивний підходи[15]. О.С. Літошенко, підтримуючи іншу позицію щодо визначення вини юридичної особи, зазначає, що «вина юридичної особи постає як психічне ставлення осіб, котрі перебувають у безпосередніх організаційно-правових відносинах з нею, причетних до протиправних діянь, виражених в актах юридичної особи, що завдали шкоди суспільним відносинам у сфері порядку управління» [18, с. 26]. В.О. Продаєвич, як і Д.М. Лук’янець, вважає, що, «виходячи з поняття юридичної особи, запропонованого Цивільним кодексом України, для розв’язання питання про те, чи є дії юридичної особи винними, необхідно встановити: є вони наслідком дії чи бездіяльності фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи. Протиправні дії юридичної особи можна вважати винними, якщо вони є наслідком дій чи бездіяльності фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи. Дії людей усередині юридичної особи, не будучи протиправними, можуть призводити до протиправних діянь юридичної особи. З іншого боку, протиправні дії фізичних осіб, які стали причиною протиправних дій юридичної особи, в більшості випадків є самостійними правопорушеннями і передбачають відповідальність саме цих осіб» [17, с. 101].
Кодекс Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення містить положення про те, що юридична особа визнається винною у вчиненні адміністративного правопорушення, якщо буде встановлено, що цією юридичною особою не дотримано норми (правила), за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність, або означеною особою не були вжиті всі заходи щодо їх дотримання [7].
Частиною 2 статті 36 Кодексу про адміністративні правопорушення республіки Казахстан встановлено, що юридична особа підлягає адміністративній відповідальності, якщо передбачене Особливою частиною цього розділу діяння було вчинене санкціоновано, схвалене органом чи особою, що здійснює функції управління юридичною особою [12].
Концепція вини в об’єктивному сенсі передбачає винність юридичної особи безпосередньо в її протиправній поведінці, тобто за основу береться об’єктивна сторона правопорушення, і юридична особа визнається винною, виходячи з її фактичних дій (бездіяльності). На основі такої концепції закріплено вину юридичної особи в Кодексі Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення.
На пріоритеті об’єктивного аспекту в діяльності юридичної особи засноване поняття вини в цивільному праві. За такого розгляду вина юридичної особи визначається як комплекс негативних елементів, які характеризуються дезорганізацією діяльності юридичної особи, невжиттям необхідних заходів для належного виконання покладених на неї обов’язків, для запобігання правопорушенням та усунення їх причин [10, с. 13].
За такого підходу винність, по суті, зводиться до протиправності, суб’єктивна сторона протиправного діяння набуває об’єктивного змісту. Юридична особа несе відповідальність за сам факт вчинення адміністративного правопорушення (за винятком випадків, коли правопорушення сталося внаслідок впливу непереборної сили), тобто в разі притягнення до відповідальності вказаних осіб доказування суб’єктивної сторони не потрібне.
Таким чином, розгляд вини юридичної особи з об’єктивного боку дозволяє дійти висновку про те, що вина юридичної особи пов’язана ні з чим іншим, як із виходом її за межі відведеної праводієздатності або неналежним розпорядженням нею. У адміністративному праві неналежне розпорядження юридичною особою своєю праводієздатністю може розумітися як вина лише за умови оцінки цієї обставини з боку державного органу, що накладає адміністративне стягнення. В цьому випадку вина юридичної особи аналогічна до звичайної протиправності.
Концепція вини в суб’єктивному сенсі, коли винність організації визначається на основі винності її уповноважених представників (посадовців, працівників), має більшість прихильників [6].
Розгляд вини юридичної особи як елементу суб’єктивної сторони складу правопорушення за допомогою суб’єктивного підходу дозволяє визначити вину юридичної особи через вину її колективу, вірніше, тієї його частини, яка, будучи носієм домінуючої волі, призвела до вчинення адміністративного правопорушення. Носії домінуючої в колективі волі – посадовці, винність яких є підґрунтям для визнання організації винною і притягнення до адміністративної відповідальності.
На нашу думку, вибір підходу до вини (у суб’єктивному або об’єктивному сенсі) на сьогодні здебільшого залежить від специфіки взаємовідносин, оскільки специфіка деяких публічно-правових правовідносин в ряді випадків може обумовити неможливість притягнення до відповідальності при розумінні вини в суб’єктивному аспекті.